Налаштування

Шрифт:

Arial Verdana Times New Roman Courier New Roboto Roboto Serif Garamond Baskerville Sans Serif Trebuchet MS Helvetica

Розмір шрифту:

Інтервал:

Колір:

тексту:
фону:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+

Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.

Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років

У понеділок о 9:12 Мара Кін спостерігала, як чоловік згадує кімнату, якої не існувало.

За тринадцять років роботи з порушеннями пам’яті їй довелося вислухати чимало історій про те, на що здатен людський мозок без відома свого власника. Люди втрачали цілі години життя, чули голоси під час сонного паралічу, приймали за особисті спогади дитячі пригоди, складені з родинних переказів. Бачили померлих близьких у супермаркеті. Присягалися, що незнайоме обличчя колись належало людині, яку вони любили.

Пам’ять була зовсім не тим надійним сховищем, яким її хотіли вважати. Варто було витягти звідти якийсь спогад — і мозок збирав його заново. Після кожного такого збирання лишалися сліди.

Пацієнтів це лякало. Мару — ніколи.

Аж поки Оуен Мерсер не заговорив про одинадцять стільців.

— Одинадцять? — перепитала вона.

Він кивнув.

Вони сиділи один навпроти одного в четвертому консультаційному кабінеті Центру пам’яті та сну «Нортбридж». Шістьма поверхами нижче мокнув під дощем Кембридж. По шибці за спиною Оуена збігали краплі, а машини внизу розпливалися червоними й білими плямами.

Оуенові було тридцять чотири. Одружений, працює у відділі кібербезпеки регіонального банку, алкоголем не зловживає. За даними направлення, жодних неврологічних відхилень. Психіатричних захворювань, судомних нападів чи недавніх травм голови — теж. Із речовин, здатних вплинути на нервову систему, лише «непристойно багато кави», як висловився він сам.

А ще чоловік мав такий виснажений вигляд, що, здавалося, засне просто в кріслі.

Мара зазирнула в нотатки.

— Ви сказали, що та кімната була в лікарні.

— Мені так здалося.

— Чому?

— Через запах.

— Дезінфекція?

— Ні. — Оуен потер великим пальцем задирку біля нігтя, аж шкіра побіліла. — Такий… трохи пластиковий. Штори, чиста білизна, кондиціонер. Знаєте, у лікарень є свій запах, який відчувається крізь усі інші?

— Знаю.

— І там була раковина.

— Це теж підказало вам, що ви в лікарні?

Він мало не всміхнувся. Саме що мало не.

Мара занотувала: «Чіткі деталі приміщення. Висока впевненість у спогаді».

— Де стояли стільці?

— Стояли колом.

— Усі одинадцять?

— Десять.

Ручка завмерла над блокнотом. Оуен помітив це.

— Одинадцятий був повернутий до стіни.

— Чому?

— Не знаю.

— На ньому хтось сидів?

— Ні.

— А на решті десяти?

— Люди.

— Знайомі вам?

— Ні.

Мара дала йому час. У розмовах із пацієнтами мовчання часто допомагало: люди поспішали заповнити паузу й розповідали більше, ніж збиралися.

Оуен не поспішав. Він дивився на двері.

Мара теж озирнулася. Бежева стіна, дозатор антисептика та заламінований план евакуації, який адміністрація нарешті замінила після її скарги. На старому плані досі значилися сходи, демонтовані ще 2019 року.

— Оуене?

— Вибачте.

— Що ви побачили?

— Нічого.

— Ви дивилися на двері.

— Здалося, ніби хтось пройшов повз.

У дверях було вузьке вертикальне віконце з армованого скла. Ніхто там не проходив.

Мара зробила ще одну позначку. Оуен устиг побачити.

— Ви думаєте, в мене галюцинації.

— Я думаю, що ви майже два тижні спите не більше чотирьох годин за ніч. Брак сну здатен наробити чимало дивного й без надприродних причин.

— Тому я сюди й прийшов.

— І правильно зробили.

— А якщо я висплюся?

— Подивимося, що зміниться.

— А якщо я не хочу, щоб це минуло?

От тепер він її зацікавив по-справжньому.

Оуен опустив очі. Мара відклала ручку.

— Чому ви цього не хочете?

— Бо мені здається, я згадав щось справжнє.

— Ту лікарняну кімнату?

— Так.

— Але під час попередньої бесіди ви сказали, що в дитинстві ніколи не лежали в лікарні.

— І не лежав.

— Це важливо.

— Розумію.

— Мати підтвердила?

— Я подзвонив їй у суботу. Вона вирішила, що я з’їхав із глузду.

— А ви?

— Сподіваюся, ви мені скажете.

Відповів він із такою сухою серйозністю, що Мара мимоволі засміялася. Оуен уперше за весь ранок усміхнувся по-справжньому.

— Вибачте, — сказала вона.

— Та ні, все гаразд. Навіть трохи заспокоїли.

