Раді Вас бачити!

Вам відомо, чим тхне в’язниця?

Мені цей сморід дуже добре знайомий. Застарілий запах диму дешевих цигарок, пліснява, хлорка, піт і сеча. А ще — розчавлені надії, гіркий страх, немічна ненависть, спаплюжене життя. Суміш цього всього наче стікає шарами фарби, що вкриває стіни всіх приміщень чистилища на землі.

Я вдихаю це з невеликою затримкою, немов намагаюся відчути кожну складову запаху, аби знати, з чим доведеться мати справу. Смак у роті гіркий, але я тримаю спину рівно і підборіддя високо.

Мене майже нудить від цього. Та я впевнено крокую коридором слідом за охоронцем. Цокіт моїх підборів у порожньому приміщенні нагадує постріли, луною котиться по стінах. У мене в руках лише тека з документами і мобільний.

Я йду виконувати свою роботу.

Ми зупиняємося біля потрібних дверей, і чоловік відчиняє замки. Перед тим, як впустити мене, тихо промовляє:

— Обережно з ним, — я з подивом дивлюся в його очі.

Його голос низький, хрипкий, але наповнений настороженою суворістю. Щось у його погляді викликає внутрішнє передчуття небезпеки. Нащо він це? Там що — якийсь псих чи наркоман? В документах подібної інформації немає, він не чинив спротиву при затриманні.

— Дякую, — неохоче розтягую губи ввічливою усмішкою.

Вона стає маскою, за якою ховаються легка тривога та готовність до будь-якої реакції.

Двері відчиняються, і я крокую вперед. Чую, як позаду повертаються в пазах міцні запори. Дивлюся на свого підзахисного і на мить завмираю. Тіло мимоволі стискається, серце робить гучний удар, а повітря навколо ніби сповільнює рухи.

За столом сидить гора м’язів. Стілець під ним виглядає ніби дитячим. На жорсткому обличчі — виразні вилиці, що бувають у людей з нульовим відсотком жирової маси, дуже коротке русяве волосся. Здивовано помічаю, що його руки сковані позаду. Забули, чи що? Чоловік дивиться на стіл перед собою і не реагує на мою появу. Але його аура мовчазної сили відчувається майже фізично.

— Вітаю, — напрочуд мій голос впевнений, — Я ваш адвокат, призначений державою.

Він не ворушиться і навіть очі не підняв. Прямую до столу і дістаю антисептичні вологі серветки. Протираю стіл і стілець перед тим, як покласти теку і сісти навпроти. Кожен рух автоматичний, відчуваю шурхіт серветок, холодний пластик стільця, запах антисептика змішується з тюремним смородом і дає ілюзію стерильності, якої тут не вистачає.

— Моє ім’я Таїса Подольська, і нам потрібно підготуватися до засідання, де вам обиратимуть запобіжний захід. Вже завтра.

Чоловік немов кам’яна скульптура — зовсім на мене не реагує. Сковані позаду руки, напевно, викликають дискомфорт і бажання хоч якось поворухнутись. Але не в нього. Мені легше відчути його внутрішню напругу, ніж будь-яку емоцію на обличчі. Тиша між нами густіє.

Відкриваю теку. Олег Романович Вітвицький, 34 роки, затриманий вчора ввечері в квартирі поряд із ще теплим трупом чоловіка, особистість якого не встановлена, застріленого з вогнепальної зброї одним пострілом в голову. Спротиву не чинив, зброї при ньому не було, слідів крові чи пороху на ньому також не знайдено. Показань не давав.

— Олегу Романовичу, — маю надію отримати хоч якусь реакцію, — Я повторюю: я — ваш адвокат, я тут, щоб захищати ваші права, але мені потрібна деяка інформація, і без вашої участі я не можу якісно виконати свою роботу. Тож ви, може, хоч озветесь до мене?

Тиша. Я стомлено зітхаю, бо у мене таке вперше. Що з ним робити? Починаю сумніватися у рішенні додати кримінальні справи до своєї адвокатської практики. Відкидаюсь на спинку стільця і дивлюся в його схилене обличчя, сподіваючись спіймати хоча б якусь реакцію. Вуха відчувають навіть найменший звук дихання, від якого тиша стає ще гучнішою.

Він зовсім не ворушиться — лише грудина ледь здіймається від дихання. Чоловік просто величезний. І навіть якщо я не можу побачити його зріст, то могутня статура не дає сумнівів щодо його сили. Мабуть, тому його руки і залишили за спиною.

