Раді Вас бачити!

Варто було Аарону зникнути за дверцятами шафи-купе, як Лів роздратовано зітхнувши, пішла слідом. Вона зазирнула всередину, у шафі було кілька зайнятих вішаків, і дві пари взуття. Лів завжди мала запасні речі якщо, скажімо, хтось обіллє її кавою, чи вона посадить пляму під час обіду. Вона справді пишалась цією завбачливістю, вважаючи цю рису перевагою. Адже вона завжди лишалась ідеальною – за будь-яких умов. І ні, жодного натяку на наявність тривожності вона не визнавала.

– Лів, прокидайся! Ми запізнимось!

Вона швидко розплющила очі, відчуваючи, як тіло вкрили мурахи. Цього не може бути, проте це так і було. Вона перебувала у власній кімнаті. В якій, якщо подумати, більше ніколи не бувала після своїх шістнадцяти років. Вона переїхала до тітки, яка взяла її під опіку після… Лів скинула з себе ковдру. Картата піжама, худеньке, проте м’язисте тіло. Будильник з календарем на її столі вказував шосте лютого 2011-го року. Мурахи вкрили її тіло. Хутко спустившись вниз, вона побачила маму, яка саме ставила тарілку зі збалансованим сніданком на стіл, і батька, що читав газету, сидячи на стільчику.

Вона хотіла підбігти до них, обійняти, поговорити. Але тіло її не слухалось. Вона ніби була свідком, як хтось перейняв контроль.

– Я втомилась казати, – опустившись перед тарілкою, роздратовано кинула Лів. – Я ненавиджу яйця.

– А я втомилась пояснювати: омлет це найкращий сніданок для твого організму, особливо перед змаганням, – спокійно відповіла мама.

– Ненавиджу чортові змагання. Ненавиджу чортову акробатику. Це все херня собача.

– Олівіє! Слідкуй за мовою! – гаркнув батько з-під газети.

– Де Роланд? – поставивши ногу на стільчик, спитала Лів. – Він обіцяв сьогодні прийти.

– Уже в коледжі, – відповіла мама, скинувши її ногу зі стільця. – Ми сказали не приходити. В нього завтра гра, він має тренуватися.

Ну, звісно. Підтримка невдахи-дочки на змаганнях це ніщо проти зоряного синочка, успішного футбольного захисника з купами перемог за спиною.

– Хоч одна спортивна легенда в домі! – закотила очі Лів.

– Буде й друга, – стримано зазначила мама, поставивши перед Лів темно-зелений сік.

Фу, знову смузі із зелені та селери. Вона ненавиділа це, таке ж огидне на смак, як і на вигляд. А враховуючи, що мама додавала туди протеїн, воно ще й було густе, Лів уявила, як давиться цим напоєм і її почало нудити.

Так, вона дійсно була лише глядачем того, як контроль перейняв норовливий підліток, який ненавидів батьків за те, що через неї намагаються втілити власні мрії.

В юності мама була гімнасткою, але після народження Лів не змогла продовжити улюблену справу, через проблеми зі здоров’ям. Тож вона не знайшла нічого кращого, як змусити Лів здобувати олімпійські перемоги, аби потішити її его. Щодо батька, то він був свого часу відомим футболістом, завдяки його спортивній кар’єрі, родина Вейлів нічого не потребувала і мала великий просторий будинок і два дорогих авто. Втім батько отримав травму коліна у свої двадцять сім, тож став тренером спершу для колег, потім для Роланда, свого сина. Який, на відміну від Лів, був зацікавлений у спортивній кар’єрі. І робив чималі успіхи, змушуючи батьків захоплюватись ним і весь час ставити його їй за приклад.

Лів завжди знала, що його батьки люблять більше, а мама ніколи не намагалась цього заперечувати. Лів завжди було недостатньо. Друге місце? Це не перемога, отже програш. А значить наступний рік вона займатиметься і днями, і ночами без вихідних, бо на наступних змаганнях вона має взяти золото.

І навіть коли вона здобувала перше місце, мати не вшановувала її навіть привітанням. Тільки сухе: «добре, але можеш краще, пам’ятаєш ти завагалась на долю секунди? Це неприпустимо, тож цей момент натренуємо». І все починалось заново. Лів любила акробатику у свої років п’ять і може навіть вісім, бо тоді мама раділа її вподобанню. Але уже до чотирнадцяти усвідомила, що ніколи не буде задовольняти високі стандарти матері. То для чого тоді рвати дупу?