— Лише трохи?

— У вас досі той вираз обличчя.

— Який?

— Лікарський. Коли намагаєтеся не видати, що вже написали собі: «Схоже, псих».

Мара розвернула до нього блокнот. Під заголовком «Причина звернення» стояло:

«Повторюваний яскравий спогад автобіографічного характеру без підтвердження відповідної події. Поява після медитації з аудіосупроводом. Виражене порушення сну. Критичне ставлення до пережитого збережене».

Оуен перечитав двічі.

— «Псих» не написано.

— За такий діагноз у нас окремий тариф.

Він тихо пирхнув. На кілька секунд став схожий на чоловіка з фотографії у своїй службовій анкеті: здорового, трохи нудьгуючого, з надто короткою стрижкою. Мабуть, ходив до того самого перукаря раз на шість тижнів і щоразу просив підстригти «як завжди».

Потім знову глянув на двері.

Мара повернула блокнот до себе.

— Поговорімо про запис.

Оуен стиснув щелепи.

— В інтернеті повно записів для медитації, — продовжила вона. — Більшість цілком безпечні. Ви сказали, там лунали звуки різної частоти для кожного вуха?

— Бінауральні ритми.

— Так їх назвали в описі?

— Так.

— Розумієте, як вони працюють?

— Два тони з трохи різними частотами. По одному на кожне вухо. А мозок ніби чує ще й різницю між ними.

— Загалом правильно.

Його помітно полегшило це звичайне, буденне пояснення.

— Наприклад, в одному вусі звучить двісті герців, а в другому — двісті вісім. Тоді людина може сприймати додатковий ритм із частотою приблизно вісім герців. Усе це пов’язували з розслабленням, концентрацією, сном, зміненими станами свідомості — чого тільки не обіцяли. Але наукові дані набагато скромніші за інтернетні легенди.

— Знаю.

— Читали про це?

— Я вже про все перечитав.

— Пошуки інформації допомагають. До певного моменту.

— Отож.

— Де ви взяли запис?

Оуен завагався.

— На Reddit.

Мара подивилася на нього так, що він лише розвів руками.

— Казав же, мені соромно.

— Ви працюєте в кібербезпеці.

— Знаю.

— Перейшли за анонімним посиланням.

— Знаю.

— Завантажили невідомий файл, надягли навушники й увімкнули щось, що нібито впливає на мозок.

— О другій ночі це здавалося не таким дурним.

— О другій ночі багато що здається розумним.

Тепер усміхнулися обоє.

Оуен їй подобався. І саме це трохи непокоїло.

Наляканих пацієнтів, які ще здатні жартувати зі свого страху, зазвичай було легше обстежувати. Оуен не доводив їй, що пережив надприродне, і не звинувачував навколишніх у сліпоті. Він хотів знайти пояснення, після якого світ знову став би звичайним.

Мара знала таких людей. Вони часто добре одужували.

— Як називався файл?

— PALISADE.

Вона записала.

— Усе великими літерами?

— Так.

— Щось іще?

— Дата.

— Яка?

— Сімнадцяте листопада 1978 року.

Ручка знову затрималася над папером.

— Чому саме ця дата?

— Не маю уявлення.

— Про що був допис, де ви знайшли посилання?

— Про розсекречені дослідження свідомості. Програму Gateway, дистанційне бачення, розвідку часів холодної війни. Знаєте, такі теми: зайдеш почитати одне — потім не виберешся.

Ну от. Знайома картина. Мара трохи розслабилася.

Люди знаходили в мережі старі урядові документи, неправильно розуміли технічні формулювання, домішували до них пів століття паранормальних легенд, кілька вправ із медитації та трохи термінів із нейронаук — а тоді переконували одне одного, що натрапили на велику приховану таємницю.

— Ви щось знаєте про Gateway? — запитав Оуен.

— Достатньо.

— Про ЦРУ?

— ЦРУ не винайшло медитації. І те, що документ лежить в архіві розвідки, ще не означає, ніби всі викладені в ньому твердження офіційно визнали правдивими.

— Я знаю.

— Справді?

— Так.

У голосі з’явилося роздратування. Добре. Звичайна людська реакція.

Мара відкинулася на спинку стільця.

— Я не збираюся розмовляти з вами зверхньо. Просто це має значення. Коли людина чекає чогось незвичайного, очікування впливає на те, що вона сприймає.

Оуен кивнув.

— Мозок прогнозує.

— Так.

— Він не сидить і не чекає, поки звідкись надійде інформація.

— Не сидить.

— Він здогадується, що там, навколо нас.

Мара уважніше придивилася до співрозмовника.

— Якщо дуже спростити — так.

— А наше сприйняття народжується, коли ці здогади якось узгоджуються з тим, що надходить від органів чуття.

Вона здивовано всміхнулася.

— Ви таки ґрунтовно підготувалися.

— Від четверга майже нічим іншим і не займався.

