Спочатку:
На сторінку книги
Чотири місяці минули, як важкий, мокрий сніг — повільно, безжально, і залишили після себе тільки холод.
Люсі Фіцрой стояла біля високого вікна в східній вітальні Бердфорд-Голл, пальці притискалися до холодного скла. За вікном листопад малював сірі смуги дощу по голих гілках дубів. Її темно-зелене вбрання — тепер уже нове, пошите на замовлення герцога — облягало тіло, ніби друга шкіра, але не зігрівало. Заручена. Майбутня герцогиня. Ім’я її вже шепотіли в лондонських салонах, а вона все ще відчувала себе дівчиною з мармурової лави в алькові.
Едвард герцог Бердфорд, її наречений, був десь у Лондоні. Знову. Уже третій тиждень. Листи приходили короткі, формальні, як накази: «Сподіваюся, ви почуваєтеся добре. Готуйтеся до Різдва». Жодного «Люсі». Жодного тепла. Навіть підпис — просто «Бердфорд».
Вона провела пальцем по зап’ястю, там, де вчора ввечері він торкнувся її, коли повернувся на одну ніч. Дотик був точним, як у лікаря: перевірити пульс, кивнути, відпустити. Люсі закрила очі й пригадала, як її шкіра тоді здригнулася — не від бажання, а від самотності, що раптом стала відчутною, як крига під сукнею.
Двері прочинилися. Увійшла Джоанна, за нею — Джемма й Маріанна. Чотири місяці не роз’єднали їх. Навпаки — вони стали ще ближчими, ніби чотири гілки одного дерева, що хитаються від одного вітру.
— Ти знову стоїш тут, як привид, — тихо сказала Джоанна, її каштанове волосся було зібране в м’який вузол, але кілька пасм вибилося, торкаючись шиї. Вона підійшла й обійняла Люсі ззаду, притулившись щокою до її плеча. — Він знову поїхав?
Люсі кивнула. Горло стиснулося.
— Сказав, що справи в парламенті. Щось про реформу хлібних законів. Я вже перестала питати.
Джемма Ешфорд, блондинка з вічним ластовинням, що здавалися блідішими в осінньому світлі, сіла на край софи й підігнула ноги під себе. Її сукня — ніжно-жовта — контрастувала з похмурим днем.
— Гаррі вчора надіслав листа, — мовила вона, намагаючись усміхнутися. — Пише, що в місті всі тільки й говорять про твої заручини. Називають тебе «щасливицею». А я… я читаю його листи й думаю: чому від них так тепло, а від самого Гаррі — ні? Він приїде на Різдво. Обіцяв.
Вона замовкла, провела долонею по коліну. Люсі помітила, як пальці Джемми ледь тремтіли — маленька зрада тіла, яку вона завжди намагалася приховати.
Маріанна МакЛауд стояла біля каміна, руде волосся горіло в полум’ї, як живе. Вона мовчала довше за всіх, зелені очі дивилися в вогонь. Таємниця, яку вона носила в собі вже чотири місяці, стала ще важчою — Люсі бачила це по тому, як Маріанна іноді притискала руку до грудей, ніби хотіла придушити серцебиття.
— А ти? — тихо спитала Люсі в неї. — Той, про кого ти не можеш говорити… він хоч іноді пише?
Маріанна здригнулася. Щоки вкрилися рум’янцем, що злився з волоссям.
— Ні. І це… болить сильніше, ніж я думала. Іноді мені здається, що я вигадала його. А іноді — що він єдине справжнє в моєму житті.
Вона відвернулася. Полум’я відкинуло тінь на її профіль — гострий, вразливий.
Люсі відійшла від вікна й сіла поруч із Джеммою. Тканина сукні зашурхотіла, облягаючи стегна. Вона відчула, як у грудях розливається важкість — не сум, а щось глибше. Почуття, ніби вона вже мертва всередині, а тіло ще продовжує дихати.
— Я думала, що після заручин усе зміниться, — прошепотіла вона. — Що Едвард… розкриється. Хоча б трохи. Але він дивиться на мене, як на портрет у галереї. Гарний. Дорогий. Але неживий.
Джоана сіла навпроти, взяла її руки в свої. Долоні в неї були теплі, трохи сухі.
— Мій брат завжди такий. Навіть зі мною. Після смерті матері він… замкнувся. Ти не винна, Люсі. Просто… ти стала частиною його плану. А плани в нього завжди холодні.
Люсі стиснула її пальці. Шкіра Джоани була гладкою, але під нею відчувалися тонкі жилки, що пульсували швидко. Вона відчула, як у самої дихання стає важчим. У горлі стояв клубок, ніби сльози чекали дозволу, але вона не давала.
Ввечері того ж дня Едвард повернувся несподівано. Карета загриміла на під’їзній алеї саме тоді, коли Люсі спускалася сходами до вечері. Вона зупинилася на півдорозі, рука лягла на перила. Серце закалатало — не від радості, а від тривожного очікування.
Він увійшов у хол, струшуючи дощ із плаща. Високий, бездоганний, у темному сюртуку. Сивина на скронях блищала від вологи. Погляд його знайшов її одразу — холодний, оцінюючий.
— Люсі, — сказав він рівно. Ні «дорога», ні «мила». Просто ім’я. — Ви добре виглядаєте.
Вона спустилася донизу. Сукня шурхотіла по сходах. Коли вона зупинилася перед ним, він узяв її руку й підніс до губ. Поцілунок був сухим, формальним. Губи ледь торкнулися шкіри — і все. Люсі відчула, як по руці пробігли мурашки, але не приємні. Холодні.
