Раді Вас бачити!

Майже всю вечерю мене розважали смішними історіями, а потім хтось запитав мене про вампіра, і я зрозуміла – хиханьки та хаханьки скінчилися, настав час розповідати.

– Їх було два: літній Логрен та Ксайрен, – почала я здалеку, намагаючись відсортувати свої думки й зрозуміти, що я хочу оприлюднити, а що варто розповісти тільки чоловікам або взагалі краще не згадувати.

– Літній?

– Ну так. Сивий, трохи пошарпаний життям, представницький чоловік у віці.

– Представницький?

Відмахнулася, не бажаючи і це пояснювати, бо тільки зараз зрозуміла, що в їхній мові слово «літній» замінилося на «старий», а «представницький» на «вищий». Тобто думала я правильно, слова підбирала точно, тільки-но вийшов у мене «старий вампір-аристократ». І як я раніше не помічала такі складнощі перекладу? Думала простими категоріями? Я так замислилась, що навіть не чула, про що говорять хлопці.

– … не буває, – долетів до мене голос Рона.

– Що не буває? – кліпнула очима.

– Старих вампірів не буває.

– Хіба? – здивувалася, намагаючись згадати все, що знаю про вампірів, але крім «Дракули» і «Від заходу до світанку» згадати було нічого. Я навіть «Сутінки» не дивилася. Тому знання далі часнику та осинового кола не заходили.

– Точно не буває. Всі вампіри живуть майже стільки ж, скільки дракони – понад тисячу років. А коли втомлюються від життя й відчувають наближення смерті, просто йдуть у печеру і доживають свій вік там. Це кілька тижнів буквально, поки сили повністю не покинуть їх.

Я так задумалася про тривалість життя у тисячу років, що майже не почула завершення. Лише на слові «печера» щось кольнуло. Так ось що чіпляло мене – одне тонке ліжко, один стілець й дерев'яна колода замість іншого, одна ковдра та одна подушка…

Все було розраховане на самотнього мешканця печери – Логрена, а я фактично виставила старого з дому та навіть перебиратися до замку не схотіла, коли мені запропонували. Стало соромно. От чого, а позбавляти когось звичного місця існування й зручностей мені було ніяково.

– Ти чого, рідна? – запитав Рейдеран.

І я згадала те, що нічого не знаю. І стільки питань. Але, здається, час недоречний. Та й зізнаватись у незнанні таких звичайних речей не хотілося.

– Просто замислилася. То що мені розповідати далі? – насмішкувато-зухвало скинула брови.

Хлопці кивнули.

– Так от. Викрав мене Ксайрен, – зауважила, як блиснули очі дракона, але він промовчав. – Сказав, що я його ішрі. Чи ішера..? Коротше, світло душі.

– Ішірі, – поправив мене демон й видихнув. – І він тебе відпустив?

– Ні, я сама втекла, – похитала головою.

Чоловіки лише багатозначно переглянулися, і я знову зрозуміла – мені не домовляють, тримають за дурненьку. Прикро. Хоча здогадатися, що саме чоловіки приховують, було не дуже складно – вампір дійсно мене відпустив, і я це завжди знала.

– Так от мені показали якийсь вампірський замок – дуже гарний, страшний, запущений. І бібліотеку. А ще передбачення.

– Які?

– О… їх там було шість і всі дивні й незрозумілі, але деякі рядки я впізнала, – метушливо почала я, приховуючи перше суто вампірське пророцтво, говорити про нього при всіх здавалося неправильним. Тому заплющивши очі, тихо майже пошепки продекламувала шість інших:

– Коли пронесеться вихор…

Напружена тиша повисла, варто було тільки відзвучати останньому рядку пророкувань. Така густа й дзвінка, що чути було, як крутяться шестерні в голові четвірки поруч зі мною.

– І що це означає? – запитав Леон.

І всі, повернувшись, дивилися на мене.

Стенала плечима: знайшли найрозумнішу.

– Я розшифрувала лише кілька рядків. Наприклад, цю «lраконяча кров уб'є монархів». Той фонтан, що мало не вбив Еліяра, зроблений з каменю, що в моєму світі називається «кров дракона». До речі, Демріане, у тебе в бібліотеці стоїть такий самий. І гадаю, я не помилюся, якщо припущу, що й у вашого імператора, хлопці, є такий фонтан. А оскільки мова про всіх монархів, то й інших варто перевірити, – повільно поклала в рот шматочок смачного тістечка, ліниво прожувала, даючи їм можливість обміркувати сказане – З першим катреном взагалі все просто, там йдеться про прориви, але про «закутаних у плащі» незрозуміло. І хто такі перші, хто інші незрозуміло.

