Спочатку:
На сторінку книги
Нічний вітерець підхоплював бузкові пелюстки, ховаючи їх у тумані, що стояв між гір. То було скельне поселення, збудоване колись зоряними ельфами. А коли прийшли люди, ті хати було пограбовано, речі спалено і забуто. Згарища, лишені війною ще не згаснули, хтось із ельфів продовжував бій, хтось прагнув врятувати найцінніше – своїх дітей та онуків.
– Сюди дитя… – хрипіла бабуся, ведучи за руку малу дівчинку.
Їх мало не схопили дорогою, та бабуся билася хоробро і змогла врятувати себе і онуку. Тепер вони бігли до тих скель, хоч дівчинка раз по разу помічала, що сили покидають бабусю.
– Але…Тут же більше ніхто не живе, – мовила дитина, оглядаючи хатину з віконцями витесану у кам’яній породі.
– Тут нас не шукатимуть, – шипіла жінка. – Вони вже звідси все винесли.
– Тебе поранено, треба знайти ліки... Треба покликати Ціана…
– Він має нині іншу роботу, дитя, – важко дихаючи, жінка вляглась на запилене ліжко. Її мантія була просякнута кров’ю в зоні живота.
Дівчинка злякано втупилась у брунатну пляму на тканині, темні оченята набиралися сліз. Бабуся перехопила її руки, змусивши її підвести очі.
– Слухай, мене: зараз підійдеш до дальньої стінки, прочитай заклинання, якому я вчила. Щойно прохід відкриється – біжи прямо до нього. Там тунелі, Ціан зустріне тебе по той бік.
– А як же ти? Ти хіба не підеш?
– Я не дійду. Лише сповільню тебе. Ти маєш поквапитись.
– Може… – губи дівчинки затремтіли. – Може Богиня змилостивиться…Може вона врятує тебе.
Бабуся всміхнулась.
– Хотіла б я побачити її знов…
Жінка закашлялась, смикнувшись. Очі дівчинки розширились.
– Ти знала Богиню? Вона сходила колись на землю?
– Вона була частою гостею в нас. Часом просто спостерігала за нами зблизька, а часом навіть допомагала. Та щойно на світ з’явились люди, все змінилось. Вона вже не чула наших молитов. Тоді із нею був той…другий. Лихий. Він зачарував її. Вкрав її час, її серце й розум, і ми зостались наодинці із ворогом.
– Ненавиджу людей… – шипіла мала.
Проникливі сіро-сині очі втупились у дівчинку.
– Не кажи так. Твій батько все ж людина.
– І де він? Кинув мене, кинув матір, коли вона помирала…Не хочу знатися з людьми.
– Та виходу немає. Тепер, ми маємо вчитися жити серед них. Та дрібка ельфів, що вціліє після цієї різні, ховатиметься як і ми з тобою.
– А що як вони знайдуть нас?
– Знайдуть. Смертних веде ненависть. А це ще той рушій, дитино.
– І що ж робити?
– Мій час все одно вже прийшов. Головне вберегти тебе. Вийдеш секретним ходом, що веде до тунелів. За пів ночі дійдеш до людського села. Ціан зустріне тебе там. Як хтось питатиме, кажи що сирота і ховалася у тінях.
– А що як вони дізнаються хто я?
– Не дізнаються, якщо сама не повідаєш.
Бабуся провела шорстким пальцем по округлому вушку дівчинки.
– Добре, що вуха у тебе батькові. Не довелося різати, як мої.
Жінка вже не мала сил, тож магія більше не приховувала шрами на вершечках її вух. Дівчинка замислилась, скільки ж всього випало на долю її бабусі.
– Пообіцяй мені, що не видаватимеш своєї суті, це дуже небезпечно.
– Обіцяю…
– Будь хороброю. Вчися. Вчення – єдине, що у нас лишилося.Єдине, чим ми здатні побороти їх… Адже смертні не здатні мислити як ельфи. Їх життя мізерні, короткі та безглузді. Вони радо витрачають його на війни або насолоди. Ельфи ж навчалися, розвивалися і прагнули. Не забувай свого коріння. Та не кажи про нього жодній живій душі, чуєш мене?
– Бабусю…Не лишай мене.
– Хотіла б я побачити як ти зростаєш…Та час мій прийшов, дитино. Лиши мене тут і тікай.
– Ні…
– Хутко, люди вже близько.
Знадвору почулися крики. Дівчинка поцілувала бабусю в щоку.
– Я тебе люблю.
– І я тебе люблю, моя журавлинко. Я знайду тебе…Я шукатиму інше життя, ми ще побачимось, я обіцяю тобі.
Дівчинка притислася до бабусі, відчуваючи як пече в грудях.
– Я знайду тебе… – прошепотіла бабуся, а тоді глянула на неї. – Та певний час ти маєш подбати про себе сама. Пам’ятаєш чому я тебе вчила?
– Бути хороброю і сильною.
