Спочатку:
На сторінку книги
Океан унизу шумів, здіймаючи хвилі, що з глухим перекатом накочувалися на берег і знову відступали, тягнучи за собою гальку, мушлі й подрібнене каміння. Цей нескінченний рух нагадував подих великої, прихованої в глибинах істоти, що повільно ворушила своїм тілом під товщею води. У його шумі звучала тиха, велична сталість, що народжувалася за обрієм і розбивалася об чорні, шершаві скелі, залишаючи по собі сріблясту піну, схожу на тонке мереживо.
Вода грала барвами. Там, де сонце торкалося поверхні, вона спалахувала сапфіровим світлом, глибше темнішала до густої смарагдової зелені, а ще далі, ближче до безодні, ставала майже чорною, приховуючи у своїй глибині давні таємниці. Хмари повільно пливли небом, і їхні тіні ковзали по хвилях, мов велетенські долоні, що лагідно торкалися живої води.
Інколи поверхня розступалася. А у глибині ворушилися тіні.
Далеко від берега, де хвилі втрачали ритм і ставали важчими, під водою пропливала довга вигнута постать, схожа на спину прадавнього звіра. Вона з’являлася лише на мить, коли світло падало під певним кутом, і відразу розчинялася в темряві.
Ближче до скель виринали інші створіння. Такі гнучкі і видовжені, з прозорими плавцями, що тремтіли, наче тонке скло, вони піднімалися до самої поверхні, ловлячи тепло сонця, і знову ковзали вниз. Їхні тіла переливалися світлом, як ніби складалися з води й сяйва.
Час від часу серед хвиль з’являлося щось масивніше.
З води піднімалася важка голова, вкрита темною блискучою шкірою, з вузькими очима, що дивилися кудись у бік безкраю. Вона на мить завмирала, ніби слухала світ, а тоді знову занурювалася, здіймаючи навколо себе широкі кола, що повільно розходилися по поверхні.
Чоловік бачив це.
Він стояв нерухомо, мов вкорінений у скелю, на якій тримався. Вітер грався його плащем, підхоплював край тканини й розгортав його, мов темне крило. Сонце ковзало по його плечах, торкалося каміння біля ніг, де тремтіли сухі травинки.
Повітря було насичене сіллю, запахом водоростей і нагрітих скель. Воно огортало шкіру, входило в легені, залишаючи терпкий, важкий присмак.
Його постать здавалася частиною цього місця, ніби сама земля підняла його на край світу, щоб він дивився вдалину разом із нею. Мужня постава видавала силу, що не підлягала вікові. Обличчя, приховане в тіні каптура, могло належати чоловікові років сорока п’яти, з різкими рисами й сивиною біля скронь, але за цією зовнішністю відчувалася інша глибина, глибина досвіду, що вимірюваного не роками, а тисячоліттями мовчазного споглядання.
Тут не було коріння Дерева; воно не досягло цього місця, тому земля залишалася відкритою, і лише де-не-де виднілися сліди тварин і птахів, що мешкали серед скель і трав.
Позаду пролетіла темна тінь птахи. Крила різко розсікли повітря, і хрипкий звук, схожий на каркання, розійшовся довкола. Чоловік повільно підвів голову.
Птах опустився на камінь за кілька кроків від нього. Ще один короткий різкий звук — і тіло птаха здригнулося, витяглося, змінило форму. За мить на краю скелі вже стояла жінка.
Вона мовчки дивилася йому в спину, її волосся тріпотіло на вітрі, шкіра відбивала світло неба. Чоловік не озирнувся, лише зняв із себе плащ одним повільним рухом. Тканина зісковзнула з плечей, і каптур упав, відкриваючи потилицю, вкриту старими шрамами, що перетиналися грубими світлими лініями, як карта пережитих битв і покарань.
Він простягнув плащ однією рукою, не дивлячись на її оголене тіло.
— Я довго чекав, — промовив він рівно, і в його голосі не було ані докору, ані тепла.
Глафіра ступила ближче й узяла одяг із його руки.
— Я саме вчасно, — відповіла вона тихо.
Вона накинула плащ на плечі, загорнулася в нього; тканина ще зберігала його тепло й запах солоного вітру. Чоловік стояв, дивлячись у безмежний океан, і лише коли вона опинилася поруч, дозволив собі повільно видихнути.
— Ти нарешті почав говорити, — сказала Глафіра, застібаючи плащ на грудях. — Я сприйму це як твою щиру радість.