– Ну, тут два варіанти, – розмірковував дракон, – або маються на увазі дволикі та двоіпостасні, або істоти та люди.

– Ти маєш на увазі за датою приходу у світ? Тоді й демони з ірлінгами також другі, – припустила я, згадавши історію. – Але чому дволикі та двоіпостасні?

– У літописах говориться, що цей світ був створений Ахлес і лише пізніше в нього прийшов Стрезол й заселив його двоіпостастасними, – пояснив мені Рейдеран.

– Ні, все одно не сходиться. Немає чогось спільного в одних, чого немає в інших, – заплутано пробурмотіла, намагаючись зачепити нитку невиразного здогаду, що промайнув у голові. – Дивіться… Дволикі обертаються повністю, змінюючи і свідомість. Тобто у них спочатку йде роздвоєння особистості, – сама скривилася, коли усвідомила, що щойно обізвала своїх чоловіків психічно хворими.

"Ну, хто ж без недоліків?" – риторично запитував здоровий глузд, поки я морщила свій ніс і все ж тягла тонку нитку, розплутуючи клубок.

– Але заберуть це роздвоєння і що? Та нічого. З демонами та ірлінгами взагалі незрозуміло – із загального у них лише крила. Ну, і те, що в моєму світі демони вважаються зверженими ангелами, а ірлінги звичайними.

– Чому зверженими? – поцікавився демон.

– Я далека від релігії, – зізналася чесно, – але наскільки пам'ятаю з історії, будучи старшим сином Бога, Сатана приревнував того до створених ним перших людей, що жили в райському саду. Й перетворившись на змія-спокусника, вмовив Єву, першу з жінок Адамовах, з'їсти яблуко з Древа Пізнання. У результаті людей з раю вигнали, Сатану звергли з неба. І сталася на небі війна: ангели проти ангелів. Тих, хто програв, заслали в підземний світ, позбавивши крил. До речі, у деяких літописах Сатана – великий дракон, – невчасно згадала я цей факт.

"Ангел-змій-дракон-демон – непогана така еволюція", – промайнуло в голові й сховалося відразу, тому що перевертні та вампіри в цю теорію не вписувалися.

– Думаю, мова все ж таки про людей, – через пару хвилин підсумувала я і, дивлячись у здивовані очі пояснила. – У всіх вас є людська форма, а от у людей іншої немає. І якщо істот не можна буде відрізнити від інших, їх просто позбавлять того, що робить вас не схожими на людей. А ще це означає, що закутані у плащі, – це люди.

– Люди?

– Але ж їх немає на Аластрі.

– Як і Східного материка, – усміхнувся Леон.

– А вас не бентежить назва війни? Війна Забуття. Що було забуте?

Питання залишилося без відповіді і так й повисло в густій тиші. Чоловіки переглядалися, а я тим часом продовжувала:

– У ваших книгах майже не сказано про провини. От, наприклад, демони. Вас покарали, видали вам пророцтво, що дозволяє зняти прокляття, і що має безліч контекстів... значень, – виправилась я, відчуваючи, як чужорідно для них звучить це слово. – Але при цьому немає точної вказівки, що такого ви вчинили. Це як історія з граблями – вдарилися один раз через необачність. Але замість того, щоб залишити в пам'яті отриманий досвід, вам цю пам'ять стерли й дивляться, як ви зробите ту ж помилку, – скривилася, згадавши, як Дейдра реагувала на граблі, і відразу пояснила, а завдяки вилці навіть показала схожий ефект. І нудьгувато продовжила, побачивши, що вони не до кінця розуміють мою ідею. – Тобто з одного боку вам дозволили почати з чистого аркуша, а з іншого ви не винесли уроку, так ніби цей досвід не важливий й тільки шкодить, як неправильно завчений рух у бою.

Тепер я сама шоковано замовкла, лякаючись висновків власного мозку. Якесь передчуття вивело мене з глибокої задуми, в якій я перебувала, поки чоловіки обговорювали почуте. Обернулася на вхідні двері. І завмерла, миттєво впізнавши її – обрану для мого дракона. Яка може замінити мене. Красива, рудоволоса, з точеною фігуркою. Не дівчина – мрія. Казка, що ожила. Я навіть на мить поспівчувала Рею, що йому дісталася я – не дивовижна красуня, не дракониця. А те, що дівчина, яка переступила щойно поріг, була драконицею, я відчула відразу.

