Раді Вас бачити!

 Я – невдаха. І інколи мені здається, що це моє друге ім’я.І якщо вам таки цікаво, в чому виражається моя невдачливість – я розповім…

По-перше, я брюнетка. Можливо ви скажете – це ж клас! Чорне волосся, карі очі і все таке! Але ні! Якщо ти брюнет, то ти належиш до вісімдесяти відсотків населення Землі дуже схожих на тебе…Індуси, китайці, мексиканці, араби – начисто темноволосі нації. Можливо тому я й ніколи не відчувала себе особливою, от, як Соня – в неї яскраво рижа шевелюра натурального волосся і хлопці завжди ним захоплюються, чи блондинка Оллі. Куди мені!

А ще я товста. Для дев’ятнадцяти років і росту в метр шістдесят – шістдесят кілограмів це жах. Мої подруги проти мене моделі. Не те, щоб я поважала анорексичних дівчат, та трошки схуднути мені б не заважало. Та вічна депресія і її заїдання не дозволяє цього зробити.

Ми жили у Дніпропетровську, та одного разу наш будинок знищила пожежа і нам довелось поїхати жити туди де було місце – до татової мами, що живе у Рожищі. Моя мама врешті не витримала лихої долі, української мови та «бандєровцов» і кинула нас з татом. Де вона я не знаю вже останні дванадцять років. Можливо, її немає в живих.

А зараз я живу в гуртожитку. Його, як і моє навчання оплачує тато, він на роботі в Німеччині і приїздить тільки влітку, на місяць, коли в мене канікули. Останнім часом ми стали трохи чужими. Я відівчилась в гімназії в Луцьку, і цей період з мого життя він теж пропустив. Радує лише те, що він не кинув мене остаточно, як і маман. І, що я більше схожа на нього. Не хочу бути, як маман.

З Сонею ми подружились у школі, а з Оллі в універі. Та вони врешті стали дружити більше одна з одною, ніж зі мною. Я частенько відчувала себе третьою зайвою. А тепер вони щасливі – Соня зустрічається з Костею, а Оллі з Адріаном.

Адріан…був період, коли ми зустрічались. І чесно кажучи, очікувала від нього того ж, що й від інших. Та він здивував. А врешті, попросив розстатись, бо він кохає іншу. І ця інша Олівія.

З однієї сторони я була рада за подругу. З іншої мені було гірко самій – я нікому не потрібна. Куди мені до красуні Оллі чи до її талантів. Я не вмію нічого. Навіть вчусь поганенько.

Минулу сесію я мало не завалила. Та все закінчилось і я поїхала в село. Тато сказав, що через погану успішність мене покарано – ніяких морів, таборів і подібного, сиджу вдома. Тож друзів я побачу тільки у вересні.

Про мої нещастя можна розповідати годинами і днями, адже я згадала тільки актуальні. А скільки їх було в дитинстві, коли мене дразнили, різали рюкзак чи псували форму. Одного разу навіть виваляли у багнюці. Я була просто мішком для биття і здається досі ним лишаюсь. В мене немає характеру.

І скільки б я не дивилась фільмів де головна героїня впевнена в собі і їй так легко все виходить, в мене такого ніколи не було. Чесно!

Якось я записалась у спортзал, мріяла схуднути. Та коли прийшла туди мене засміяли – чого така жирна корова тут ходить, попастись вирішила, чи що? Всі мої перші і останні дві хвилини на біговій доріжці я мужньо терпіла, але цим все і закінчилось. А ще піцою мега з доставкою в гуртожиток. Тоді я не поділилась ні з ким, зажовувала гіркі сльози, давлячись шматками, ніби це була не піца, а моє власне серце.

Найгірше, я ніколи не розповідала про такі ляпи подругам, мені було страшенно соромно за них і я думала, що вони не захочуть після цього зі мною спілкуватись.

Неприємністю сьогоднішнього дня було те, що на горищі проломились дошки і я звалилась вниз, прямо на ящики з цибулею. Мало не поломила ребер, але рентген показав, що все добре. Та спина так і залишилась в синяках.

- Вас врятувало те, що ящики стояли рівномірно, ну і жирок…

Навряд чи лікар планував мене ображати, це скоріше був комплімент моєму жирку. Хоч чимось він корисний.

Кажуть, що він має гріти взимку – нісенітниця! Я мерзну страшенно і кутаюсь під курткою ще в три светри, а під штани дві пари теплих колгот одягаю. Взимку я виглядаю ще товстіше.

І тепер сидячи в татовому авто я мрію – швидше б навчання. Мене там звичайно попустять, я знову нічого не зрозумію і не зможу через це вивчити, хтось наступить мені на ногу, а хтось виверне томатний соус на нове рожеве плаття та там все одно веселіше.

- Я хочу, щоб все змінилось на краще…сама змінитись… - шепочу вітру у відкрите вікно татового джипа.

- Ти щось казала? – перепитує він, різко звертаючи.

- Та ні. Все окей.

Навряд чи місцевий вітер має повноваження міняти щось. От вітри на морі, в горах чи степу – інша справа, думаю собі я.

- Кріс. Нам варто серйозно поговорити.

- Що таке, татку?

- Після навчання тут, на п’ятий курс я забираю тебе в Німеччину.

- А як же бабуся? – що він так вчинить я вже здогадувалась, тільки за стареньку лячно.

- Навряд вона захоче їхати, та я спробую. Або ж, наймемо їй доглядальницю і будемо приїздити, і вона до нас.

- Татку, ти забуваєш, що твій дід помер в концтаборі. Те, що ти працюєш на них – для неї вже удар.

- Зараз все не так…

- Це ми з тобою знаємо. Але і ти знаєш, що газировка найсмачніша саме в дитинстві. І так само старі спогади – основа для світогляду. Ти й не уявляєш, як вона сердиться, коли ти їдеш.

- Та уявляю. Тільки працюй я тут на такій же роботі я не зміг би водночас навчати тебе, утримувати її і самому якось жити. І, Кріс, ти ж не образишся, я познайомився там з однією хорошою жінкою. – він запнувся.

- Тат, так це ж дуже добре. А чому ти не привіз її?

- Вона працює. В неї є син дев’яти років. Її звуть Матильда.

- Вона гарна?

- Ні. Приємна, добра і серйозна, відповідальна, і в неї гарні очі.

- І які ж?

- Сірі.

- Тат…

- З мене вистачило красивих жінок. Я просто хочу сімейного тепла. Вона запрошувала в гості. Якщо хочеш, то до кінця канікул лишилось ще два тижні і на тиждень ми можемо з’їздити в гості, а потім я відвезу тебе назад. 

Ми заїхали у подвір’я, тато зупинився і повернувся до мене.

- Ти можеш не відповідати зараз і можеш не їхати, я зрозумію.

У вікно війнула хвиля теплого вітру і я примружила очі, щоб не нахапати серпневого пилу. Може це моя фантазія, але хай цей вітер в моєму випадку має повноваження – відправити мене у подорож.

- Звичайно я хочу поїхати. Тільки я чула – в Німеччині є замки, хочу на екскурсію.

- Ну звичайно. – усміхнувся він. – А ти не проти взяти з собою Людвіга?

- Це мій новоспечений брат?

- Не зовсім, він її син але не мій. Проте, я пообіцяв йому таку ж екскурсію.

- Раз так, не будемо тебе ганяти двічі. - і чмокнула татка у щічку.