Раді Вас бачити!

Розділ 1. Перший день у школі

Зима того року була особливо безжальною. Крижаний вітер пробирався під старе пальто Соні Протокової, наче намагався витягнути назовні останні залишки тепла, які ще зберігалися в її серці. Соні було шістнадцять, і вона звикла бути невидимою. Велика оправа окулярів, яка постійно сповзала на ніс, та скромний, заношений одяг робили її схожою на сіру тінь у яскравому світі сучасних підлітків.

Попереду, впевнено цокаючи підборами по замерзлому асфальту, йшла Яна — її двоюрідна сестра. Яна була повною протилежністю Соні: яскрава, зухвала, вона пахла дорогими парфумами й марила лише одним — потрапити до кола «еліти» нової школи.

Раптом Яна різко зупинилася і обернулася. Її очі звузилися, наповнюючись злобою:

— Слухай сюди, Протокова, — виплюнула вона кожне слово, наче отруту. — Тільки спробуй бовкнути комусь у школі, що ти моя родичка. Хоч слово — і ти пошкодуєш, що взагалі народилася. Зрозуміла?

Соня злякано кивнула, втягнувши голову в плечі. Вона пам’ятала іншу Яну — ту, з якою вони в дитинстві ділилися цукерками. Але місто й амбіції перетворили сестру на справжню стерву.

«Чому все так?» — пронеслося в голові дівчини.

Життя Соні розвалилося кілька місяців тому. Мати-одиначка була змушена поїхати на заробітки за кордон, залишивши доньку під опікою тітки Поліни. Тітка прийняла племінницю неохоче, лише з почуття обов'язку. А Яна... Яна навіть не приховувала своєї огиди. Щоранку Соня чула її уїдливе шепотіння біля дзеркала: «Боже, ну і страшило тепер живе в нашому домі».

Але найболючішим було інше. Глибоко всередині Соня несла провину за те, що батько пішов з сім’ї багато років тому. Вона була впевнена: він пішов, бо вона була «недостатньо хорошою», «недостатньо красивою», «недостатньо коханою».

Соня звикла ковтати образи, як гіркі ліки. Вона мовчки терпіла приниження, вірячи, що це і є її справжня ціна. Вона ще не знала, що незабаром у її житті з'являться три дівчини, які змінять усе.

Школа зустріла Соню шумом, який здавався їй оглушливим. Яна миттєво розчинилася в натовпі, кинувши на сестру останній застережливий погляд. Соня залишилася одна посеред коридору, притискаючи до грудей старий рюкзак.

Вона намагалася знайти свою шафку, коли шлях їй перегородила група дівчат. У центрі стояла Анжела — та сама «королева», про яку шепотілися всі. На ній була яскраво-червона сукня, що ідеально підкреслювала фігуру, а на обличчі — вираз абсолютної зверхності.

— Ой, подивіться, — дзвінко розсміялася Анжела, вказуючи на Соню. — У нас поповнення в лавах музейних експонатів? Звідки ти вилізла, опудало? З якого архіву тебе дістали?

Натовп навколо схвально загудів. Соня відчула, як щоки спалахнули, а очі запекло від сліз. Вона опустила голову, сподіваючись просто прослизнути повз, але Анжела навмисно виставила ногу.

Соня перечепилася, і її рюкзак розкрився, розсипавши по підлозі зошити та підручники.

— Обережніше, «розумнице», — усміхнулася Анжела, наступивши підбором на один із зошитів Соні. — Таким, як ти, тут не місце. Твоя доля — сидіти в кутку і не відсвічувати.

Соня почала судомно збирати речі, відчуваючи на собі сотні насмішкуватих очей.

Сміх Анжели бив навідліг, а її підбор, що притиснув зошит з біології, здавався символом усього життя Соні — розчавленого й безпорадного.

— Ну що ти порпаєшся? — ліниво протягнула Анжела. — Навіть підлогу помити нормально не зможеш із такими лінзами.