Прикупивши лиха, вона доїла той клятий омлет і піднялась, щоб почистити зуби і зібратися. Дебільна зачіска, тонна гелю, який доведеться вимивати годинами з волосся. Дебільний макіяж, що робив її очі величезними та круглими, мов у Бембі. Блискітки по всьому тілу, дебільне боді, яке врізалось у всіх незручних місцях. Клятий антистатик, щоб спідниця не прилипала до дупи: все це страшенно її дратувало. Вона ніби перебувала у чужій шкірі, яку мати дбайливо пригладжувала, щоб та сіла тісніше.

Вони повсідались у авто, батько за кермом, мати на пасажирському, Лів ззаду, розділивши сидіння зі стрічками, тальком і жезлами, які знадобляться їй у виступі. В її голові роїлись думки, вони змішувались із думками уже дорослої Лів, яка сиділа як німий свідок у тілі шістнадцятирічної версії себе.

«Чи запросить Ейвері мене на випускний?»

«Я не хочу тут бути.»

«Хоч би не забути ту зв’язку у приспіві…»

«Клята симуляція, мені потрібен вихід!»

«Сподіваюсь стрічка не зачепиться за стопу як на тренуванні.»

«Тату, будь ласка, спини авто. Давай нікуди не поїдемо?»

«Цікаво, Ейвері прийде подивитись на мене? Боже, сподіваюсь, що ні. Що як я програю?»

«Будь ласка, нехай нічого не станеться. Нехай ми просто поїдемо на змагання і повернемось. Прошу»

«Як же болить голова від цієї зачіски. Мама, мабуть так затягнула волосся, що я схожа на прибульця.» – вона припіднялась, щоб побачити себе у дзеркалі заднього виду. – «Господи, яка ж я огидна! Сподіваюсь Ейвері мене не побачить.»

«Я хочу додому. Я не можу бути тут. Будь ласка, припиніть це.»

«І це я завжди така не гарна на змаганнях? Який сором!»

«Прошу, досить. Спиніть авто. Дайте мені вийти.»

«А може я взагалі негарна? Просто відображення викривляє мене і я думала, що гарна? Може всі думають, що я негарна і просто брешуть мені? А що як і Ейвері не думає, що я гарна?» – панікувала Лів.

«Не вистачає повітря. Я не можу дихати. Я не хочу тут бути. Тату спинися.»

Машина мчала по трасі, огортаючи все навколо розмитими пейзажами. Мама різко повернулася до Лів з пасажирського сидіння, її очі палали напругою.

– Пам’ятай, як ми тренувались. Перед приспівом ти вже маєш висіти на стрічках. Перекид через ногу, потрійний закрут на тулубі. На рахунок три – спуск, щоб одночасно з приспівом ти розкрутилась повністю.

Вона, потягнулась поправити Лів тісну гульку на голові та уважно глянула на доньку.

– І всміхайся, Лів, заради бога. Бо ти на деяких виступах ніби вимушена це робити. Журі оцінюють не лише техніку, а й артистизм, пам’ятай про це.

Лів, пирхнула, склавши руки на грудях і не витримавши, кинула:

– А я не вимушена все це робити?

Мати важко зітхнула, батько позирнув на Лів крізь дзеркало заднього виду.

– Це твій шлях до успіху, – відповіла мама. – Ти колись подякуєш мені.

Лів відчула, як роздратування захоплює її мозок і тіло, змушуючи пальці тремтіти. Вона кинула розгніваний погляд на матір.

– Ти серйозно? Я маю дякувати за те, що не можу жити, як нормальна людина?

Мама знову зітхнула, мало не закочуючи очі, погляд її враз став холодним, Лів аж здригнулась, бо знала цей погляд з тренувань. Щоразу, коли Лів не могла повторити рух з першого разу, мати дивилась на неї так: як на найбільше розчарування. Дівчина поглянула у вікно, стовпи електропередач мелькали, мов орнамент. Вона відчувала погляд матері, та не зводила очей з дочки.

– Нормальна людина? Нормальні люди – посередності, Лів. А ти маєш бути найкращою!

Вона розгнівано крикнула:

– Маю? Чому маю? Бо так хочеш ти?!