– Так, люба.
– Ти справді знайдеш мене потім?
Бабуся всміхнулась.
– Я завжди тебе шукатиму, журавлинко. Я прийшла у цей світ, аби ти прийшла за мною. Суть мого існування, це ти. І ти ніколи не будеш сама. Богиня берегтиме тебе, доки я не зможу.
Вона стерла пальцем сльозу з її щоки.
– А тепер тікай, хутчіш!
Вона побігла до стіни, завдяки магічному заклинанню, плита відсунулась. Попелясте волосся дівчинки ворухнув протяг з тунелю. Пірнувши до темного простору, вона прочитала заклинання знову. Кам’яна плита посунулась, зачиняючись. Останнє, що дівчинка встигла вгледіти, це як шестеро людей увірвались у будинок, замахнувшись над бабусею мечем. Вона скинула руку і зелене сяйво охопило їх, а тоді почувся вибух, що сколихнув стіни. Дитина затулила рота руками, аби не закричати. Плита зачинилася повністю, лишаючи дівчинку у суцільній темряві.
Вона начаклувала магічну кулю і рушила, прямо, як наказувала бабуся. Сльози скрапували її щоками. Все її дитинство складали спогади про жінку. Вона завжди здавалася їй єдиною, хто буде поряд все життя. Та не склалося.
«Куди ми йдемо?» – озвався голос у її думках.
– Замовкни! – бурмотіла дівчинка.
«Де бабуся?»
– Мовчи!
«Дай мені контроль!» – вимагав голос.
– Ні. Я старша. Контроль належить мені!
У голові раптом стало занадто тихо. А тоді крик відчаю оглушив її. Дівчинка затулила вуха руками і заплакала.
– Замовкни! – тремтіла вона. – Ми маємо йти далі.
«Як ти могла допустити це?! Якби я була тоді основною…»
– То ми б померли разом! Зникни з моєї голови!
Якийсь час дівчинка чула лише власні кроки і шурхіт каміння під ногами. У тунелі було темно, повітря тут було густим, плечі малої тремтіли від плачу і від страху водночас. Що чекає на неї далі? Вона ж тепер геть сама. Добре, хоч Ціан зустріне її по той бік. Він тепер був єдиним, хто якось пов’язував її з бабусею.
«Скільки нам ще йти?» – озвався голос.
– Бабуся сказала йти половину ночі.
Дівчинка налаштувалась на довгу подорож. Та чи надмірна кількість думок, чи страх вплинули на її відчуття часу. Адже вже за якусь мить, вона побачила вогник факела і стурбоване лице цілителя.
– З тобою все гаразд?
Дівчинка мовчки кивнула.
– Мені дуже шкода, щодо твоєї бабусі. Іламрієль була моїм найдавнішим другом.
Вона не відповіла, Ціан взяв її за руку і повів далі. Тоді спинився, відсунув великий камінь і допоміг вилізти на край урвища. Село виднілось попереду, всіяне вогниками факелів. Адже люди не знали магії, та вже опанували вміння розводити вогнище, чим активно користувалися у війні з ельфами. Дівчинка зажмурилась. Спогади про побачене, певно все життя переслідуватимуть її.
– Я маю подбати, аби інші змогли знайти це місце.
Дівчинка повернулася до цілителя.
– Мені далі йти самій?
Він стривожено кивнув.
– На тебе чекатимуть у книжковій крамничці. Продавчиню звати Єрела. Вона подбає про тебе.
– А я можу їй довіряти?
– Вона не скривдить дітей.
– А ельфів?
– Краще нікому не знати, що ти ельф.
Дівчинка пирхнула і мовчки рушила вниз по схилу.
– Будь обережною! Я знайду тебе за годину.
Не те щоб Ціан був їй винен, та її обурило те, що він відправив її саму до людського села. Бабуся б зараз певно кинула на нього той красномовний погляд, від якого квіти в’янули. Вона всміхнулась, пригадавши її, а тоді відчула як сльози знову набрались в очах.
«Годі! Я не можу більше цього терпіти!»
– То не терпи, – спускаючись, відповідала дівчинка. – Я взагалі не дозволяла дивитися свої спогади.
«Наче я можу це контролювати!»
– Вчися контролювати. Інакше знайду заклинання, як змусити тебе замовкнути. Бо ти мене дістала вже своїми втручаннями.
«Не смій так говорити зі мною! Я теж мала право попрощатись із бабусею.»
– Вона навіть не знала про тебе.
«Ненавиджу тебе!»
– Навзаєм!
– Агов? – покликав хтось збоку. – З ким ти говориш?
Дівчинка замовкла, поглянувши на вартового у смішних обладунках.
– Ні з ким, – відповіла вона. – Я шукаю Єрелу.
– Єрелу? Вона у тій крамниці, – махнув рукою він. – Як тебе звати?
Темні очі дівчинки втупились у незнайомця:
– Моє ім'я Ґладіс.