— Мозок використовує попередній досвід, щоб тлумачити неповні відомості, які отримує. Це не означає, що реальність вигадана. Просто ми сприймаємо її крізь призму і відчуттів, і власних очікувань.

— Тому й бачимо обличчя в пальті, яке висить на дверях.

— Саме так.

— Або чуємо, ніби хтось кличе нас на ім’я, коли шумить вода.

— Саме так.

— Або пам’ятаємо те, чого ніколи не було.

— З пам’яттю трохи складніше, але загалом так.

Оуен подивився у вікно, на дощ.

— А якщо помилка працює у зворотний бік?

— Тобто?

— Якщо мозок не додає того, чого немає? — Він знову повернувся до неї. — А прибирає те, що насправді є?

У кабінеті стало тихо. Не моторошно — просто тихо. Мара почула, як над стелею запустилася вентиляція.

— Таке теж буває, — сказала вона. — Увага відсіює величезну кількість інформації. Ви ж не щосекунди відчуваєте, як взуття тисне на стопи. Перестаєте помічати шум кондиціонера. Іноді можна не побачити навіть предмет просто перед очима, якщо увага зосереджена на чомусь іншому.

— Сліпота через неуважність.

— Саме вона.

— Я бачив відео з горилою.

— Усі бачили відео з горилою.

— Але я не про це.

— Розумію.

Оуен знову взявся терти задирку. Мара не підганяла його.

— Я ввімкнув PALISADE, бо не міг заснути, — сказав він нарешті. — Прослухав двадцять вісім хвилин. У навушниках, у темній кімнаті. Нічого не сталося.

— Це першої ночі?

— Так.

— А далі?

— Проспав шість годин. Уперше за кілька місяців так добре виспався.

— Тому й увімкнули вдруге.

— Наступної ночі. На тридцять п’ять хвилин.

— І як?

— Сни. Дивні, але не більше.

— Третьої ночі?

— Дослухав до кінця.

— Скільки він триває?

— Сорок дві хвилини тринадцять секунд.

Такий рівень точності був його професійною звичкою. У кібербезпеці все трималося на журналах подій, часових позначках і можливості відтворити результат.

— І тоді?

— Я згадав лікарню.

— Уперше?

— Так.

— Ви не спали?

— Мені здавалося, що я заснув.

— На межі сну й неспання це важко відрізнити. Ви лежали?

— На дивані. Лія вже пішла до спальні.

— Лія — ваша дружина?

— Так.

— А там, у тому спогаді, ви були дитиною?

Оуен насупився.

— Оце й дивно.

— Що саме?

— Я не був дитиною.

Мара знову взяла ручку.

— Скільки вам було років?

— Стільки, як зараз.

— Тридцять чотири?

— Так.

— Але ви сприймали побачене як спогад?

— Так.

— Не як сон?

— Ні.

— Чому ви так упевнені?

— Бо я знав, що станеться далі.

Мара промовчала. Оуен ковтнув слину.

— Я знав, що жінка поруч зараз кашляне. Що лампа денного світла над раковиною блимне. Що хтось за моєю спиною скаже: «Ще ні».

— І все сталося саме так?

— Так.

— Хто говорив?

— Я не озирнувся.

— Чому?

— Бо пам’ятав, що не можна.

Мару кольнуло роздратування. Не через Оуена — через власну реакцію. Після стількох років практики вона не мала б піддаватися на одну фразу, сказану тихим голосом у звичайному кабінеті о дев’ятій ранку.

— А стільці?

— Стояли там.

— Десять повернуті до центру кола, одинадцятий — до стіни?

— Так.

— Що робили люди?

— Чекали.

— Чого?

— Не знаю.

— Ви не запитали?

— Ніхто не розмовляв.

— Крім того, хто стояв позаду.

— Так.

— І ви його так і не побачили?

— Ні.

Мара кілька секунд записувала, Оуен стежив за її рукою.

— Що було потім?

— Вимкнулося світло.

— І ви прокинулися?

— Ні.

Його голос змінився. Зовсім трохи: зникли останні крихти удаваної невимушеності, з якою він дотепер намагався триматися.

— Зникла стіна.

— Яка?

— Та, до якої стояв повернутий одинадцятий стілець.

— А що було за нею?

Оуен подивився на неї так, ніби йому соромно було навіть вимовити відповідь.

— Я не знаю, як пояснити це, щоб ви не визнали мене божевільним.

— Спробуйте.

— Там стало більше місця.

— З’явився коридор?

— Ні.

— Інша кімната?

— Ні.

— Вулиця?

— Ні.

Він притиснув долоні до стегон.

— Це була та сама кімната. Просто більша.

— Більша за що?

— За будівлю.

— Схоже на простір уві сні. Там геометрія може бути якою завгодно. Пройдете з кухні у двері — і опинитеся у школі, де навчалися двадцять років тому.

