Найважче було пояснити, чому книжка не є лабораторним зразком.
Яна повторила це втретє, поки працівник приймального відсіку намагався відірвати від прозорого пакета стару транспортну наліпку. Вона вперто трималася за край, і хлопець, щоб не порвати пластик, узявся за неї двома пальцями. Палець одразу зісковзнув. Рукавички були гладкі, нові, з крихітним блакитним швом біля зап’ястка.
— Це книжка, — сказала Яна.
— Я бачу.
— Тоді навіщо ви вносите її в біологічні матеріали?
— Бо в мене іншої графи немає.
Він говорив без роздратування. Втомлена людина, яка весь ранок приймала речі з рятувального судна й дізналася, що кожен предмет, хоч як його назви, однаково треба покласти кудись за герметичну перегородку.
Яна хотіла сказати, що книжку вона читала ще до Теври, що на внутрішній сторінці є братове привітання, написане його жахливим почерком, а між сторінками лежить вишита Ніною істота з шістьма різними ногами. Останнє було б, мабуть, найменш переконливим аргументом для карантинної служби. Тому вона промовчала.
Книга плавала в запаяному пакеті трохи навскіс. На рятувальному кораблі Яна притисла її ремінцем до бокової стінки ліжка, щоб не шукати щоранку між шафками. У приймальному відсіку ремінець довелося віддати разом з особистим спорядженням. Працівник перехопив пакет за вузький край.
— Ви можете оформити її як особисту річ, — пояснив він. — Тільки тоді вона залишиться в ізоляції до завершення перевірки. Із собою зараз нічого не проходить.
— А якщо оформити як біоматеріал?
— Теж залишиться.
— Гарна система.
Він нарешті підчепив наліпку. Відклеїлася вона лише наполовину, залишивши білу смугу на пластику. Хлопець подивився на неї й не став віддирати далі.
— Система принаймні чесна щодо того, що я можу зробити.
Після цього Яні чомусь розхотілося з ним сваритися.
Позаду штовхали візок із м’якими медичними контейнерами. Він кілька разів ударився об напрямну шлюзу, і хтось почав сердито рахувати ящики. З іншого боку перегородки, куди ще не перевели прибулих, чекали Ніна й Оксана. Ніна знімала з рукава нитку. Здавалося, з рятувального корабля вона прихопила із собою не одяг, а всі дрібні непорозуміння, пов’язані з одягом.
Вони нарешті дісталися перевалочного медичного вузла. Яна знала його за схемами: три стикувальні секції, окремі господарські кільця, кілька лікувальних модулів, перевантажувальний коридор, через який у звичайні дні проходили робітники, сировина й обладнання. Тепер один із коридорів перекрили повністю. На прозорій перегородці висіла табличка «ПРИЙМАННЯ ЕВАКУЙОВАНИХ». Під нею — ще три тимчасові знаки, менші й набагато тривожніші за змістом, хоча написані були тим самим стандартним шрифтом.
«ЧИСТА ЗОНА».
«КАРАНТИННА МЕЖА».
«НЕ ПЕРЕДАВАТИ ПРЕДМЕТІВ З РУК У РУКИ».
Останній знак хтось поставив над єдиним столом, за яким усі саме передавали предмети з рук у руки, тільки через двобічні герметичні лотки.
Оксана спіймала її погляд.
— Не починай.
— Я мовчу.
— Ти мовчиш так, що вони зараз перепишуть інструкцію.
— Це було б корисно.
Ніна підпливла ближче, тримаючись за поручень. Права нога в неї після давньої травми ще не завжди слухалася так, як вона хотіла. У невагомості це майже переставало бути помітним. Яна навіть заздрила їй, поки не згадувала, скільки зусиль Ніна витрачає, коли потрібно спиратися на справжню підлогу.
— Закладку заберуть? — спитала Ніна.
— Поки залишать у пакеті.
— Я там одну нитку так і не закріпила. Якщо її стерилізуватимуть гарячим, усе поповзе.
— Можуть перевірити іншим способом, — озвалася Оксана. — Або тримати запечатаною.
Ніна обміркувала це й кивнула. Від неї Яна чекала заперечення. Натомість та поцікавилася, чи можна попросити працівника не клеїти бірку просто на обкладинку.
Працівник почув. Переклав книжку до другого пакета, притиснув зварний шов під валиком і приклеїв етикетку на зовнішній шар. Це зайняло ще пів хвилини. Яна подякувала. Вона, здається, не дуже часто дякувала впродовж останніх днів; слово вийшло дивно урочистим для людини, яка просто пакувала речі.