Рейдеран обернувся й зустрівся поглядом із дивовижно блакитними очима. Хвилинне замішання, впізнання, радість здобуття Сарджа, навіть картинка спільного польоту золотого й червоного дракона майнули в голові, викликаючи нестерпний біль. Заблокувала свої емоції, вибудовуючи подумки скляну стіну. Не знаю, допомогло це чи ні, але я спробувала.

– Я, мабуть, піду спати, – пробурмотіла, підводячись з-за столу. – Втомилася, – відповіла на стривожений погляд дракона.

Він встав:

– Я проводжу.

Похитала головою:

– Не треба, – і стримуючи крок, вийшла із зали.

Спокійно і навіть вальяжно піднялася сходами, і тільки зайшовши за ріг, побігла. Опинившись у кімнаті, впала на ліжко. Видихнула здавлено.

"Ще нічого не трапилося", – пробурмотіла собі. Але навіть цієї найменшої невпевненості в тому, що дракон буде щасливий зі мною, було достатньо, щоб посіяти сумніви. Я знала, що поступлюсь. Бо не зможу інакше. Тому що силою не втримаєш, і якщо Рейдеран сумнівається, то... Додумати не дали.

– Що трапилося? – опустився на ліжко чоловік, заглядаючи мені в обличчя.

– Нічого, – відвела очі від пронизливого синього погляду.

Розпитувати далі він не став, полежав поряд зі мною кілька хвилин, підбадьорюючи й мовчазно підтримуючи, а потім підвівся.

– Гаразд, пішли я тебе викупаю і покладу в ліжечко, – мою ногу підняли і зняли черевик, потім теж повторили з іншою.

Поставили на ліжко і стягнули сукню:

– Завів собі ляльку? – мляво подразнила я, проходячи цю процедуру вдруге. – Ти ще дупку підтирати почни.

– А треба? – він мене повернув, вдаючи, що хоче розглянути сідниці.

Вивернулась, пирхнула й розсміялася, відчуваючи, як полишає напруга. Мене звалили на плече, не забувши ніжно ляснути по сідницях, за що отримали удар у відповідь, і віднесли у ванну. Купали напрочуд дбайливо та цілком цнотливо, дозволяючи рідкісні мимовільні ласки, а коли винесли з ванни, в кімнаті вже був Рейдеран.

Опустили на чисту перестелену білизну, вкрили ковдрою, поцілували в лоб та залишили наодинці з драконом.

– Ревнуєш? – посміхнувся Рей.

– А є привід?

– Ні, – мене поцілували в носа, – жодного.

– Але ж вона твоя істинна.

– Ти моя істинна.

– Хіба? Ти ще відчуваєш наш зв'язок? – затамувала подих.

Дракон промовчав, опустив повіки, ховаючи від мене янтарні очі та прислухаючись до себе.

– Я відчуваю, що не можу без тебе. Мені страшно уявити, що я міг ніколи більше не побачити тебе. Мені боляче уявити, що я ніколи не зможу вигнати сумніви, що оселилися в твоїй душі. Мені гірко, коли думаю, що ти можеш чарівно посміхатись комусь іншому. Світ тьмяніє, коли тебе немає поряд. Не роби так більше, не відгороджуйся від мене. Це боляче.

– Я не хотіла, щоб ти відчував моє ревнощі, – пояснила збудовану мною стіну.

– А Сардж мало не збожеволів, коли зрозумів, що може тебе втратити. Метався й вимагав повернути тебе.

Я заплющила очі та зруйнувала збудований мур.

Ліжко прогнулося, і я побачила демона в тонких штанах, подивилася на нього, здивовано вигинаючи брову.

– Я звик спати з тобою, – пробурмотів він, притискаючи мене до себе, прямо в мою маківску.

Самотньо мерзнути в ліжку сьогодні теж не хотілося: наспалася я сама у вампіра по саме не хочу. Безпорадно подивилася на Рейдерана, мовчки просячи зрозуміти й пошукати собі інший нічліг, але той лише посміхнувся.

– Я теж звик спати з тобою. До того ж хіба ти не ревнуватимеш до цієї рудої?

Швидко похитала головою, спростовуючи припущення, чим викликала дружний сміх.

Видихнула, змиряючись із тим фактом, що обрала двох. Головне, щоб ніч не перетворилася на перетягування ковдри. І мене.