— Я знаю. Знаю. Знаю.

Останнє слово прозвучало гостро. Мара замовкла. Оуен опустив голову.

— Вибачте.

— Не треба вибачатися.

— Просто я вже втомився слухати, що мені це наснилося.

— Я не стверджую, що саме так і було.

— Стверджуєте.

— Я лише кажу, що поки це пояснення потребує найменше нових законів фізики.

Він коротко засміявся.

— Справедливо.

— Що було в тій збільшеній кімнаті?

— Я знову побачив стільці.

— Ті самі?

— Мабуть.

— Скільки?

— Одинадцять.

— Знову колом?

— Ні.

— А як?

Він мовчав. Мара чекала.

— Дуже далеко, — нарешті вимовив Оуен.

— Наскільки?

— Не міг визначити.

— А люди?

— Зникли.

— А далі?

— Побачив вас.

Ручка зупинилася. За вікном тихо постукував дощ.

— Перепрошую?

— Ви стояли біля стільця.

Секунди дві Мара намагалася зрозуміти, чи правильно його почула.

— Ви бачили мене?

— Так.

— У тому спогаді?

— Так.

— Ще до нашої зустрічі?

Оуен кивнув.

— Звідки ви знали, що це я?

— Тоді не знав.

— Але сьогодні впізнали?

— Так.

— Коли саме?

— Щойно ви відчинили двері до зали очікування.

Мара зберегла незворушний вираз.

— Що я робила?

— Нічого.

— А в що була вдягнена?

— У червоне пальто.

Під лівим оком у Мари сіпнувся м’яз. Вона зненавиділа себе за те, що Оуен це помітив.

— Ви не носите червоного, правда? — запитав він.

— Неважливо, що я ношу.

— Гаразд.

— Опишіть пальто.

— Вовняне. Великі ґудзики. Одного не вистачало.

Кабінет наче звузився. Мара відклала ручку: пальці вже надто міцно стискали її.

Червоне пальто справді існувало. Тільки належало не їй — матері.

Мара надягала його один-єдиний раз. Їй було тринадцять, і вони гостювали в бабусі у Вермонті, коли несподівано похолоднішало. Рукави закривали їй майже половину долонь. Нижнього ґудзика бракувало.

Фотографій із того дня не було. Принаймні вона про жодну не знала.

— Ви шукали інформацію про мене перед прийомом?

Оуен миттю змінився на обличчі.

— Ні.

— Дивилися мої сторінки в соцмережах?

— Ні.

— Старі фотографії?

— Ні.

— Хтось міг надіслати вам відомості про мене?

— Ніхто.

— Коли записувалися, ви вже знали, до якого лікаря потрапите.

— Учора по обіді.

— А коли вам пригадалася кімната?

— У п’ятницю вночі.

Мара знову взяла ручку. Так нічого й не написала.

Звісно, існували звичайні пояснення. Збіг. Навіювання. Криптомнезія — забуте джерело інформації, яку людина вважає власним спогадом. Оуен міг десь бачити її фото, а потім забути про це. Червоне пальто — випадкова вдала здогадка. У пальтах часто губляться ґудзики. І червоні пальта теж не рідкість.

Дослідники пам’яті швидко вчаться не закохуватися в неймовірні збіги. Дайте випадковості достатньо нагод — і рано чи пізно вона перевдягнеться долею.

— Що сталося після того, як ви мене побачили?

— Ви були налякані.

— Мене налякали ви?

— Ні.

— На що я дивилася?

— На порожній стілець.

— Одинадцятий?

— Так.

— Він досі стояв обличчям до стіни?

— Ні.

Мара відчула неприємний тиск за грудиною.

— Куди він був повернутий?

Оуен дивився їй просто в очі.

— До вас.

Вона витримала його погляд.

— А потім?

— Ви щось сказали.

— Що саме?

Він вагався досить довго, аби вона встигла зрозуміти: відповідь їй не сподобається.

— «Це працює, тільки поки ми цього не помічаємо».

Мара дослухалася до себе. Ні найменшого відчуття впізнавання.

— Ці слова мені нічого не кажуть.

— Знаю.

— Звідки?

— У тому спогаді я запитав вас, що це означає.

— І що я відповіла?

— Що не знаєте.

Мара мимоволі всміхнулася.

— Дуже на мене схоже.

Оуен не всміхнувся.

— Ви плакали.

Усмішка зникла й з її обличчя.

Він потягнувся до внутрішньої кишені піджака. Мара відразу простежила за його рукою. Оуен помітив її погляд і зупинився.

— Вибачте. Телефон.

— Діставайте.

Він повільно витягнув смартфон, розблокував екран.

— У суботу вранці я дещо зняв.

— Звук?

— Відео.

— Що саме?

— Свою кухню.

Мара мало не запитала навіщо. Стрималася.

— Покажіть.

