Раді Вас бачити!

Розділ 2. Барбі та Східна принцеса

Після уроків у шкільному туалеті на верхньому поверсі панувала тиша, порушувана лише ледь чутним клацанням запальнички. Анжела та Яна, замкнувшись у далекій кабінці, насолоджувалися своєю забороненою звичкою. Дим сизими кільцями вився над їхніми головами, створюючи ілюзію повної приватності. Ніхто в школі — ані вчителі, ані батьки — навіть не здогадувалися про цей їхній «гріх».

— Слухай, Анжело, — пошепки спитала Яна, випускаючи дим, — а що там з Сергієм? Він сьогодні вранці був таким... ну, холодним. Ти впевнена, що він погодиться співати?

Анжела з кривою усмішкою струсила попіл:

— Він просто корчить із себе занадто правильного, — вона мружилася від диму. — Обіцяю тобі, він нікуди не дінеться. Я завоюю його, і він стоятиме зі мною на одній сцені, як миленький.

Раптом у двері туалету хтось постукав. Дівчата злякано перезирнулися й почали гарячково гасити сигарети. Коли вони вийшли до дзеркал, повз них, опустивши очі, прослизнула Соня. Вона просто хотіла вмитися перед наступним уроком.

Анжела кивнула Яні. Погляд «королеви» став хижим. Поки Соня була в кабінці, Анжела тихо підійшла до дверей і з силою провернула старий засув зовні.

— Посидь тут, подумай над своєю поведінкою, замазуро! — крикнула Анжела крізь сміх.

— Випустіть! Будь ласка! Я запізнюся на урок! — почувся відчайдушний голос Соні та гуркіт у двері.

Але Яна та Анжела, весело перешіптуючись, підправили макіяж і пішли геть.

За кілька хвилин до вбиральні увійшла Стелла. Вона була у своєму «рожевому світі», наспівуючи якусь модну мелодію. Стелла дістала свій улюблений сяючий блиск і тільки-но піднесла його до губ, як почула приглушений плач і крик:

— Допоможіть! Хто-небудь!

Стелла здригнулася, і блиск трохи виліз за контур губ.

— Ой! Ну от, усю красу зіпсували! — вигукнула вона, але почувши схлипи, миттєво стала серйозною. — Гей! Хто там?

Побачивши заблоковані двері, Стелла не роздумуючи кинулася на допомогу. Кілька секунд боротьби із заіржавілим засувом — і двері відчинилися. На порозі стояла Соня, її обличчя було мокрим від сліз, а окуляри запітніли.

Стелла відчула, як її серце стислося від жалю. Вона зрозуміла все без слів.

— Тебе закрили ці відьми, так? — запитала вона, обережно торкнувшись плеча Соні.

— Т-так... — прошепотіла Соня, витираючи сльози. — Але я не розумію, чому... я ж нічого їм не зробила.

Стелла рішуче взяла Соню за руку. Її долоня була теплою і м'якою.

— Не хвилюйся. Ми зараз же підемо і все розповімо вчительці. Я не дам тебе в образу, чуєш? Ми разом.

Соня підняла очі на Стеллу. Перед нею стояла дівчина, яку вона вважала легковажною «Барбі», але зараз вона бачила лише щирість і неймовірно добре серце.

Соня, все ще тремтячи, підійшла до столу Марини Володимирівни. Голос її зривався, але вона розповіла все: і про дим, і про зачинені двері.

Учителька повільно відірвалася від планшета. Її руді брови злетіли вгору.

— Анжело, це правда? — ліниво запитала Марина Володимирівна, переводячи погляд на «королеву» класу.

Анжела не очікувала такої зухвалості від «сірої миші». Її очі на мить розширилися, але вона швидко взяла себе в руки й театрально засміялася:

— Марино Володимирівно, ви серйозно вірите цій фантазерці? Ми з Яною просто підправили макіяж і пішли. Навіщо нам її зачиняти? Вона все вигадує, щоб привернути до себе увагу!

Учителька подивилася на Соню з явним презирством. У її погляді читалося: «Ти лише забираєш мій час своїми скаргами».

— Знаєш, Протокова, — холодно почала вона, — наклеп на однокласників — це теж погано...

Але тут вперед виступила Стелла. Вона поправила свої золоті пасма і вперлася руками в стіл учителі.

— А наклеп на чесних людей ще гірше, — дзвінко відрізала Стелла. — Я зайшла в туалет одразу після них. Вони виходили останніми, і двері були заблоковані. Я особисто відкривала Соню. Тож або у кабінок з’явився інтелект і вони самі зачинилися, або Анжела знову забула, що таке совість.

