Раді Вас бачити!

Повільно приходячи до тями я зрозуміла, що лежу на чомусь м'якому. Відкривши очі та проморгавшись я повернула голову на подушці вбік й побачила знайоме вікно. Без сумнівів, я знову знаходилась в тій самій кімнаті в готелі. День бабака просто якийсь! Цікаво, хто на цей раз мене сюди приніс чи я сама дійшла? Я перебирала в спогадах, що трапилось й раптом згадала. Ключ, біль, темрява. Я різко піднесла до очей праву руку й розвернула її долонею до себе.

Мої очі шоковано розширилися, я придушила скрик. Посередині долоні ледь помітно виднілася руна, така ж як на ключі та на дверях. Виглядала вона як шрам, що потьмянів з часом. Я провела пальцями по її краях, вона не стиралася.

Напевно ключ таки випалив її, коли я не могла відірвати руку від нього. Дивно, але рука не боліла, я не відчувала дискомфорту, ніби цьому опіку було вже багато років.

Я обсмикнула руку від обличчя і зітхнула. Невже вчора я таки пройшла ініціацію? Я знову сковзнула поглядом по руці. Цікаво, що має після цього змінитись? Я почну рухати думками предмети? Чи ще щось подібне робити? Ой, яка маячня! Чого я не поставила це питання дідусю? Всі жінки нашого роду проходили її, а що це змінювало я так і не спитала.

Я подивилася у вікно, світло з нього було не дуже яскраве, але ще було й не темно. Я прийшла рано вранці, не думаю, що могла пролежати тут довго. Стиснувши руки в кулаки я встала. Як й минулого разу кеди були акуратно поставлені біля ліжка. Швидко взувшись, я встала на ноги та поправила одяг. Це ставало поганою звичкою непритомніти й прокидатися тут. Це дуже злило, ніколи не відносила себе до вразливих дівчат. Хоча, коли діло доходило до фізичного болю, тут так, ніколи не могла терпіти навіть біль від звичайних уколів.

Швидкими кроками я підійшла до дверей й відчинила їх. За той час, який я перебувала без тями, майже нічого не змінилося. Майже. Або мені так здалося, але ніби світло в холі падало якось по-іншому, стало більш затишно. Може, дворецький розшторував вікна?

Нікого в холі не було, як і в ранці. Цікаво, де дворецький, чим він взагалі займається? Я думала, що він повинен постійно бути поряд з холом, але його навіть і не чутно. Я поглянула на двері кімнати, де знепритомніла. З-під її дверей уже не лилося світло. Повільно підійшовши до неї я прочинила двері.

Заглянувши вглиб, побачила, що все там було так як я й запам'ятала. Ключ був вставлений у поглиблення, ні він, ні колона не світилися. Я зачинила двері. Мда.

За спиною щось голосно гримнуло. Я різко розвернулась обличчям до холу і помітила, як на одній з великих кришталевих люстр вниз головою висів величезний чорний кажан з великими очима й дивився прямісінько на мене! Я з жахом притулилася до дверей прикривши долонями рота. Мені здалося чи він закотив очі?

Все ще звисаючи вниз головою, він широко розправив свої чорні крила. Я проковтнула клубок у горлі. Що я там знала про цих летаючих щурів? В якихось легендах ніби йшлось про те, що вони п'ють кров, деякі історії були пов'язані з тим, як вони перетворювались на вампірів. А я зараз у готелі де з порталів може вилізти будь-що! Капець! Мене почала охоплювати паніка. Тим часом кажан знову склав свої крила й далі не блимаючи дивився на мене.

- Ні, ну ти подивися на цю людську жінку! Ні тобі "доброго дня", ні вітального реверансу, фу який моветон!

Кажан говорив! Він говорив! Я бачила як у нього відкривався рот й звідти линув справжній голос! Він був схожий на чоловічий, трохи скрипучий, як у дідуся. Я здригнулася. Ні, ну а чому я дивуюсь? Настав час вже звикнути до різних "неможливих" речей Лейя! Але я певно ніколи до цього не звикну.