На екрані з’явився невдало знятий кадр: половину займала стільниця, решту — стеля. Крізь білі жалюзі пробивалося ранкове світло. Десь поруч булькала кавоварка.

За кадром почувся голос Оуена:

— Так, зараз сьома тринадцять. Лія нагорі. Я знімаю це, щоб потім точно пам’ятати, як усе було.

Камера хитнулася. У кадр потрапив невеликий кухонний стіл. Чотири стільці. Нічого незвичного.

Оуен повільно обійшов стіл, рахуючи:

— Один. Два. Три. Чотири.

Відсунув кожен стілець і навів камеру під нього. Там не було нічого. Відео закінчилося.

Мара підвела очі.

— Не розумію.

— Я теж не розумів.

Він відкрив другий запис.

Час зйомки — 7:41 ранку.

Та сама кухня, той самий стіл. Мара дивилася мовчки.

Стільців тепер було п’ять.

Один стояв спинкою до холодильника.

— У вас п’ять стільців? — запитала вона.

— Ні.

— Лія могла принести ще один згори?

— Вона каже, що їх завжди було п’ять.

— Таке можливо.

— Ми купували цей комплект разом.

— Люди часто плутають подробиці домашнього інтер’єру.

— У мене зберігся чек.

Оуен відкрив фотографію рахунка з меблевого магазину. «Обідній комплект: стіл + 4 стільці».

Мара збільшила зображення.

— Ви перевіряли модель?

— Так. Комплект на чотири стільці.

— П’ятий могли докупити окремо?

— Могли.

— Ви його впізнаєте?

Губи Оуена ворухнулися, але відповідь з’явилася не відразу.

— Так.

— Звідки він вам знайомий?

— З лікарні.

Мара ще раз придивилася до нерухомого кадру. Звичайний дерев’яний стілець темного кольору, з високою спинкою. Нічого лікарняного в ньому не було.

— Де він зараз?

— У гаражі.

— Ви його перенесли?

— Не хотів залишати в будинку.

— Лія бачила, як ви його виносили?

— Так.

— Що ви їй сказали?

— Що ніжка хитається.

— І вона хиталася?

— Ні.

Мара розсміялася раніше, ніж устигла вирішити, чи доречний зараз сміх. Оуен пів секунди дивився на неї, а потім засміявся теж. Так іноді сміються на похороні, коли нерви вже не знають, що їм робити.

— Добре, — сказала Мара, опанувавши себе. — Я хотіла б поговорити з вашою дружиною, якщо ви не проти.

— Будь ласка.

— І мені потрібен той аудіозапис.

— Я приніс.

Він дістав із гаманця маленьку флешку. Мара подивилася спочатку на неї, потім на Оуена.

— Ви працюєте в кібербезпеці.

— Знаю.

— І пропонуєте вставити невідому флешку в лікарняний комп’ютер.

— Я знав, що ви це скажете.

— Вам має бути соромно.

— Уже соромно.

Уперше за весь прийом він майже не здавався виснаженим.

Мара поклала флешку в пакет для зберігання матеріалів.

— Унизу є комп’ютер, ізольований від мережі.

— Серйозно? У вас є окремий комп’ютер для підозрілих файлів?

— До дослідників сну ми ставимося як до малих дітей.

— І, мабуть, правильно.

Мара підвелася. Прийом затягнувся на вісімнадцять хвилин. Оуен теж устав, але затримався, поклавши руку на спинку стільця.

— Докторко Кін.

— Можете звати мене Марою.

Він наче обдумав цю пропозицію.

— Маро.

— Так?

— Якщо слухатимете запис, не робіть цього на самоті.

У його голосі не було жодної театральності. Він навіть не намагався її налякати. Від цього застереження звучало ще гірше.

— Чому?

— Останні чотири хвилини не такі, як решта.

— Чим відрізняються?

— Не знаю.

— Ви часто так відповідаєте.

— Я серйозно.

— Я теж.

Оуен потер обличчя долонями.

— На тридцять восьмій хвилині є місце, де тони обриваються.

— І що?

— Вам здасться, що запис закінчився.

— Гаразд.

— Але це не так.

Мара чекала.

— Потім лунає голос.

— Що він каже?

— По-різному.

— Від чого залежить?

— Від того, хто слухає.

Вона нічого не відповіла. Оуен відразу похитав головою.

— Я знаю, як це звучить.

— Що голос сказав вам?

Він знову глянув на скляну смужку в дверях, а тоді на Мару.

— Запитав, скільки стільців я пам’ятаю.

* * *

Коли Мара зайшла до кухні для персоналу, Бен Альварес саме доїдав її йогурт.

Вона зупинилася на порозі. Бен побачив її, перевів погляд на баночку, потім назад.

— Тут не все так просто, як здається.

— На кришці моє ім’я.

— Так.

— Написане незмивним маркером.

— Я подумав, там написано «Мара».

— Там і написано «Мара».

— От тому я й зрозумів, що йогурт твій.

