Ніч не питає дозволу, щоб увійти…

Місяць стояв над замком, ніби давня обітниця, що досі не виконана. Його світло лягало на вежі, як сліди поцілунків на шкірі — бліде, холодне, смертельно красиве.

Тиша панувала в Етергримі, старому маєтку, в якому з кожної стіни дихала пам’ять. Там, де колись лунали бали й сміх, тепер жили тільки тіні.

І серед них — вона.
Висока постать у чорному, з очима, які світилися рубіновим полум’ям, стояла перед дзеркалом. Лілея де Вальмора. Колишня графиня, колишня наречена, колишня… людина.