- Д-доброго дня! - Тихо промовила я тремтячим голосом.

- Доброго, голубонько, доброго! Так би й одразу! Я дуже голодний, ніби сто років не їв! Нагодуй мене, будь ласка! - Так само майже не рухаючись проскрипів кажан.

Я впала у ступор. Погодувати? Що їдять кажани? Кров?Я з жахом подивилася на нього. Мені що пропонують стати шведським столом?

- Ну, швидше! Є в тебе якийсь фрукт? Соковитий, смачний? Банан там, наприклад? Та, що завгодно підійде!

Я видихнула.

- У мене немає нічого їстівного. - Я сюди на ініціацію прийшла, зрештою, а не на пікнік.

- Ну, може тоді є щось на кухні? Полетімо подивимося? - З надією сказав кажан. І така гіркота була в цьому голосі, що аж жалість взяла. Напевно, він справді був дуже голодний.

- А де тут кухня? - З цікавістю запитала я обвівши поглядом хол. Адже я взагалі нічого тут фактично й не бачила ще, тим паче не знала де що знаходяться.

- Нда .... І всьому вас вчити потрібно, показувати, розповідати! - Почав гидко кректати кажан і моя жалість до нього трохи затихла. Так зазвичай крекчуть деякі старі люди. Мій дідусь, до речі, був винятком. Ніколи так не робив, і я була дуже рада цьому! - Йди за мною! - Він розправив свої крила і зірвавшись із люстри полетів коридорами.

Мені довелося майже бігти коридором за кажаном. Він маневрував й летів швидко і акуратно, не чіпляючи дорогою крилами ні люстри, ні стіни. Начебто літав тут далеко не вперше. Звернувши до сходів ми спустилися вниз. Я думала, що внизу знаходяться підвальні приміщення, але помилилася, тут був такий же коридор з багатьма дверима, як і на першому поверсі. Світло в коридорі було увімкнено. А чи розумно взагалі було слідувати за розмовляючим кажаном? Не думаю. Але я вже це зробила повертати назад було не логічно, та й незрозуміло, як кажан на це відреагує. Тим часом він зупинився в кінці коридору біля крайніх дверей.

- Відкривай, мерщій! - З нетерпінням промовив він.

Я підійшла та смикнула двері за ручку. Намацавши всередині біля входу вмикач я ввімкнула світло. Справді, за дверима знаходилась невелика кухня, посередині якої стояла піч. Сама кухня була пофарбована у темно-сині похмурі тони.

Посередині неї стояв червоний дерев'яний стіл та чотири стільці. Біля стіни був невеликий білий холодильник, який дуже виділявся з усього дизайну і виглядав надто сучасно. Біля нього тягнулась довга стільниця на якій стояла електроплита та закріплювалась мийка. Над та під стільницею були різні шухляди й полички. На столі стояла фруктівниця, яка була наповнена різними фруктами. Напевно, це дворецький залишив для гостей, чи для себе, сподіваюся він буде не проти, якщо я пригощу кажана. Я показала йому рукою на фруктівницю, а сама підійшла до холодильника.

У холодильнику продуктів було не густо. Яйця та молоко, а в морозильній камері заморожені овочі й два згортки: в одному виявилось заморожене м'ясо, а в іншому щось схоже на рибу. Я обернулася довкола й окинула оком приміщення. Навкруги було достатньо пилюки, на стелі висіло багато павутиння. Зовсім не затишна атмосфера ніби давила й хотілось звідси бистріше вийти. Вікон у підвальному приміщенні звісно не було. Дуже дивно, але біля холодильника я помітила велике дзеркало в дерев'яній різьбленій рамі. На ній були вирізані різні руни. Дуже цікаве дизайнерське рішення, як для кухні спантеличено хмикнула я.

За спиною лунало голосне гидке чавкання. Я обернулася й глянула на кажана. Він сидів на краю столу звісивши задні лапи, а передніми, як людина тримав винограднику, іноді підносивши її до рота.

- Тобі не казали, що розглядати когось під час того як він їсть – некультурно? - З обуренням у тоні спитав він переставши жувати й подивився на мене своїми великими очима.