Вона забрала в нього ложку. Бен віддав без боротьби.

— Ти лікар-невролог, між іншим.

— І голодна людина.

— Заробляєш удвічі більше за мене.

— А витрачаю утричі більше. Це зовсім інша проблема.

Мара притулилася до стільниці й доїла те, що лишилося. Бен якийсь час за нею спостерігав.

— У тебе знову та складка.

— Яка?

— Між бровами.

— У мене їх кілька.

— Та, з якою ти готова когось убити.

— Мій пацієнт на дев’яту.

— Цікавий випадок?

— Найімовірніше, просто недосипання.

— Аж так цікаво.

— Він вважає, що запис для медитації змінив йому пам’ять.

— Уже не так цікаво.

— І зняв на відео, як на його кухні з’явився зайвий стілець.

Бен замислився.

— Тепер знову цікаво.

— А ще описав давнє мамине пальто.

Бен перестав усміхатися.

— Ти показувала йому фото?

— Ні.

— Може, десь було в інтернеті?

— Наскільки знаю, ні.

— Яке пальто?

— Червоне, вовняне.

— Те величезне?

Мара підвела на нього очі. Бен підняв обидві руки.

— Ти ж показувала мені фотографію з Вермонту.

— Немає такої фотографії.

— Є.

— Немає.

— Маро…

— Я вдягала його лише раз.

— У гостях у бабусі.

Вона втупилася в нього. Тепер уже Бен насупився.

— Що?

— Звідки ти це знаєш?

— Ти розповідала.

— Коли?

— Не знаю. Ми дев’ять років знайомі.

— І фото ти бачив?

— Здається, так.

— Не було ніякого фото.

— Гаразд.

— Не гаразд. Чому ти вирішив, що бачив його?

Усмішка зникла з Бенового обличчя. Він став обережним, як лікар, який раптом помітив симптом у колеги.

— Можливо, ти розповіла історію, а мозок сам домалював знімок.

Мара мовчала.

Він показав на неї ложкою, яку вона досі тримала в руці.

— Ти ж сама про це щодня розповідаєш пацієнтам.

— Знаю.

— Пам’ять відтворює події, а не просто зберігає їх.

— Знаю.

— Кожне пригадування — часткова перебудова.

— Знаю, Бене.

— А впевненість — не контрольна сума.

Вона зітхнула.

— Жахливе формулювання.

— Ти використовуєш його на лекціях.

— Один раз використала.

— Щонайменше дванадцять.

— Оце якраз і є приклад хибного спогаду, які я вивчаю.

Бен широко всміхнувся. Мара хотіла й далі сердитися, але вистачило її секунд на три.

— Надішли мені МРТ цього пацієнта, коли буде готова, — попросив він.

— Надішлю.

— ЕЕГ?

— Рекомендація вже в карті. Оформиш направлення?

— Токсикологічний скринінг?

— Теж внесла до рекомендацій.

— Гаразд. Ліки приймає?

— Ні.

— Сімейний анамнез?

— У матері мігрень. Епілепсії, психозів і нейродегенеративних захворювань у родині немає.

— От узяла й зіпсувала мені всі прості пояснення.

— А я думала, ти любиш складні випадки.

— Люблю. Особливо ті, які о п’ятій вечора стають чиєюсь чужою проблемою.

Він дістав із холодильника яблуко і рушив до виходу.

— Це Джессине, — гукнула Мара йому навздогін.

— Я знаю.

Біля дверей він озирнувся.

— І ще, Маро.

— Що?

— Не слухай наодинці ту моторошну урядову касету для промивання мізків.

Вона витріщилася на нього. Бен усміхнувся.

— Ти ж саме це й збиралася зробити.

І пішов.

* * *

О 18:47 Мара слухала моторошну урядову касету для промивання мізків. Наодинці.

Не тому, що Оуен заборонив. І не тому, що Бен вгадав її наміри.

Просто комп’ютер, ізольований від мережі, стояв у другій аудіолабораторії. О пів на сьому аспіранти вже розійшлися, Джесса поїхала до стоматолога, а технік, який відповідав за приміщення, врешті-решт утомився чекати, поки Мара перестане повторювати «ще п’ять хвилин».

Файл був чистий. Принаймні з погляду комп’ютерної безпеки.

Жодного шкідливого коду, жодних очевидних пошкоджень. Тривалість — сорок дві хвилини тринадцять секунд. Метадані нічого корисного не повідомляли.

PALISADE_111778.wav

Дату створення перезаписали три місяці тому.

Мара надягла студійні навушники. Початок навіть розчарував: у лівому вусі пролунав низький тон, у правому — трохи вищий. Вона відкрила на другому моніторі графік звукової хвилі. Нічого незвичайного.

Через сорок секунд заговорив чоловік зі спокійним голосом. Без містики, співів чи обіцянок розкрити третє око. Звичайні вказівки, як дихати.