Марина Володимирівна зітхнула. Сперечатися зі Стеллою, яка мала не менш впливових батьків, ніж Анжела, їй не хотілося. Це було занадто енерговитратно.

— Добре, досить, — вона незадоволено махнула рукою в бік Анжели та Яни. — Якщо я ще хоч раз почую про подібні «жарти», ви підете пояснювати свою поведінку директору. А тепер — за підручники.

Анжела сіла на місце, киплячи від люті. Вона повернулася до Соні й непомітно провела пальцем по шиї — жест, що означав «тобі кінець». Соня злякано відвела погляд, але Стелла, помітивши це, одразу показала Анжелі кулак, даючи зрозуміти: «Тільки спробуй — і матимеш справу зі мною».

Яна лише кривила морду, шепочучи Анжелі на вухо:

— Не вірю... Навіть ця Барбі на боці страшилки. Світ з’їхав з глузду.

Коли останній дзвінок нарешті пролунав, Соня виходила зі школи зі змішаними почуттями. Її серце все ще калатало від того, що Стелла запропонувала їй дружбу. Але найбільше в думках відгукувався образ Сергія. Його спокійний голос, те, як він не злякався піти проти Анжели заради «страшилки»... Соня знала, що ніколи цього не забуде.

Проте реальність швидко повернула її на землю. Біля шкільного ґанку на неї вже чекали Анжела та Яна.

— Ну що, замазуро? Думала, якщо твоя лялькова подружка за тебе заступилася, то ти тепер недоторканна? — Анжела так само впевнено тримала сигарету, хоча й ховала її від вчителів. — Ти — убога стукачка.

Раптом Анжела вихопила рюкзак Соні й зі всієї сили жбурнула його в брудний мокрий сніг. Соня зойкнула, дивлячись, як її речі розлітаються довкола. Але не встигла вона нахилитися, як чиясь рука підняла сумку.

Це була дівчина з неймовірною східною зовнішністю. Її каштанове волосся виблискувало на зимовому сонці, а карі очі дивилися на світ із королівською впевненістю. Це була Емілія. Вона була одягнена в дороге, елегантне пальто, яке підкреслювало її статус.

Емілія мовчки обтрусила рюкзак і простягнула його Соні.

— Е-е, дівчино, ти чого лізеш? Йди куди йшла! — вигукнула Анжела, намагаючись зберегти обличчя.

Емілія повільно повернулася. Вона не стала сперечатися. Одним швидким рухом вона схопила Анжелу за її ідеально укладене волосся й притягнула до себе.

— Слухай мене уважно, — процідила Емілія, і її голос був схожий на удар батога. — Якщо ти ще хоч раз образиш беззахисну людину, завтра я розберуся з тобою так, що ти забудеш шлях до цієї школи. Зрозуміла?

Яна, побачивши таку рішучість, відступила на крок, зрозумівши, що «пора валити». Анжела, кривлячись від болю й образи, лише просичала щось нерозбірливе. Вона зрозуміла, що з цією незнайомкою краще не зв'язуватися.

Коли «відьми» втекли, Соня від перенапруження просто опустилася на сніг. Емілія тут же пом’якшала. Вона простягнула Соні руку і з теплою, сонячною усмішкою запитала:

— Ти в порядку? Давай допоможу піднятися. Не бійся, тепер тебе ніхто не образить.

Соня дивилася на неї й не вірила своїм очам. За один день її захистили Сергій, Барбі-Стелла, а тепер і ця загадкова Емілія з східним поглядом. Світ, який здавався їй холодним і сірим, раптом почав набувати яскравих кольорів. Емілія вирішила провести Соню до самого дому, щоб переконатися, що вона в безпеці.

Дорогою додому Емілія розповідала про своє життя. Соня слухала її, затамувавши подих.

— Я приїхала з Дубая, — спокійно казала Емілія, і її карі очі на мить стали сумними. — Там зараз неспокійно через конфлікт із сусідньою країною, тому батько вирішив, що мені краще закінчити школу тут. Потім я повернуся.

Соня дивилася на неї з обожнюванням.

— Але ти така... багата, красива. Навіщо тобі я? — наважилася запитати Соня. Емілія зупинилася і подивилася дівчині прямо в очі.

— У Дубаї багато золота, Соню, але мало щирих сердець. Мені байдуже, які в тебе окуляри чи одяг. Я бачу твою душу, вона чиста. А це дорожче за будь-який діамант.