— Дякую, ваша милосте, — відповіла вона тихо. — Ви втомилися з дороги?
— Не більше, ніж завжди. — Він відпустив її руку й повернувся до дворецького. — Вечеря о восьмій. І скажіть кухарці, щоб не пересолила ягнятину.
Люсі стояла, дивлячись йому вслід. У грудях стиснулося так сильно, що дихати стало боляче. Вона притулилася долонею до корсета, ніби хотіла придушити те, що там пульсувало — гнів, туга, бажання чогось живого.
За вечерею панувала тиша, яку порушували тільки дзенькіт срібла й потріскування вогню в каміні. Едвард сидів на чолі столу, розрізав м’ясо точними рухами. Люсі спостерігала за ним: сильні руки, квадратна щелепа, очі, що майже не піднімалися від тарілки. Вона відчула, як у животі щось стиснулося — не бажання, а відчай. Цей чоловік стане її чоловіком. І вона вже знала, як холодно буде в його ліжку.
— Я думаю про весілля, — раптом сказав він, не піднімаючи погляду. — Воно має відбутися в січні. У каплиці Бердфордів. Ніяких зайвих гостей.
Люсі ковтнула. Вино в її келиху здалося гірким.
— Як бажаєте, — відповіла вона. Голос вийшов рівним, але пальці під столом стиснули серветку так, що тканина зім’ялася.
Едвард нарешті підняв очі. У них не було тепла. Тільки розрахунок.
— Ви розумна жінка, Люсі. Саме тому я обрав вас. Не потрібно романтичних ілюзій. Ми обидва знаємо, чому цей шлюб існує.
Вона відчула, як щоки запалали. Не від сорому — від гніву, що раптом піднявся гарячою хвилею. Але вона стрималася. Опустити погляд. Кивнути. Як і належить.
— Так, ваша милосте.
Після вечері він провів її до дверей її спальні. У коридорі панувала напівтемрява, тільки свічки в канделябрах тремтіли. Едвард зупинився. Його рука лягла їй на талію — важка, впевнена. Люсі відчула тепло його долоні крізь тканину, але воно не проникало глибше.
Він нахилився й поцілував її в щоку. Губи були сухими. Потім — у скроню. Повільніше. Але без пристрасті. Як формальність.
— На добраніч, — сказав він і відступив.
Люсі зачинила двері за собою й притулилася до них спиною. Серце калатало. Вона провела пальцями по губах, ніби намагаючись стерти той холодний слід. У грудях — порожнеча, важка, як свинець. Вона підійшла до дзеркала. Обличчя в ньому було блідим, очі — великими, темними. Брюнетка, яка колись мріяла про пристрасть, тепер бачила в собі тільки майбутню герцогиню.
Вона розстебнула сукню. Тканина ковзнула вниз, оголивши плечі. Шкіра була гарячою, ніби тіло протестувало проти всього цього холоду. Люсі торкнулася пальцями ключиці, провела нижче, до ложбинки між грудьми. Дотик був своїм, але чужим водночас. Вона заплющила очі й уявила — на мить — інші руки. Гарячіші. Жадібніші. Але одразу відігнала думку. Це було небезпечно.
У двері тихо постукали. Джоана.
Вона увійшла, не чекаючи відповіді, і зачинила двері за собою. У руках — пляшка портвейну й два келихи.
— Я знала, що тобі знадобиться, — прошепотіла вона, її каштанове волосся розсипалося по плечах. — Він знову був… собою?
Люсі кивнула. Сльози, які вона стримувала весь вечір, нарешті прорвалися — гарячі, безшумні. Джоана поставила пляшку й обійняла її. Їхні тіла притулилися — теплі, живі, жіночі. Люсі відчула запах її волосся — лаванда й трохи пудри. Це було єдине тепло, яке вона мала зараз.
— Я не знаю, як витримаю ціле життя, — прошепотіла вона в плече Джоани. — Він не злий. Просто… порожній. А я… я хочу горіти. Хоча б раз.
Джоана відсторонилася, витерла їй щоки великими пальцями. Її очі були сумними, але в них жила сила.
— Ти сильніша, ніж думаєш. І ми тут. Усі четверо. Навіть якщо світ навколо замерзає.
Вони сіли на край ліжка, налили портвейн. Вино було терпким, гарячим у горлі. Люсі відчула, як тепло розливається по тілу, але не в серці. Вона дивилася на вогонь у каміні й думала про те, як чотири місяці тому на балу все здавалося порятунком. Тепер порятунок став кліткою.
Десь далеко, у Лондоні, Едвард, мабуть, уже працював над паперами. А вона тут — наречена, яка відчувала себе вдовою ще до весілля.
Маріанна й Джемма приєдналися пізніше. Усі четверо лягли на велике ліжко, як колись у дитинстві, — плечима торкаючись одна одної. Маріанна тихо розповідала якусь шотландську легенду про кохання, що пережило століття. Голос її був м’яким, руде волосся розсипалося по подушці. Джемма сміялася крізь сльози, згадуючи черговий лист від віконта Ліланда. Джоана просто тримала руку Люсі.
Люсі лежала й слухала їхнє дихання. У грудях пульсувало щось нове — не надія, а тиха, вперта рішучість. Вона не дозволить цьому холоду вбити себе. Навіть якщо доведеться шукати тепло в найнебезпечніших місцях.
За вікном дощ посилився. Краплі били по склу, ніби нагадували: зима близько. Але всередині Люсі, глибоко під шаром обов’язку й страху, починало тліти щось гаряче. Ще слабке. Але живе.
Далі буде...