Мара слухала й паралельно відповідала на електронні листи. На шостій хвилині голос запропонував розслабити щелепи. Вона тільки тоді помітила, що міцно стискає зуби.

На одинадцятій хвилині змінилися частоти. На сімнадцятій почалася вправа на уяву: треба було подумки відтворити знайому кімнату, прибрати з неї один предмет, а потім уявити приміщення знову, якомога докладніше.

Це вже зацікавило Мару.

Виявляється, пам’яттю куди простіше керувати через відсутність подробиць, ніж люди собі уявляють. Попросіть когось описати кімнату — і він упевнено додасть те, чого там, можливо, й не було: приліжкову лампу, годинник, вікно. Мозок не любить неповних картин. Він сам домальовує відсутнє.

На двадцять другій хвилині вправа змінилася.

«Тепер приберіть стіни».

Мара перестала друкувати.

«Залиште кімнату».

Пауза.

«Приберіть стіни».

Вона глянула на графік звуку. Звичайне людське мовлення.

«Не уявляйте, що за ними».

По передпліччях пробігли ледь відчутні мурашки.

Сама по собі вказівка нічого моторошного не містила. Незвичними були саме слова. Мара згадала Оуена.

«Та сама кімната. Просто більша».

Вона зняла навушники. Тиша лабораторії раптом відчулася майже фізичною. Мара подивилася на годинник.

19:14.

Вона прослухала двадцять сім хвилин. Досить.

Зберегла нотатки, поклала флешку Оуена назад у пакет і піднялася нагору по пальто.

Біля ліфта задзвонив телефон. Невідомий номер. Мара мало не скинула виклик, але таки відповіла:

— Докторка Кін слухає.

Кілька секунд у слухавці було чути лише дихання.

— Маро?

Оуен.

Вона натиснула кнопку виклику ліфта.

— Оуене?

— Ви слухали.

Він не запитував. Стверджував.

— Звідки у вас цей номер?

— Ви самі раніше з нього телефонували.

Вона згадала.

— А, точно. Вибачте. Щось сталося?

— Ви дослухали до кінця?

— Ні.

— Докуди?

— Двадцять сім хвилин.

На іншому кінці лінії запала тиша, а тоді Оуен із полегшенням видихнув.

— Добре.

— Чому?

— Не слухайте далі тридцять восьмої.

— Ви вже попереджали.

— Я не жартую.

— Я розумію.

— Ні, не розумієте.

Ліфт приїхав із м’яким дзвінком. Двері розсунулися. Кабіна була порожня, але Мара не зайшла.

— Оуене, де ви зараз?

— Вдома.

— Лія з вами?

— Так.

— Можна з нею поговорити?

Він помовчав.

— Маро.

— Що?

— Я знайшов ще один стілець.

Двері ліфта почали сходитися. Мара підставила долоню, і вони слухняно розійшлися знову.

— Де?

— У спальні.

По шкірі голови повільно пробіг холодок.

— Що означає «знайшов ще один»?

— Він стоїть біля ліжка.

— Раніше його там не було?

— Лія каже, що був завжди.

— А ви вважаєте, що ні.

— У мене є фотографії спальні з того часу, коли ми заселялися. На них немає стільця.

— Як давно це було?

— Три роки тому.

— За три роки меблі могли змінитися.

— Це той самий стілець.

— Що був на кухні?

— Ні.

Мара на мить заплющила очі.

— Оуене, послухайте уважно. Сьогодні вам необхідно виспатися. Не вмикайте запису. І нічого іншого теж не пробуйте. Якщо почнете плутатися, де ви перебуваєте, якщо вам стане страшно, що Лія — не та людина, за яку себе видає, або виникне відчуття, що можете нашкодити собі чи комусь іншому, — негайно їдьте до відділення невідкладної допомоги. Домовилися?

— Я нікого не збираюся кривдити.

— Розумію. Та мені важливо, щоб ви почули моє застереження.

— Почув.

— Добре.

Вона зайшла до ліфта.

— Зателефонуйте в клініку вранці.

— Маро.

Двері зачинилися.

— Що таке?

Його дихання змінилося. Мара почула, як він сказав щось комусь поруч, відвернувшись від телефона. А тоді:

— О Боже.

— Оуене?

Відповіді не було.

— Оуене!

На задньому плані почувся жіночий голос — тихий, чи то сердитий, чи то переляканий. Мара не розібрала. Оуен знову заговорив у слухавку:

— Тепер їх два.

— Що?

— Стільці.

Мара дивилася на своє відображення в металевій стіні ліфта.

— Оуене, негайно вийдіть зі спальні.

— На одному хтось сидить.

М’язи плечей у Мари напружилися.

— Хто?

— Не знаю.

Зв’язок урвався.

— Оуене?

Тиша.

Вона передзвонила. Автовідповідач. Ще раз — знову автовідповідач.