Авжеж, я можу піти і провести завтра засідання з тим, що маю, але це не про мене. Не звикла виконувати свою роботу аби як. Усередині мене з’являється стійке відчуття обов’язку — навіть якщо він не скаже ні слова, я маю бути готова.

— Може, ви хочете іншого адвоката? — раптом здогадуюсь я. — То я можу вам допомогти з ним зв’язатися.

Мовчить. Ну і дурень. Як його розворушити? Впевнена — не вірить мені. Мимоволі прислухаюся до свого серцебиття, відчуваю, як воно пульсує у грудях, а повітря в кімнаті стає ще густішим, майже важким.

Підвожуся і повільно крокую повз нього до протилежної стіни, розмірковуючи, що робити. Виділена нам година нестримно спливає. Повертаюсь і раптом бачу, що кайданки на його руках майже вп’ялися в плоть — так щільно їх закрили. Напевно, затримують кровообіг, і таке просто боляче. Навіщо?

Відчуття несправедливості стискає груди. Повертаюсь до свого стільця, знімаю піджак, бо в кімнаті задушливо. Вішаю на спинку і завмираю поруч, склавши ріки під грудьми. Думай, Тая.

Раптом краєм ока помічаю, як чоловік підіймає голову. Обертаюсь і бачу, як його очі повільно повзуть моїм тілом з ніг нагору. Зустрівши його погляд, відчуваю, як хребтом йде мороз. Це не страх, швидше — тремтіння перед чимось, що не можна описати. Він мовчить, але його присутність тисне на мене, як товща води.

У чоловіка погляд хижака. І не того, що хоче тебе з’їсти, а набагато гірше.

Він дивиться на мене, як той, кому байдуже, житимеш ти чи помреш. На мить перехоплює подих, але я не відвожу очей. Мені не лячно. Ні. Я просто ніколи не бачила такої безодні в очах здорової людини. Внутрішньо я відчуваю дивну хвилю захоплення, змішану з холодною тривогою — ніби перед величезним краєм прірви.

Він перший відводить погляд і знов дивиться на стіл.

І я майже розумію, чому він мовчить — йому байдуже, що з ним станеться. Він не вірить, що можна щось змінити, що жорстокий фатум не завжди беззаперечний. Це розуміння приносить дивну спокійну ясність — і водночас холодок тривоги в серці, що такий чоловік не кориться силою.

Вагаюсь, але витягаю шпильку із зачіски. Роблю крок до чоловіка та кладу на стіл навпроти його очей.

— Знаєшся на цьому, чи допомогти? — він повільно здіймає погляд на мене.

І тепер там хоч щось — тінь цікавості. Немов він вирішує, чи достатньо кумедна комашка, щоб дати їй жити, або розчавити. Дивиться довго, і я з подивом помічаю його гетерохромію. Обидва ока двокольорові — блакитний с зеленим.

Не витримую перша. Згинаю шпильку об стіл і нахиляюся до кайданків, намагаючись встромити саморобну відмичку до замку, мимоволі торкаючись його шкіри. Серце б’ється частіше, долоні злегка пітніють, а м’язи ніг напружуються, готуючи тіло до будь-якої реакції. Помічаю, що мої пальці холодні на фоні його гарячих рук. Давно я не робила цього шпилькою, тож одразу не вдається відімкнути.

Неочікувано він хапає мене за руку, і його долоня стискає міцніше, ніж кайдани. З такого полону не вирватися. Я здригаюсь від несподіванки і відчуття, який тоненький мій зап’ясток в захваті його величезної долоні. Такий крихкий.

Холод і адреналін одночасно стрімко пронизують тіло, плече напружується, спина підтягується, а серце зупиняється на мить, відчуваючи безжальність його хватки.

— Відпусти, — кажу тихо.

Мій голос звучить занадто рівно для ситуації, в якій я фактично тримаю руку в пастці. Я сама дивуюся своїй інтонації, в якій немає ані паніки, ані благання, лише констатація факту.

Він дивиться на мене уважніше, наче вперше справді бачить. Його очі знову затримуються на моєму обличчі, ковзають по шиї, зупиняються у вирізі сорочки. Я відчуваю цей погляд майже фізично — як дотик.

Його хват не посилюється, але й не слабшає.

— Навіщо? — нарешті вимовляє він.

Голос низький, глухий, немов після довгого мовчання. Я потай ковтаю, горло пересихає, але не дозволяю собі відвести погляд.

— Бо тобі боляче, — відповідаю просто.