Раптом сміх навколо почав стихати. Із натовпу вийшов Сергій. Він не був просто «красунчиком», у ньому відчувалася спокійна, впевнена сила, яку поважали навіть учителі. Анжела миттєво перевтілилася: її погляд пом’якшав, а на губах з’явилася кокетлива посмішка. Вона була впевнена, що Сергій зараз підтримає її жарт.

— Сергію, ти подивись, яке непорозуміння до нас зарахували... — почала вона, очікуючи на його сміх.

Але Сергій навіть не глянув на неї. Він підійшов до Соні і, на жах усієї школи, опустився на одне коліно поруч із нею.

— Тримай, — спокійно сказав він, протягуючи Соні підручник, що відлетів найдалі. — Ти в порядку?

Соня завмерла. Вона підняла очі й зустрілася з його поглядом — у ньому не було насмішки, лише спокійна підтримка. Дівчина лише ледь помітно кивнула, не в силах вимовити ні слова.

Сергій підвівся і тільки тоді подивився на Анжелу. Його погляд миттєво став крижаним.

— Прибери ногу, Анжело. Зараз же.

— Але Сергію... я просто пожартувала! — її голос здригнувся. Такої холодності від нього вона ще ніколи не відчувала.

— Твої жарти тхнуть гниллю, — відрізав Сергій. — Якщо тобі нема чим зайнятися, окрім як цькувати новеньких, займися своєю успішністю. Ще раз побачу щось подібне — розмова буде іншою.

Він пройшов повз Анжелу, навіть не зачепивши її плечем, немов вона стала для нього порожнім місцем. Анжела стояла посеред коридору, багряна від приниження. Вона відчувала, як її влада тріщить по швах, а Сергій — той, чиєї уваги вона домагалася місяцями — став до неї холоднішим за айсберг.

Пролунав дзвінок, і коридори миттєво спорожніли. Соня, все ще тремтячи від пережитого, прослизнула до класу й зайняла останню парту, сподіваючись злитися зі стіною. Анжела з подругами вмостилися попереду, кидаючи на Соню спопеляючі погляди, а Сергій сів біля вікна, занурившись у свої думки.

Двері розчинилися, і до кабінету зайшла Марина Володимирівна. Її яскраво-руде волосся було зібране в недбалий пучок, а в руках вона тримала лише тонкий планшет. Вона була молодою, вродливою, але її погляд виражав крайній ступінь байдужості до всього, що відбувалося навколо.

Вона навіть не глянула на клас, прямуючи до столу.

— Отже, одинадцятий «Б», — почала вона нудьгуючим голосом, не відриваючись від екрана. — Тема на дошці. Конспекти чекаю наприкінці уроку. Тих, хто «не встигає» або «не зрозумів», умовляти не буду — це ваші оцінки, а не мої.

Вона явно симпатизувала лише тим, хто схоплював усе на льоту, — «спритним» учням, які не ставили зайвих запитань. Анжела тут же випрямила спину, намагаючись здаватися найактивнішою, а Яна почала демонстративно строчити в зошиті.

Марина Володимирівна ліниво обвела клас поглядом і на секунду затрималася на Соні.

— У нас новенька? Протокова? — вона ледь помітно поморщилася, ніби сама вимова прізвища була для неї тягарем. — Сподіваюся, ти не з тих, хто гальмує процес. Сідай і працюй.

Соня вткнулася в зошит. Вона зрозуміла: захисту від учителів годі й чекати. Марина Володимирівна не розбиратиметься, хто кого цькує, їй важливіше, щоб її не турбували.

Раптом на парту Соні впала зім’ята записка. Дівчина обережно розгорнула її. Всередині нерівним почерком було написано:

«Не бійся рудої, вона просто лінива. Головне — не дай Анжелі образити тебе. Сергій.»

Соня крадькома озирнулася. Сергій сидів в іншому кінці класу, він ледь помітно кивнув їй.

Марина Володимирівна, не відриваючись від свого планшета, раптом згадала про щось, що, здавалося, її трохи обтяжувало. Вона ліниво поправила руде пасмо і постукала ручкою по столу, закликаючи до тиші.