- В-вибачте! - Швидко пробурмотіла я й відвела погляд на невелику синю люстру на стелі, що висіла прямо над столом. На ній лежав величезний шар пилу, а саму лампу у кілька шарів обмотувало павутиння.

Повітря було трохи сперте. Як тут взагалі можна готувати у такій задусі? Провітрити приміщення не можна, витяжки немає! Я зітхнула. А тепер саме мені треба було цим усім займатися! Який готель без кухні? А що їдять відвідувачі інших світів? Я округлила очі. Сподіваюся не потрібно буде готувати якісь кишки єдинорогів. Я накрила свої очі руками й застогнала. Це просто жах!

- Ієнто! Тут є хтось?

Я здригнулася та обернулася на звук. Дзеркало воно, що? Ожило? Точніше, воно... Воно, як екран телефону чи телевізора, показувало якусь картинку! Я не могла чітко розглянути яку саме, бо воно було все в пилюці й павутинні.

- Геееей!!! - Нетерпляче закричали з дзеркала писклявим жіночим голосом.

- Може відповіси вже, господиня? - Іронічно спитав кажан за спиною.

- Хто я? - Здивовано відповіла йому я, задкуючи від дзеркала.

- Ні я! - Аж хрюкнув він від сміху.

- А, ну так, точно. - Взявши себе до рук я на ватяних ногах підійшла до дзеркала, по дорозі зірвавши зі столу стару скатертину й швидко змахнула нею з поверхні дзеркала пил.

У дзеркалі з'явився стрункий силует жінки. Вона була брюнеткою з довгим розпущеним по плечах волоссям у червоній обтислий сукні й з таким видатним декольте, що можна спокійно занурюватись в нього з аквалангом. Жінка мала гострі риси обличчя, очі були підведені чорним, а на губах виблискувала червона помада. Позаду неї виявлялися нечіткі контури мало освітленого приміщення. Жінка з якимось прищуром вдивлялась у моє обличчя. Потім окинула мене поглядом з ніг до голови, її тонка чорна брова злетіла вгору й вона хмикнула оголивши білі ікла. Від жаху я заціпеніла, мої очі розширились. А вона для більшого ефекту ще й провела по них язиком.

- Нарешті! Тільки дізналася, що готель отримав нарешті свою, - вона хмикнула знову оглянувши мене з ніг до голови - берегиню! Вітаю з ініціацією!

- Дякую! - Тихо сказала я в шоці дивлячись на дівчину в дзеркалі. Вона, що вампір? А це не дзеркало, а якийсь місцевий настінний телефон для відео дзвінків?

- Угу... Так от, ми завтра приїдемо на два дні забронюйте ваш найкращий люкс! - Вона хижо посміхнулась.

- Ми? - Ахнула я.

- Так, я та мій чоловік. Давно не були у вашому милому містечку, а тут ви з'явилися. Те, що нам зараз потрібно! Бронюйте найкращий люкс! Та приготуйте ваше людське як це... - Вона приклала тендітну руку до скроні ніби згадуючи, - Ах, згадала! Шампанське, полуницю, вершки та... Кров'янку!

Офігіти! Ось це набір. А головне завтра? Що? Я зрозуміла, що в мене зараз буде істерика.

За спиною рипнули двері, хтось швидким кроком перетнув кімнату та став біля мене.

- Доброго дня, місис Трін! Велика честь, що ви зв'язалися з нами! – Залунав біля мене м'який чоловічий голос із тінню посмішки.

- О, Адріан рада тебе бачити солодкий! Ми приїдемо завтра, нам потрібен найкращий номер! - Вона підморгнула йому і грайливо провела рукою по декольте.

І це заміжня жінка? Що там говорив кажан про манери?

- Так, звичайно, все буде в кращому вигляді! - З томливим придихом сказав Адріан. Я ледве стрималася, щоб не закотити очі й з подивом відзначила, що поряд з ним з мене ніби тону мішків з цеглою зняли й видохнула з полегшенням.

- От і відмінно! - Кинула вона на мене швидкий погляд з усмішкою. - До завтра ! - Після цих слів зображення в дзеркалі згасло.

