Спочатку:
На сторінку книги
Через свою хворобу Ярослав залишився вдома. Попри погане самопочуття, він вирішив зайнятися оформленням дитячої кімнати для дівчинки. Це дуже захоплююче та відповідально! Новонародженій дитині ще буде байдуже як облаштована її кімната та якого кольору шпалери. Тому Ярослав зі Златою вирішили зробити дитячу в класичному стилі ‒ це респектабельно й ніколи не втрачає своєї актуальності. Цей стиль буде прекрасно гармоніювати з інтер'єром всієї квартири. Головне, щоб в дитячій було комфортно та безпечно для малюка, а враження від кімнати він обов'язково сприйме через емоції батьків.
Ярослав старанно виводив пензлем малюнок на стіні й думав про своє маленьке "диво", яке вже зовсім скоро має з'явитися на світ. Ці трепетні, ніжні думки про дитину допомагали забути про хворобливий стан, надихали та надавали сил! Через деякий час Ярослава відволікає наполегливий дзвінок у двері.
— Привіт, дівчата! — відкривши двері, він впускає у квартиру Кіру і Вероніку, які вже звільнилися та разом прийшли провідати його. Відчуваючи, що сили знову покидають, Ярослав сперся плечем об стіну та приклав свою долоню до грудей.
— Як ти тут? — питає його Вероніка, переступаючи поріг квартири.
— Оо, схоже, що у нього температура! — Кіра приклала руку до його чола. — Так, Ярославе, давай хутко в ліжко! — скомандувала вона, розстібнувши свою куртку. — Зараз поміряєш температуру, потім подивимося, що з тобою робити. А поки я тобі чай з лимоном принесу.
"Ну все. Я влип!" — посміхнувся про себе Ярослав, зрозумівши по обличчях дівчат, що вони рішуче налаштовані зайнятися його лікуванням.
— Дівчата, тільки давайте без фанатизму, добре? Зі мною все буде в порядку! — намагався запевнити їх Ярослав.
— Кіра має рацію, Ярославе! — підтримала подругу Вероніка. — Ти дуже ослаблений. Тобі треба відлежатися.
— Давай ‒ давай, іди! — наполягла Кіра, легенько підштовхнувши Ярослава в сторону спальні.
— Так йду, йду вже! — змахнувши з чола вологу чорну чуприну й ніби здаючись, Ярослав піднімає вгору свої долоні. Він прекрасно розумів, що немає сенсу сперечатися з дівчатами. Так уже влаштована жіноча природа – піклуватися, та обігрівати своїх близьких. Це у них в крові.
— А я поки суп гарячий приготую, — кинула навздогін Вероніка й подалася на кухню.
Кіра повернулася за кілька хвилин.
— Ну як він там? — схвильовано запитала Вероніка.
— Погано, — Кіра була стривоженою та розгубленою водночас. — У нього температура тридцять вісім і п'ять! Я дала йому жарознижувальне. Він заснув. Не розумію, чому нічого не допомагає? Йому тільки гірше стає!
— Кір, слухай, — затурбувалась Ніка. — Потрібно викликати "Швидку"! Ти ж сама бачиш в якому він стані. З цим жартувати не можна! Йому дихати важко, губи почали синіти... Це зовсім не схоже на застуду. Тільки як Златі сказати?
— Мдаа... — насупилась Кіра, погодившись з Веронікою. — Я навіть не уявляю, як Злата зреагує. Вона й так хвилюється вже. А їй нервуватися категорично не можна! Злата така вразлива зараз... Не думаю, що в цьому випадку варто розраховувати на її спокійний характер та здоровий глузд. Наша подруга цілком може поводитися непередбачувано й необдумано! Особливо, якщо це стосується Ярослава. Таке відчуття, що у неї тоді взагалі інстинкт самозбереження відключається!
— Що нам з ними робити? — Вероніка розгублено розвела руками. — Навіть якщо Злати зараз немає поруч, усе одно нічого не приховаєш...
— Та я теж про це думаю, — замислено мовила Кіра. — Ти знаєш, що наш хворий робив перед нашим приходом, замість того, щоб лежати в ліжку? Він стіну в дитячій розмальовував! Я зазирнула до кімнати, коли проходила повз ‒ фарба зовсім свіжа, ще навіть не висохла. Він ненормальний! Але, чорт забирай, так гарно-о! Я в захваті. І взагалі, все це так зворушливо! — Кіра навіть посміхнулася від розчулення і, з'єднавши долоні, вона приклала їх до своєї щоки. Дивлячись в цей момент на милий вираз обличчя подруги, Вероніка теж не стримала свою посмішку.
— Та він ще тут ескізами по архітектурі займався, — додала Ніка. — Коли я увійшла, тут на столі лежали папери, якісь креслення Я їх акуратно склала, — вона кивнула на темно ‒ синю теку, яка лежала на підвіконні.
— Я ж кажу, він ненормальний! — Кіра несхвально похитала головою. — Гаразд, піду знову гляну як він там. Як раптом щось ‒ негайно викличу "Швидку", а ти поки закінчуй тут. Хоча я невпевнена, що він буде їсти, — з сумнівом говорить вона, піднімаючись з місця.
— Так що ми Златі скажемо? — запитала Вероніка, глянувши на настінний годинник. — Вона вже скоро телефонувати буде.
— Навіть не знаю, — зітхнувши, Кіра знизала плечима. — Я дуже боюся за неї! У Злати складна вагітність й невідомо, як це все позначиться на її стані. На подив, вона все ще тримається! Не уявляю, де вона ці сили бере. Про Ярослава ми неодмінно подбаємо. Адже, він – наш друг. Йому потрібна наша допомога. Сподіваюся, що Злату трохи заспокоїть те, що ми з поруч з ним ... Що він не один.
— Так, — Вероніка згідно кивнула. — Іди! Його зараз не можна залишати одного. А я поки тут сама впораюся...
Увійшовши до спальні, Кіра тихенько підійшла до сплячого Ярослава й прислухалася до його прискореного дихання.
"Щось ти мені зовсім не подобаєшся...”, — вона тривожно подивилась у хворобливе обличчя Ярослава і, обережно доторкнувшись до його гарячого чола, прибирала з обличчя вологе волосся. Не розплющуючи очей, Ярослав в цю хвилину злегка заворушився, а з його грудей вирвався тихий стогін. Не вагаючись більше ні не секунди, Кіра бере свій телефон, який залишила тут на тумбочці поруч з ліками, та рішуче набрала номер.