Ліфт зупинився у вестибюлі. Мара вийшла й одразу почала шукати номер Лії в анкеті Оуена. Зателефонувала — ніхто не відповів.

Тоді вона набрала службу екстреної допомоги.

* * *

О 20:03, поговоривши з диспетчером, охороною, Беном і дедалі роздратованішим адміністратором, який чомусь вважав за потрібне нагадати, що в надзвичайних ситуаціях із пацієнтами лікарняну охорону взагалі не слід залучати, Мара повернулася до другої аудіолабораторії по сумку.

Навушників вона більше не надягала. Просто вимкнула комп’ютер.

Екран згас.

І раптом засвітився знову.

Мара зупинилася. Програма для відтворення аудіо досі була відкрита. Вона насупилася й потягнулася до миші.

Позначка відтворення стояла на часі:

38:01.

Мара втупилася в цифри.

Ні. Вона зупинила запис на двадцять сьомій хвилині. Пам’ятала, як зняла навушники. Як дивилася на годинник. Як чекала ліфт.

Вона натиснула «Стоп».

Нічого.

Звук у колонках був вимкнений. Мара дотягнулася до їхнього вимикача за монітором і від’єднала живлення.

Звукова хвиля на екрані й далі рухалася.

38:03.

38:04.

38:05.

Мара висмикнула кабель живлення комп’ютера з розетки.

Монітор потемнів. На якусь мить вона побачила в ньому своє відображення: виснажене обличчя, темне волосся, надто туго стягнуте назад. За спиною — порожня лабораторія.

І тоді навушники на столі зашепотіли.

Мара заціпеніла.

Вони не були під’єднані ні до чого.

Тихий сплеск перешкод. Потім заговорила жінка. Ледь чутно.

Голос лунав не десь у приміщенні. З навушників.

Мара насилу розрізняла слова. Усупереч здоровому глузду нахилилася ближче.

Голос був молодий, переляканий. І чомусь знайомий, хоча вона ніяк не могла пригадати звідки.

— Маро?

Пальці, якими вона тримала кабель, похололи.

Знову прошипіли перешкоди, і голос вимовив:

— Чому ти дозволила їм зробити мене мертвою?

Мара не ворухнулася.

Навушники стихли. Вона ще довго стояла, схилившись над столом, і вслухалася в тишу.

А тоді в кишені завібрував телефон.

Мара мало не впустила його.

Повідомлення від матері. Без привітання, без жодного слова. Лише фотографія.

Вона відкрила знімок і впізнала місце відразу.

Вермонт. Літо 2001 року. Ґанок бабусиного будинку.

Мара, тринадцятирічна, сердито дивиться в об’єктив: мати змусила її стояти непорушно заради фотографії. Безглузде червоне вовняне пальто мало не до колін — того дня температура несподівано впала майже на одинадцять градусів.

Чотири великі чорні ґудзики. Найнижчого бракувало.

Мара затримала подих.

Бо Бен мав рацію. Фотографія існувала.

І на ній Мара стояла не сама.

Поруч була ще одна дівчинка, років восьми чи дев’яти. Вона тримала Мару за зап’ясток. Таке саме темне волосся. Таке саме вузьке підборіддя. Ті самі очі.

Мати майже відразу надіслала друге фото — зворотного боку світлини. Там синім чорнилом було виведено:

«Мара й Еліз. Липень 2001».

Мара не зводила очей з імені.

Задзвонив телефон.

Мама.

Вона відповіла, не відриваючись від екрана.

— Маро?

Голос матері звучав роздратовано. Звичайно. Зовсім як завжди.

— Навіщо ти мені це надіслала?

— Що?

— Фотографію.

Пауза.

— Ти ж сама попросила.

— Ні, не просила.

— Просила.

— Коли?

— Хвилин двадцять тому.

Мара вчепилася в край стола.

— Я сьогодні з тобою не говорила.

Мати коротко засміялася.

— Маро, ти мені телефонувала.

— Ні.

— Питала про червоне пальто.

Мара перевела погляд на вимкнений комп’ютер. На від’єднані навушники. На фотографію.

— Мамо.

— Що?

— Хто така Еліз?

Мовчання.

Не здивоване «Хто?» І не нерозуміння.

Просто мовчання.

Мара почула, як мати вдихнула. Потім дуже повільно видихнула. Коли заговорила знову, від роздратування в її голосі не залишилося й сліду.

— Маро, — сказала вона, — де ти почула це ім’я?

За спиною клацнули двері лабораторії.

Мара озирнулася.

Нікого.

Але стілець у кутку тепер стояв не обличчям до столу.

Він був повернутий до неї.

Лія Денвер
ФІЛЬТР

Коментарі

Авторизуйтесь, якщо бажаєте залишити коментар

Авторизація Реєстрація
×

Вітаємо🎉

🎁 Спеціальний подарунок для Вас! 🥳

Зареєструйтесь та отримайте 10% знижки на першу покупку!