Спочатку:
На сторінку книги
Очима Софії
Прокинутися було важко. Ні, не фізично — скоріше, душевно. За вікном світило ранкове сонце, пташки співали в парку, а я лежала у ліжку, дивлячись у стелю, ніби чекала, що вона відповість мені на запитання, яке не давало спокою: "А що тепер?"
Вчорашній день лишив по собі змішані емоції — Ілля й дійсно зробив мені пропозицію. Красива коробочка, розгублені очі, руки, що трохи тремтіли — він не був ідеальним, і саме тому я відчувала, що це по-справжньому. Але… чому ж так важко?
Я пригадала, як мовчки вийшла з кухні вчора ввечері, залишивши вечерю неторканою. Чи була я зла? Може. Ображена? Трохи. А, може, просто злякалася. Коли людина з’являється у твоєму житті, ламає стіни і каже: "Я хочу бути з тобою назавжди", — це наче раптом увімкнути яскраве світло в кімнаті, де ти звикла жити у напівтемряві.
Я повільно підвелася. Пальці торкнулися коробочки з каблучкою — вона досі стояла на тумбочці, відкрита. Не сховала її. Не змогла. Вона здавалася живою. Символом кроку, який ще не наважилась зробити.
— Софі, — пролунав обережний стукіт у двері. — Ти спиш?
Це був Ілля.
Я мовчала кілька секунд. Потім відповіла:
— Не сплю.
— Можна зайти?
— Так…
Він зайшов, притискаючи до грудей щось загорнуте в темно-синю тканину.
— Пробач за вчора, — сказав тихо. — Я... не хотів тиснути. Просто… хотів, щоб ти знала, що я серйозно.
Я кивнула. Наші погляди зустрілися — у нього була та сама чесність в очах, яка змушувала мене танути зсередини.
— А це… — Ілля простягнув згорток. — Я все одно хотів тобі це дати. Подарунок, але не через пропозицію. Просто — бо люблю.
Я розгорнула тканину. Усередині була прикраса — браслет ручної роботи з підвісом у вигляді ключика. На звороті — маленький напис: “Ти — мій дім.”
Сльози покотились по щоках.
— Я не знаю, чи готова сказати "так", — прошепотіла я. — Але знаю, що люблю тебе.
Ілля не відповів. Просто притис мене до себе, якось інакше — не як той, хто чекає відповідь, а як той, хто вже її почув.