— Я існував тільки для того, щоб тепер прожити своє життя, — відповів він. — Я маю знати, як усе закінчиться.
Вітер шарпнув їх обох, розвіваючи волосся й краї тканини. Глафіра підійшла ближче й зупинилася за крок від нього.
— Ти повернешся до Дерева?
— Я думаю згадати, чи потрібен я там, — тихо сказав він.
Він торкнувся рукою шрамованої потилиці.
— Арінтайл і Принц вирушили до Дерева, — додала вона.
Чоловік кивнув, не відводячи погляду від океану.
— А Лавр і Корнило?
Глафіра вдивлялася в його профіль, у жорстку лінію щелепи.
— Вони теж.
— Я піду до Дерева сам.
— Добре, бо ти вже схожий на статую, — тихо сказала вона.
На мить він лише ледь помітно всміхнувся, і ця усмішка виглядала чужою на його обличчі. Він так нічого й не відповів.
— Ти певен, що хочеш йти сам?
Чоловік навіть не поворухнувся.
— Ти отруюєш мене смутком, — сказала вона тихо. — Я думала, цей день тебе змінить. Витягне з цього стану.
Він якийсь час мовчав, ніби збирав думки, але насправді просто намагався знайти хоч щось усередині.
— Я вже не відчуваю часу, — сказав він повільно. — Дні минають, а я не можу сказати, чим один відрізняється від іншого.
Він провів рукою по обличчю, ніби намагаючись стерти втому, яка вже в’їлася глибше в шкіру.
— З кожним днем я все менше відчував справедливість. Усе, що я міг, — це не втручатися й лише спостерігати тисячі років за цим світом. Та це виснажує. Я чекав цього дня як порятунку, але не відчуваю тих емоцій, які мав би. Я не відчуваю нічого. Говорю слова, які логічно складаються в речення, описуючи події, та це лише холодний розум, що підказує, що робити. Я давно не маю серця, яке змусило б мене чогось бажати. Його більше немає, воно розбите, розірване й майже мертве.
Він на мить заплющив очі.
— І все одно я мушу йти. Не тому, що горю бажанням. А тому, що маю знати, чим це закінчиться. Якщо вже я досі тут, то хочу бодай зрозуміти фінал.
Глафіра дивилася на нього довго й уважно, ніби намагалася побачити під цією рівною оболонкою бодай тріщину, яка виявить радість.
Вона запитувала себе, чи справді він нічого не відчуває, чи просто так довго стримував біль, що той перетворився на камінь, врослий у груди. Якщо серце стало механічним, чи може воно знову навчитися битися не з обов’язку, а з бажання?
Її лякало не те, що він хотів іти до Дерева сам, а те, що він піде без зрозумілої на те причини, окрім як дізнатися, що буде з королівством. Та що буде з ним самим? Вона не хотіла, щоб його історія завершилася холодною ясністю спостерігача.
Світ готувався до змін, і навіть якщо він не відчував цього серцем, вона відчувала замість нього.
Можливо, саме тому вона повинна бути поруч. Не для того, щоб рятувати його, бо його не можна врятувати силою, а для того, щоб нагадати, що він ще живий. Що навіть тисячоліття споглядання не позбавляють права знову щось відчути.
— Я хочу піти з тобою, — сказала вона нарешті. — Я теж хочу знати, що буде далі. Я більше не належу Імгару. І Принц тепер вільний, хоч і мусить стати королем. Тож я можу обрати сама. І я обираю йти поруч.
Океан внизу й далі розбивався об скелі, а вони мовчки стояли на краю, нікуди не поспішаючи, хоча дорога попереду має бути далекою.
Тепер у далечині вод Глафіра вбачала не лише вічність, а й втому, що осідала в її товаришеві, і ця втома лякала її. Вона думала про його слова й відчувала, як у грудях повільно стискається щось тепле й болюче водночас, бо він говорив про відсутність серця так спокійно, ніби це була просто ще одна втрата серед багатьох, і саме ця байдужа ясність видавала занепад його душі.
Вона знала його іншим. Колись у його мовчанні була напруга, у його погляді жевріла іскра гніву чи співчуття, а тепер залишалася лише рівна поверхня, гладка, як штиль перед штормом.
І поки хвилі розбивались об скелі, вона дозволила собі одну тиху надію: що біля Дерева, серед людей, він нарешті побачить не лише те, чим усе закінчиться, а й те, заради чого колись почалося.