– Бо ти народжена для цього! – переконувала її мати.

– Народжена? Чи ти просто вирішила це за мене, коли мені було п’ять?

Мама вирівняла плечі, підняла голову.

– Ти захотіла цього сама.

– Бо я хотіла, щоб мною пишались!

– То зроби для цього щось! – не стрималась мати й крикнула. – Якщо ти зараз почнеш розповідати мені, що хочеш "вільного життя", я скажу одне: коли ти стоїш на п’єдесталі, коли ти перемагаєш – ти не думаєш про свободу. Ти знаєш, що ти на вершині. І хочеш більшого.

Лів відчула, як гнів закипає, досягаючи критичної точки і вибухнула:

– А якщо я не хочу стояти там?!

Мама глузливо скривила губи, зустрівшись з єхидним поглядом батька, який досі мовчки їхав, раз по разу міцно стискаючи кермо довгими пальцями з обручкою.

– Брехня, – фиркнула мати. – Всі хочуть перемагати. Ти хочеш перемагати. Просто боїшся.

Дівчина стисла руки в кулаки й випалила:

– Я не боюся! Я ненавиджу це! Я ненавиджу тебе за те, що ти змушуєш мене робити!

Мама пронизала її поглядом.

– Ненавидиш? А ти не думала, що без такої ненависної матері ти була б ніким?

– Ну, звісно, – стукнула долонями по сидінню довкола себе Лів. – Я завжди ніхто. Друге місце? Ніхто. Перше місце? Непогано, але все одно ніхто. Я ніколи б тобі не вгодила!

– Не вгодила, бо не викладаєшся на всі сто! – підтвердила мама. – Я знаю твій потенціал, а ти лінуєшся! Друге місце – це програш. Це свідчення того, що ти не змогла стати першою. Ти хочеш всюди бути другою? Ти хочеш бути невдахою?

– Я хочу жити, мамо! – крізь зуби сказала вона. – Бути нормальною людиною, а не твоїм проєктом, який має досягти всього, щоб ти могла хвалитися перед знайомими! Бо без цього всього я для тебе ніхто і невдаха, так?

Мама розгнівано зітхнула.

– Так, Лів, – сказала вона. – Саме так. Зараз твоя поведінка не відповідає переможцю. Ні, ти скиглиш як переможена! Як невдаха! Якби я була такою слабкою, як ти зараз, ти б навіть не народилася, можеш бути певна! – склавши руки на грудях відповіла мати, свідомо уникаючи застережливого погляду батька.

– Ще скажи, що ти шкодуєш про моє народження! – саркастично хмикнула Лів.

– Я шкодую, що не змогла донести тобі, що без прагнення перемагати, без бажання бути успішною, ти перетворишся на безіменну нещасну жінку, про яку ніхто ніколи не згадає. І після цього ти станеш моїм цілковитим провалом.

Ці слова ніби впилися в її серце голками, стискаючи його, змушуючи кровоточити. Вона заклякла, розуміючи, що втрачає дар мовлення. Її голос раптом захрип і вона підняла очі на матір.

– Ти… – урвалась вона. – Ти справді так вважаєш?

Мама повернулася до вікна, її холодний тон, відрізав єдине слово, як лезо:

– Так.

В машині раптом запанувала тиша. Батько прочистив горло, але не сказав нічого.

– Вейли створені для слави, – помовчавши, відповіла мама. – І ви з братом маєте продовжити той шлях, який почали ми з батьком.

Ця фраза немов вдихнула нове життя у Лів, підштовхнувши її продовжити суперечку.

– Тобто те, що ви просрали свої можливості, значить, що ми мусимо не повторити ваших помилок? Що, ти після смерті отримаєш якусь окрему епітафію у випадку, якщо наші перемоги буде вписано в історію? Типу: вічно не задоволена мати двох десятикратних переможців?

– Наше з батьком спортивне минуле зараз не стосується розмови. – сердито відрізала мати.

– О, ні, ще й як стосується! – кричала Лів. – Бо з цього все і почалось. Ти стала невдахою, стала аутсайдером і тепер хочеш через мене щось комусь довести, бо самій досягнути не вдалося!

– Лів... – застеріг батько.

– Що? – спитала вона його. – Мовчав поки вона лила лайно на мене, от і далі мовчи!

– Не смій говорити так з батьком! – розсердилась мати.

