Спочатку:
На сторінку книги
"Пророцтво серед попелу»
Тіні вечора повзли по вікнах закинутого криштального палацу в Долині Мовчання. Евеліна стояла серед уламків, притискаючи до грудей стару скриньку, яку вона знайшла у покоях Лілеї.
— Це… не може бути правдою… — прошепотіла вона, витягуючи зсередини пергамент, затертий і напівзгорілий, але слова залишалися розбірливими:
«Коли тіло вмирає, але душа не відпущена,
Прийде ніч із двома обличчями: одне — кохання, друге — пристрасть.
Третє — смерть. І вогонь старого роду знову зійде з попелу,
Та в крові її — вибір: спасіння чи помста».
Евеліна затамувала подих. Вона вже чула уривки цього пророцтва колись, коли ще була у Королівстві Срібла. Але тоді це здавалося казкою для вигнаних. Тепер же… все складалося.
Лілея жива. Але змінилася.
Не просто вижила — переродилась.
У той же час, в іншій частині світу — в Темних Горах, біля замку Володарки Ночі — Лілея стояла перед дзеркалом. Не тим, що відображає зовнішність. А тим, що показує істину.
— Покажи мені її, — голос Лілеї був тихим, але дзеркало одразу ожило. В туманному склі з'явилося зображення: Евеліна стояла біля вівтаря, розгортаючи те саме пророцтво.
Очі Лілеї блиснули.
— Вона шукає мене. Але не знає, ким я стала.
— А ти ким стала? — пролунав голос з темряви. Раян. Він вийшов з тіні, вбраний у новий плащ із воронячого пера.
— Між смертю і безсмертям, між болем і силою. Я — з попелу.
Раян підійшов ближче, торкнувся її плеча.
— І я знову тут, бо тебе вибрав. Навіть тепер. Навіть таку. Але нас чекає битва. І не лише за королівство — за душу.
Поки вони готувалися до незворотного — Евеліна, Розалін, Тарен і навіть старий радник Нерон, зібрали першу таємну раду: Палаюча Троянда.
— Якщо пророцтво вірне, — сказав Тарен, — то Лілея — ключ. Але який шлях вона обере — ще не вирішено.
Евеліна опустила очі.
— Тоді ми маємо нагадати їй, хто вона була. До того, як стала легендою.
Всі підняли келихи з червоного вина. Але в кожного в серці було інше: страх. Надія. І щось невимовне — ніби дотик диму до шкіри.
Лілея стояла посеред темного залу, де кожен крок лунав як виклик. Палац більше не здавався їй рідним. Тут усе пахло втратою й забуттям. Сліди золота стерлися з колон, дзеркала були покриті попелом, а вікна — затягнуті павутиною.
— Ти бачиш це? — прошепотіла вона до Рафії, білої тіні, що з’являлася лише в її снах і мовчки супроводжувала її в реальності.
— Це не тільки твій дім, це пам’ять, яку хтось намагався стерти, — відгукнулась Рафія в її свідомості.
У цей момент за її спиною пролунав скрегіт. З тіні вийшла Евеліна. В очах — втома, але й рішучість.
— Я знала, що ти жива, — сказала вона. — Але ти вже не та сама, Лілеє.
— А яка я тепер? — тихо спитала та, не обертаючись.
— Та, що пережила смерть. Та, про кого говорять у пророцтві.
Лілея мовчала. Відлуння старих слів знову зазвучали в її пам’яті:
«Коли полум’я поглине троянду, одна залишиться жити. Але вже не жити як та, що була. Вона — посеред попелу. Вона — меч і вогонь, що розбудить старе зло… або його зупинить».
— Є ті, хто хоче тебе використати, — додала Евеліна. — І Раян… Він повернувся не просто так.
Ім’я Раяна розрізало повітря, мов ніж. У грудях щось стиснулося. Лілея з силою вдихнула.
— Він знає, хто я. Але не знає, що я згадала.
Раптом з-під кам’яної підлоги здійнявся вітер. Старий герб, напівстертий на плиті, спалахнув червоним сяйвом. Голос, низький і розкотистий, пролунв у залі:
— Обрана відродилась. Тінь починає рух.
Евеліна схопила Лілею за руку.
— Ми маємо тікати. Це місце прокинулось.
— Ні, — твердо сказала Лілея. — Цього разу я залишуся. Бо пророцтво — не лише про те, що було. А про те, що я маю зробити.
І вона ступила просто у світло герба, де попіл здіймався наче дим… і відкрив двері в інший світ.
Далі буде...