— Ох так, ледь не забула. Адміністрація школи вже марить літнім випускним балом. Хоча до літа ще є час, списки виступаючих потрібно подати на цьому тижні. Тож, якщо у когось є зайва енергія і бажання пострибати на сцені — записуйтеся.

Клас миттєво пожвавився. Випускний бал був головною подією року, і кожен хотів залишити свій слід.

Анжела миттєво випрямилася, її очі хижо блиснули. Вона обернулася, кинувши переможний погляд на Соню, а потім подивилася на Сергія.

— Марино Володимирівно! — голосно і впевнено заявила Анжела, сяючи своєю найбільш «королівською» усмішкою. — Запишіть нас із Сергієм. Ми підготуємо приголомшливий дует. Я співатиму, а Сергій підігруватиме мені. Ми вже... обговорювали це.

Класом прокотилися шепотки. Яна, яка сиділа поруч із Анжелою, почала активно кивати, вдаючи захват. Усі знали, що Сергій чудово грає на гітарі, але ніхто не чув, щоб вони з Анжелою про щось домовлялися.

Сергій, який до цього моменту безучасний дивився у вікно, повільно повернув голову. Його обличчя залишалося непроникним, але брови злегка піднялися вгору.

Марина Володимирівна навіть не підняла очей, щоб перевірити реакцію хлопця.

— Анжела і Сергій. Дует. Добре, записала, — кинула вона, позначаючи щось у планшеті. — Сподіваюся, це буде бодай професійно, щоб мені не довелося червоніти перед директором.

Соня відчула, як усередині все стиснулося. Вона знала, що у неї самої гарний голос — вона часто співала вдома, коли була сама, — але тут, у цій школі, вона ніколи б не наважилася заявити про себе.

Вона крадькома подивилася на Сергія. Той мовчав, але його погляд, спрямований на Анжелу, став ще холоднішим і відчуженішим. Було зрозуміло: Анжела щойно нахабно збрехала, поставивши його перед фактом при всьому класі.

Двері класу з гуркотом відчинилися, і на порозі з’явилася вона. Стелла виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки журналу про сучасних ляльок: ідеальні золотисті локони, рожевий блиск на губах та стильний аутфіт, що підкреслював її фігуру.

— Вибачте, — недбало кинула вона Марині Володимирівні, навіть не намагаючись вигадати виправдання.

Клас вибухнув сміхом. Анжела першою закотила очі, прикриваючи рот долонею, а Яна голосно пирскнула: — Дивіться, Барбі запізнилася! Напевно, у її рожевого кабріолета колесо спустило?

Сміх став ще гучнішим, але Стелла навіть не здригнулася. Вона повільно обвела клас поглядом, затримавшись на Анжелі.

— Рти закрили, — спокійно, але з таким металом у голосі сказала вона, що сміх миттєво застряг у всіх у горлі. — А ти, Анжело, краще стеж за своєю помадою — вона розмазалася, як і твої амбіції.

Навіть Марина Володимирівна на секунду відірвалася від планшета, здивовано піднявши руду брову, але промовчала. Їй було байдуже на розбірки, поки вони не заважали їй сидіти в тиші.

Стелла впевнено пройшла через весь клас. Вона ігнорувала вільні місця біля «крутих» дівчат і попрямувала прямо до останньої парти, де, зіщулившись, сиділа Соня.

— Рухайся, — Стелла підморгнула Соні й по-господарськи поставила свою дизайнерську сумку на парту. — Тут найцікавіший огляд на цей цирк.

Соня розгублено посунулася. Вона не розуміла, чому така яскрава дівчина вирішила сісти саме з нею — з «тінню». Але від Стелли пахло полуничними парфумами й впевненістю, і Соні вперше за цей день стало трохи спокійніше.

Анжела, бачачи цей союз, позеленіла від люті. Вона хотіла щось вигукнути, але перехопила погляд Сергія — той дивився на Стеллу з ледь помітним схваленням, а потім знову перевів очі на Соню. Це розлютило Анжелу ще більше.