У медичному відсіку для новоприбулих стояли шість крісел із фіксаторами й дві ноші, складені попід стіною. З одного боку йшов негучний рівномірний гул очищення повітря. Поряд із кожним кріслом був екран, на якому можна було викликати воду, лікаря або пояснення, чому викликати воду зараз не можна. Яна натиснула третє й отримала п’ять сторінок правил.
Оксана принесла їй м’який пакет із водою без жодних пояснень.
— Це контрабанда? — спитала Яна.
— Це я взяла зі свого медичного запасу. Не заважай мені чинити злочин.
Яна проковтнула кілька ковтків. Вода була тепліша, ніж їй хотілося. Вона хотіла поскаржитися, але побачила, як Оксана розтирає двома пальцями перенісся, й відклала на потім.
Приймальна лікарка з’явилася з майже порожнім планшетом. На темній куртці в неї був невеликий шеврон медичного вузла; на рукаві — пляма від якогось прозорого розчину, видна лише тоді, коли вона підносила руку до лампи. Представилася Ритою Вальде. Запам’ятати це було неважко: Яна до того вже бачила прізвище на кожній другій сторінці інструкції.
Рита переглянула виписку з рятувального корабля, не пропускаючи ні рядків, ні незручних уточнень, внесених Оксаною вручну.
— Епізоди порушення схеми тіла ще бувають?
— Рідше.
— Це не відповідь про частоту.
— Учора двічі. Позавчора один раз. Сьогодні поки що ні.
Рита внесла числа. Потім попросила Яну заплющити очі й торкнутися пальцем кінчика носа. З першої спроби Яна промахнулася зовсім трохи. Другу зробила повільніше, вже сердячись на власний лікоть. Рита не коментувала результату до завершення тесту.
На екрані з’явилася схема імплантів. Яна впізнала стандартний контур і ті місця, біля яких у старих звітах стояло «відхилення невстановленого походження». Новий дисплей малював їх гладенькими жовтими лініями. Дивитися на них було дивно: в реальному тілі нічого жовтого, звісно, не було.
— Нам потрібно зчитати поточні технічні параметри, — сказала Рита.
— Для лікування чи для дослідження?
Лікарка звела очі з екрана. Оксана не ворухнулася, але Яна помітила, що вона вже перестала терти перенісся.
— Для безпечного медичного спостереження. Ми не пропонуємо експериментального режиму. Але ваші імпланти обслуговуються не нашою системою, і я повинна знати, що саме отримую.
Яна попросила показати перелік каналів.
Рита розгорнула таблицю. Перші рядки нічим не відрізнялися від того, що Яна бачила раніше: стан живлення, контрольний опір, ознаки перегріву, попередження про розрив зв’язку. Далі йшов автоматичний сервісний пакет, позначений як технічний додаток. У ньому були поля, які Яна не впізнавала.
— Це звичайна схема приймання, — пояснила Рита. — Я її не складала.
— Я теж. Але мій підпис зараз хочете ви.
— Так.
Рита сказала це без утомленого примирливого тону, і Яна нарешті подивилася їй в обличчя. Лікарка була трохи старша за Оксану, з коротким волоссям, яке їй, мабуть, доводилося підстригати самій. Під одним оком темнів невеликий синяк. Яна спершу подумала про удар, а потім помітила червону смугу від захисної маски на щоці. Рита, видно, працювала від ранку й не встигла привести себе до ладу.
— Я можу надати технічні показники, потрібні для огляду, — сказала Яна. — Не особистий сенсорний архів і не дозвіл змінювати режим роботи імплантів.
— Особистого архіву в цьому запиті немає, — відповіла Рита. — Принаймні в тому, що бачу я. Але я маю уточнити, куди піде копія зчитаних даних. Зачекайте.
Рита відійшла до пульта, який стояв біля протилежної стіни. Там був короткий кабель, прикручений до порту так міцно, що його не можна було висмикнути без інструмента. Вона під’єднала планшет і щось довго шукала в службовому меню.
Оксана сперлася на спинку порожнього крісла.
— На «Геліосі» ми кожного разу погоджували цей перелік вручну, — тихо сказала вона.
— Я пам’ятаю.
— А тут він уже готовий.