– А то що? Стану помилкою твоєї молодості? Не хвилюйся, я і так уже це зрозуміла.

«Замовкни. Негайно замовкни!»

Та Лів не могла. Гнів гнав її вперед, змушуючи слова вириватись зовні, мов отруту. Вона не мала змоги спинити їх, бо на той момент, вона цього не прагнула. Вона хотіла сказати все, що так довго тримала в собі. Випустити на волю всі свої почуття. Показати, що вона здатна відстояти себе.

– Ви двоє найгірші батьки, які настільки невпевнені в собі, що готові життя покласти, щоб утворити ті самі комплекси у власних дітях. Роланд, аж перекидався, тікаючи жити в гуртожиток, бо не міг витерпіти тих клятих тренувань, щотижневої здачі аналізів та довбане зелене смузі, яке ви змушували його ковтати одразу після курячої грудинки та миски рису з овочами.

– Не смій згадувати свого брата! Роланд старався значно більше! Він отримав шість перемог у регіональних матчах. Шість, Лів! Тобі таке й не снилось, не тому, що ти гірша. А тому, що ти лінива!

– Він ненавидів ваші постійні розмови про великий спорт, його майбутнє і правильне харчування, але в нього є поблажка : він справді любить те, що робить. Тому ви любите його. Але зі мною не проканало, чи не так? Я ж вся із себе неправильна! Весь час не дотягую до ваших високих ідеалів!

– Я вже тобі пояснила: ти не дотягуєш цілком справедливо. Докладай більше зусиль. Ніяких друзів чи беззмістовних походів у кіно і луна-парки. Тільки тренування. Хіба це важко? Я ж навіть не змушую тебе добре навчатись у школі. Хоча це теж важливо, для стипендії в коледжі. Та мені начхати, ми з батьком потягнемо твоє навчання, аби ти працювала на себе, для свого ж майбутнього! Я просто не розумію, чого ти упираєшся?! У тебе добре виходить, ти маєш потенціал досягати висот. То чого ж ти не хочеш цього?

– Може час, бляха, попуститись? Може час спинитись і роззути свої очі, подивитись, що я – не ти, мамо, я не твоє продовження, не другий шанс для тебе стояти на платформі переможців, я – твоя дочка. Я інша особистість, маю інші вподобання. І я ненавиджу кляту акробатику. Всією своєю душею.

– О, і які ж у тебе вподобання? Фарбування нігтів? Плітки з подругами? Цілунки Ейвері на задньому дворі будинку? В тебе немає жодних корисних вподобань!

– А у Роланда були?

– Не говори про свого брата…

– Ні, чого ж? Дай відповідь. У Роланда були вподобання? Чи його вільний час займав футбол на подвір’ї з друзями, тому опісля, його спокійно відпускали на вечірки з алкоголем і дівчатами, щоб він відпочив після напруженого вподобання?

– Твій брат – не ти.

– І це розчаровує найбільше, чи не так?

Мати кинула на неї погляд.

– Так, Лів. Так і є.

– Ти навіть не заперечуватимеш, що він улюблена дитина?

Мати мовчки дивилась на Лів.

– Він заслужив на це звання, – сухо сповістила вона.

– А я, типу ні?

– Ні, Лів. Ти не зробила нічого вартісного, щоб тобою пишатись. Ти не стараєшся і не заслуговуєш бути улюбленою дитиною.

«Мовчи. Просто мовчи. Нехай говорить. Не відповідай їй.»

– Ти чуєш виключно себе! – крикнула Лів. – Я безліч разів казала, що не хочу йти на акробатику. Я ненавиджу її всіма фібрами душі! Вона забрала в мене час, друзів, руйнує стосунки. Ненавиджу кляту акробатику. І так само сильно, я ненавиджу вас! Ви найгірші батьки у світі. Ви знущаєтесь і ламаєте власних дітей!

– Лів, ти перейшла межу, – повернувся до неї батько. – Ми хочемо для тебе найкращого і ти маєш бути вдячна за наші намагання. Зараз ти цього не розумієш, але прийде час, коли ти усвідомиш, що ми зробили величезний вклад у те, щоб ти стала успішною.

– Так. І до речі стосовно твоїх вподобань….