Коли вони прощалися біля під'їзду, Емілія на прощання сонячно усміхнулася:

— Побачимося завтра у школі. Будь готова до змін!

Соня зайшла у квартиру, наче уві сні. Але реальність зустріла її колючим поглядом Яни. Та вже чекала в коридорі, схрестивши руки на грудях.

— Слухай сюди, — прошипіла Яна. — Якщо ти хоч слово скажеш моїй мамі про сигарети або туалет — тобі капець. Зрозуміла?

Раніше Соня б затремтіла. Але зараз вона лише холодно подивилася на сестру, згадала впевнений погляд Емілії та сталевий голос Стелли. Вона нічого не відповіла, просто мовчки оминула Яну і зайшла у свою кімнату, зачинивши двері прямо перед її носом. Яна аж застигла від такої зухвалості.

Соня сіла на край ліжка. Вона розглядала свої руки й відчувала дивне тепло. У її голові, наче калейдоскоп, прокручувалися події дня: Сергій, який захистив її, попри все. Стелла, яка за рожевим блиском ховала добре й сміливе серце. Емілія — справжня принцеса, яка стала її подругою.

Вона вперше за довгі роки повірила: вона не "страшилка". Вона — людина, яка заслуговує на увагу.

Вечір у квартирі тітки Поліни був наповнений важким запахом утоми. Поліна повернулася з продуктового магазину, де простояла на ногах усю зміну, і, побачивши порожню каструлю, зірвалася на крик.

— Яно! Соню! Мерщій на кухню! — її голос луною розійшовся коридором.

Соня миттєво вискочила з кімнати, все ще стискаючи в руках зошит, а Яна з’явилася лише за кілька хвилин. Вона була в новому топі, який явно не пасував до домашньої обстановки, і з незадоволеним виглядом розглядала свій манікюр.

— Мам, ну чого ти волаєш? — буркнула Яна. — Я взагалі-то образ на завтра підбираю.

— Образ вона підбирає! — сплеснула руками Поліна. — А їсти ми що будемо? Йди і готуй вечерю, я щойно з роботи.

Яна зухвало схрестила руки на грудях: — Я не буду готувати. Я на дієті.

— Знову вигадала! Яка ще дієта у твоєму віці? — Поліна втомлено опустилася на табурет.

— А така! Щоб влазити в шмотки, які ти мені сто років тому купила! — нахабно вигукнула Яна. — Ти розумієш, що мені соромно до школи ходити? Анжела щодня в новому прикиді, від неї парфумами за кілометр тхне дорогими, а я чим гірша?

Поліна відчула, як до горла підкотився клубок. Їй було гірко чути таке від єдиної доньки. — Донечко, ну я ж працюю... стараюся як можу... — тихо мовила вона.

Яна схопила чашку зі столу і з силою поставила її назад, так що та гучно дзвякнула: — Значить, ти погано працюєш! Якщо у інших матері можуть забезпечити нормальне життя, а ти ні, то не вимагай від мене, щоб я ще й біля плити стояла!

Соня стояла в дверях, не в силах поворухнутися від шоку. Вона знала, що Яна розпещена, але не очікувала, що вона може так жорстоко й нахабно розмовляти з власною матір’ю. У кімнаті зависла важка тиша. Поліна виглядала зовсім розбитою.

— Вибачте... я можу приготувати, — тихо сказала Соня, роблячи крок уперед. — Тітко Поліно, сідайте, я зараз що-небудь швидко придумаю.

Поліна підвела очі на племінницю. У цей момент вона подивилася на Соню зовсім по-іншому — без звичного роздратування, а з якоюсь прихованою вдячністю й тугою.

— Ось бачиш, Яно? — Поліна вказала на племінницю. — Навіть твоя кузина розуміє, як треба поводитися в житті. Молодець, Соню. Хоч хтось у цьому домі думає не лише про себе.

Яна скривила обличчя в презирливій гримасі.

— Ага, звісно, нехай готує. Ще й цю «принцесу» годувати, — пирхнула вона і, голосно ляснувши дверима, пішла у свою кімнату.

Соня мовчки взялася за готування. Вона чистила овочі, а тітка Поліна сиділа поруч і мовчала, дивлячись в одну точку. Жінці було нестерпно соромно за поведінку доньки перед племіницею, якій вона сама ще недавно дорікала шматком хліба. Вона зрозуміла, що поки Соня знаходить справжніх друзів, Яна втрачає найголовніше — зв’язок із близькими.