Яна не відповіла. На «Геліосі» вона довго боялася, що без неї нікому буде працювати з колонією. Тепер їй уперше захотілося, щоб машина не знала про неї нічого. Це було нереалістичне бажання. Вона ж сама дихала завдяки обладнанню, яке весь час знало, чи досить у приміщенні кисню, а ще кілька місяців тому добровільно погоджувалася пропускати крізь мозок чуже відчуття світу. Їй було важко провести межу навіть у власній голові. У документах, мабуть, важче.
Рита повернулася не одразу. Принесла два варіанти зчитування. Перший працював через штатний технічний канал імплантів і вимагав звичайної сервісної маршрутизації. Другий дозволяв отримати тільки обмежені медичні показники через окремий приймальний пристрій; дані були гіршими за роздільністю, а повторювати огляд довелося б частіше.
— Із другим ви поки не зможете перейти до загального медичного сектора, — пояснила Рита. — Не тому, що я вважаю вас небезпечною. Для наших протоколів цього недостатньо. Ви залишатиметеся в ізоляції, доки ми не погодимо інший спосіб перевірки.
— А скільки це триватиме?
— Не знаю.
Оксана вже відкрила рота, але Яна похитала головою. Вона хотіла почути саме цю відповідь. Не впевненість із ввічливості, а те, що людина насправді могла пообіцяти.
— Тоді другий, — сказала Яна.
Рита зробила позначку й передала їй екран із точним переліком даних. Яна прочитала його до кінця. На останньому рядку стояло невелике вікно: згода на зберігання технічних результатів для подальшого медичного контролю. Вона підтвердила його, а потім попросила копію для себе. Лікарка погодилася.
За кілька хвилин на правому зап’ястку Яни закріпили легкий реєстратор. Оксана перевірила, чи не натискає ремінець на слід від старого датчика. Рита увімкнула спостереження. Короткий ряд чисел повільно заповнився значеннями; ніяких команд на імпланти не подавали.
Яна відчула знайоме запізнення, коли спробувала зігнути мізинець. Воно минуло швидко. Вона повідомила про це, не чекаючи запитання.
Ніну забрали на огляд до сусідньої секції. Богдан, якому вже дозволили переходити самостійно між медичними пунктами, встиг принести їй список речей, вилучених для зберігання. Замість привітання він повідомив, що на рятувальному кораблі переплутали дві коробки із запасними рукавичками: ті, що мали бути для пошкоджених пальців, виявилися звичайними.
— Зате розмір правильний? — спитала Яна.
— Розмір — єдине, що вони вміють писати.
Пальці в нього ще тремтіли, коли він прокручував список. На третьому рядку стояла Нінина нитка для вишивання, описана як «волоконний виріб невідомого походження». Богдан упевнено сказав, що походження йому відоме: зі складської шафи «Геліоса», де він її власноруч записав як витратний матеріал. Для карантинної служби це пояснення, очевидно, робило ситуацію тільки гіршою.
— Не чіпайте закладку, — сказав він. — Я ще маю її полагодити.
— Ніна сама полагодить.
— Я мав на увазі кріплення в книжці.
— У книжки немає кріплення.
Богдан подивився на неї, наче вона знову приховала технічну несправність. Потім зрозумів і посміхнувся, але лише одним кутиком рота. Руки тримав біля себе, щоб не було видно, як важко утримувати планшет.
— Виходить, це ти зламала всю систему, — сказав він. — Поклала одну річ усередину іншої.
Після його відходу Яна відкрила планшет і знайшла останній лист від брата. Він писав ще до того, як на Землю могло дійти повідомлення про евакуацію. У майстерні знову перестав працювати підйомник. Брат зробив фотографію механізму, обвів червоним місце несправності й просив поради. Поряд із підйомником стояв той самий велосипед, уже з новими колесами.
Яна автоматично збільшила знімок. Тріщина біля правого кріплення була схожа на слід перевантаження; якби вона стояла поруч, попросила б спершу перевірити нижню опору. Вона навіть набрала відповідь, а потім стерла. На Землі за час її дороги підйомник могли вже полагодити чи списати. Свою пораду вона запізнилася дати ще до того, як її попросили.
Зате могла відповісти на інше. Від брата прийшло коротке запитання, майже загублене між фотографіями й технічними образами: чи їй уже відомо, коли наступний рейс додому.