Я стояла та дивилася в дзеркало, на якому тепер відображалася тільки я і рудоволосий чоловік.

- Ну, тебе ні на хвилину неможливо залишити одну! - Провів він рукою по волоссю й підморгнув мені у відображення.

- У сенсі ні на мить? - Повернулася я до нього і запитально вигнула брову.

Адріан сьогодні був вдягнутий у білу сорочку, верхній ґудзик якої був розстібнутий з закоченими рукавами. На ногах були чорні обтягуючі штани й літні білі туфлі. А на шиї висів все той же медальйон.

- Ну як? Я знайшов тебе в кімнаті, де ти, мабуть пройшла ініціацію, непритомну та відніс тебе в тобі вже відому кімнату. Вийшов у справах всього на годинку, прийшов, а тебе ніде немає! Ось я пішов шукати, спустився й почув, як з кухні долинає гучний голос місис Трін. Добре хоч вчасно встиг. - Кивнув він головою в сторону дзеркала.

- Так, дякую тобі за порятунок! - Посміхнулась я. - А хто це був? - Все ж таки не стримала я свою цікавість.

- О! - Таємниче протягнув він, - Це принцеса вампірів вогняного світу - Фуегосу.

– Хто? - Здивовано подивилася я на нього. Ну, те що вона вампір я так і зрозуміла, але принцеса? Це ж треба!

- А ти ще не звикла до подій, що шокують навколо тебе? - З нотою глузування спитав він.

- До цього неможливо звикнути! - Буркнула я обурюючись. - Дзеркало, вона була в дзеркалі...

Відібравши в мене скатертину, яка все ще була затиснута в моїй руці, він протер від пилу й сів на найближчий стілець.

- Дзеркало як ваш мобільний телефон – засіб зв'язку у світах та в готелях. Є такі великі, а є кишенькові.

- І що всі дзеркала такі?

- Ні, не всі, авжеж. Є й звичайні. Їхня відмінність у тому, що на поверхню дзеркал зв'язку нанесені спеціальні руни та ще при їх виготовленні додають обов'язково чарівний порошок. Відрізнити їх майже неможливо, крім однієї деталі. Якщо підійти ближче до дзеркала, то можна побачити як його поверхня ніби покрита темним глянцем. Такі дзеркала призначені для зв'язку.

Я підійшла до дзеркала і придивилась. Так, справді на його поверхні я побачила ніби темну блискучу плівку. Здалеку вона була непомітна.

- Угу, бачу. – Пробурмотіла я. Як мені набридло виглядати тупою, тільки тому, що я нічого не знала зовсім недавно про все це.

- Як ти тут опинилась? Захотілося їсти? – Посміхнувся він. - Невже так зголодніла, що по нюху знайшла кухню?

- Не я, а він! - Тут я згадала про ще одну персону, що знаходилась зараз на кухні й показала рукою на кажана, який все ще з незворушним виглядом поглинав фрукти.

Адріан насупився й обернувся.

- Хто, він?

Я розплющила рота й склала руки на грудях.

- Ну, кажан, сидить та їсть банан прямо на краю столу! Якщо хочеш мене зараз розіграти, то мені не смішно! – Сердито додала я.

Він повернувся і серйозно глянув на мене.

- Лейя, на столі нікого нема!

- В сенсі? Ти що приколюєшся? Ось же він! - Я підійшла ближче і тицьнула на нього пальцем.

- Фі, як негарно тикати пальцями у живу істоту! Зовсім вас етикету не вчать більше чи що? Теж мені берегиня! - Він доїв банан та обтер лапи об скатертину, яка лежала біля Адріана.

- Ось! Тільки й повчає мене весь час! - Обурено вигукнула я

Він підняв брову.

- Повчає? Чому?

Я вже пихкала як розлючений бик.

- Не бачить він мене берегиня, що ти не розумієш? - Зітхнув кажан. - Мене може бачити тільки берегиня цього місця, а це ти! - Він дуже смішно, ніби у мультфільмі, помахав крилом перед очима Адріана, а потім узагалі перелетів до нього на коліна і пострибав!Кажан, стрибав!