Мати не встигла договорити. Все сталось занадто швидко. Величезна вантажівка, що саме повертала не могла побачити ролс-ройс, що продовжував їхати прямо. Батько, захоплений виховуванням Лів відвів очі від дороги всього на мить і цього виявилось досить. Машину затисло у проміжку між другим і третім рядом коліс, вона просто опинилась там, коли фура продовжила рух. Машину стисло, мов млинець, а тоді виштовхнуло, автомобіль перевернувся кілька разів, перш ніж нарешті спинитися. Мати, яка була не пристібнута вилетіла через лобове скло, Лів випала крізь деформовані дверцята. Тіло батька довелось вирізати з машини, бо дібратись до нього було неможливо. Батьки загинули на місці. Це сталось в одну мить.

Лів добре пам’ятала біль, це було щось, що кидало тіло в жар, засліплювало очі. Біль був наче по всьому тілу, і водночас десь сильніше. Вона не могла повністю підняти голову, щоб розгледіти себе. Щось сильно тисло на стегно. Це була частина жезла, який вона мала взяти на змагання, він пробив стегно навиліт і кров пульсувала з нього фонтаном. Мабуть, це стегно боліло найбільше, чи ні? Хай там як нога не рухалась і одночасно тремтіла. Лів не могла зрозуміти, як таке взагалі можливо. Нога більше й наче не належала їй, лишався тільки біль і нестримне тремтіння. Дмухнув вітер, дівчина відчула пронизливий холод майже по всьому тілу, неначе її витягли з води. Мабуть, це через кров.

Права рука була під її спиною, вивернута неприродно, Лів теж більше не відчувала її. Рухати плечем було неможливо, біль пронизав її голову, немов вганяючи шпильки їй у череп. Ніс був гарячим, вдих і видих супроводжувався булькотом, схоже з носа теж текла кров. В голові паморочилось, а асфальтом біля неї розтікалась калюжа крові. Чия це кров? Її? Когось з батьків? Їх спільна?

Повільно Лів повернула голову прямо і поглянула у біле небо, зі сходу хмари потроху збирались, неначе на дощ. Був кінець зими, але значного холоду не відчувалось. Снігу в цьому місті не було вже років десять, але сьогодні маленькі пухнасті сніжинки повільно спускались вниз. Лів прикрила очі, бо ті почали сідати на її вії. Останнє, що вона пам’ятала, це як опускаючись на калюжу крові, що текла розтрісканим асфальтом, сніжинки ставали брунатними й зникали назавжди.

Спогад завершився, Лів цілком відновила можливість контролювати власні рухи. Довкола було темно. Жодної душі. Схоже, вона лишилась на самоті. Знову. Відчуття того болю, що ширився всім тілом досі не відпускав Олівію, він ніби мігрував собі далі, а потім почав скупчуватися, формуючи незагойну рану в грудях.

– Лів… – шепотіли батьки.

– Благаю не треба, – шепотіла вона. – Мені нема чого вам сказати. Травми були серйозними, я б не повернулась в спорт. А навіть якби й могла – не зробила б цього. Я прагну успіху, бо не бачу себе без нього і це моя найбільша проблема. Без успіху я не почуваюсь впевненою. І хоч я досягла чогось і маю бути вам вдячна, я не можу. Єдине, про що я шкодую, що ви загинули через мене. Якби ми перенесли цю розмову додому, цього б не сталось. Мені шкода про все, що я сказала. Але хоч я б і змінила формулювання деяких речень, моя думка загалом не змінилась. Я завжди почуватимусь винною перед вами і Роландом. Тому, що хай там як, а це я вбила вас. Не випадок. Не та клята вантажівка. А я. І заради чого? Успіху? Починаю розуміти збочене почуття гумору Стамп і всієї цієї божевільні.

Батько поклав руку на її плече.

– Не треба, – не підіймаючи очей на батьків, відповіла вона. – Вас тут немає, все, що ви мені скажете це або мій спогад, або моє бажання від вас почути. Просто йдіть.

Вона кліпнула і батьки зникли. Вона сподівалась, що на цьому її перебування у симуляції скінчилось, бо вона не витримувала всієї цієї похмурості й старих травм, що витягали з глибин душі та змушували наново переживати. Лів намагалась не плакати, але сльози подбали про власну автономію і текли самовільно по її щоках.

– Агов? Є тут хто? – почувся голос Патрика.

– Це точно ти? – схлипнувши, спитала Лів.

Патрик мовчки обійняв її.

– Ходімо звідси.