Адріан навіть не ворухнувся. Сидів й пропалював мене поглядом. Кажан перелетів на люстру.

- Що й потрібно було довести! Гаразд, поговоримо пізніше в іншій обстановці без третіх осіб! - Він не прощаючись вилетів у відчинені двері.

Я відкривши рота спостерігала за всією цею виставою одного актора.

- Лейя, що за кажан? Ти можеш мені його описати? - З хвилюванням у голосі запитав Адріан.

- Та звичайний, чорний кажан, може трохи завеликий з великими очима, і буркотливий як старий дід. - Розвела я руками.

Він почухав голову біля скроні.

- Дивно. Ну, раз тільки ти його бачиш і він тобі за цей час нічого не зробив, може це помічник. Я чув, що у деяких берегинь такі є.

- Помічник? Хіба що у поглинанні фруктів!

- Дивно, ніби фрукти в тому вигляді в якому я їз й залишав.

Вона глянула на фруктівницю. Справді, виглядало все недоторканим, навіть шкурки ніде не валялися.

- А, ну може він із тих, хто харчується енергетикою.

- Енергетикою? – Здивовано перепитала я.

- Ну, у наших світах багато істот й всі харчуються по-різному. Є ті, хто харчується енергетикою. Знаєш що? Краще ці фрукти викинути! Якщо з’їсти фрукт, з якого висмоктана енергія, можна захворіти, а іноді і взагалі...

Він не договорив але я все зрозуміла й без цього.

- Як усе складно, капець! Як зрозуміти чи випили енергетику з продукту?

- Багато істот її просто відчувають своїм внутрішнім чуттям, а для інших, наприклад є каблучки, які світитися коли береш такий продукт до рук. Комусь зручніше наносити руну на своє тіло у вигляді тату, й тоді у них теж чуття на такі продукти з'являється.

- Ну, клас, тільки набити татуху мені ще не вистачало. Шрам у вигляді руни у мене вже є! – Я показала долоню!

- О! - Він підійшов й пальцями ніжно провів по краях шраму. Я думала, що цей дотик викличе у мене біль, але ні, гарячі пальці Адріана приємно ковзали по долоні. Я обсмикнула руку. Він відкашлявся й відійшов.

- Що ж, бачу ініціація таки пройшла вдало! Вітаю!

- Угу, дякую! – Буркнула я, відчуваючи як моє обличчя заливається рум'янцем.

Пару секунд ми просто мовчали, потім прийшовши до тями я охнула і взялася руками за голову.

– Завтра прибуває принцеса! У нас взагалі є цей люкс? І де дворецький?

- Тіймор вихідними днями ходить до своєї родини, я його підміняю. Старий багато працює. Що до люксу ... - Він почухав підборіддя. - Ні немає, але ми щось придумаємо!

Я хотіла було обуритися, але потім згадала, що це тепер мої обов'язки, а не його.

- Спасибі, за допомогу! – Тихо сказала я.

- Ой, та ладно тобі! – Сказав він відвівши очі і поправив у горла свою сорочку.

- Мало не забула, вона просила шампанське, вершки, полуницю та кров'янку.

Адріан завмер, а потім голосно розсміявся й настільки заразливий у нього був у цей момент сміх, що я не втрималася та розсміялася разом із ним.

- Все буде! Пішли в нас повно роботи! - Він узяв мене за руку й потяг до виходу. Я не стала виривати руку.

Принаймні, я не одна й з чогось треба починати. Через те, що дворецького не буде ні сьогодні, ні завтра, то Адріан єдиний хто може мені допомогти. А ще цей дивний кажан. Потрібно буде з ним розібратися. Але часу до завтра справді залишалося дуже мало. Виходячи я глянула на холодильник й зрозуміла, що за сьогодні ще нічого не їла. Але залишатись та марнувати час на приготування їжі, тим паче тут в пилюці зовсім не хотілося. Тож, подумавши про доставку їжі, певно Адріан мав телефон, я вийшла з кухні та зачинила двері.