Яна написала «Ні». Хотіла додати, що їй краще. Зупинилася: про що саме краще? Вона тепер могла ловити пляшку води без промаху, але не мала дозволу навіть залишити цей медичний коридор. Нарешті дописала: «Ми вибралися з Теври. Зараз мене оглядають. Як тільки знатиму маршрут, напишу. Підйомник не запускай, доки не перевіриш опору під правим кріпленням».
Повідомлення пішло в чергу на передачу. Доставку обіцяли в одному з найближчих зв’язкових вікон. Коли брат прочитає його, у майстерні, напевно, вже почнеться інший робочий день.
У двері постукала Рита. Вона не заходила, поки Яна не поклала планшет.
— Є ще одне питання щодо технічного обліку. Ваш теперішній огляд завершився без ускладнень. Але в супровідному пакеті я знайшла запис, який потребує окремого пояснення.
Яна подумала, що йдеться про старі імпульси. Приготувалася знову розповідати про сімнадцятого носія, про ненадійні канали та те, чому не бажає повторних занурень.
Рита розгорнула журнал передачі даних із рятувального корабля.
— Тут є два адресати для одного технічного файлу. Перший — наш медичний вузол. Другий — сервісна система виробника імплантів. Схоже, вона отримала копію автоматично, за старим договором обслуговування.
— Я ж не дозволяла відправляти дані виробникові.
— Я не знаю, чи ваш попередній договір охоплював саме цей набір показників. І не буду вдавати, що знаю. Але копія пішла ще до того, як ви підписали сьогоднішній дозвіл.
Рита повернула екран до Яни. Там не було ані назви таємного проєкту, ані зображення чужого організму, ані чогось, що нагадувало б попередження. Звичайний маршрут технічного пакета, два службові ідентифікатори, час відправлення. Один із рядків відзначили зеленим: «ПЕРЕДАЧУ ПІДТВЕРДЖЕНО».
— Це можна зупинити? — запитала Яна.
— Наступні передачі, ймовірно, так. Сьогоднішню — вже ні. Я попросила зберегти журнал без змін і попередила Оксану. Вам доступна копія.
Яна придивилася до часу. Він стояв навпроти моменту, коли рятувальний корабель ще не пристикувався до вузла. Вона тоді сиділа з Ніною й намагалася впіймати в повітрі блакитний кінець нитки, який вислизнув із вишивки. Медичний пристрій над її головою працював мовчки. Хтось, може, цілком законно з погляду старих паперів, отримав про її тіло більше, ніж вона сама знала.
Їй захотілося запитати Риту, чи можна забрати технічний пакет назад. Запитання було безглуздим, і Яна не поставила його. Вона попросила інше: повний журнал адресатів, копію договору, на підставі якого виконали передачу, і документ із її власними дозволами — усіма, від першого підпису на «Геліосі».
Рита глянула на неї уважніше.
— Це може зайняти кілька днів.
— Я знаю.
— У такому разі подамо запит зараз.
Вони сіли до одного екрана. В окремому полі потрібно було зазначити, чого саме Яна вимагає. Курсор миготів у порожньому прямокутнику, поки вона добирала слова. Рита не підказувала. Із сусіднього відсіку долинув Богданів голос: він сперечався з кимось про рукавички, які нібито підходили йому за розміром, але не давали зігнути пальці.
Яна нарешті написала: «Прошу встановити, хто отримував дані моїх імплантів і на якій підставі».
Поставила підпис. Екран підтвердив прийняття запиту, за мить з’явився номер справи. Яна переписала його на клаптик пакувального паперу, знайдений у кишені куртки, хоча могла просто зберегти в планшеті. На звороті ще виднівся початок Ніниного списку ниток.
Рита тим часом відкрила вкладку з технічним маршрутом. Хотіла показати, як можна обмежити майбутнє передавання даних, але замість звичного переліку дозволів отримала повідомлення, яке змусило її нахилитися ближче до екрана.
— Дивно.
Яна вже навчилася не реагувати на це слово надто швидко. На «Геліосі» воно могло означати все, від засміченого фільтра до істоти, яка помирала в неї на очах.
— Що саме?
— Після підтвердження отримання пакета виробник відкрив окремий сервісний випадок. У нього інший пріоритет, ніж у звичайної діагностики.
— Яке відношення це має до мого лікування?
— Поки не бачу. Тут зазначено, що до завершення технічної оцінки небажано змінювати конфігурацію імплантів. Це рекомендація. — Рита прокрутила нижче. — А це вже не вона.
Відкрився перелік транспортних обмежень. У загальному записі Яни з’явилася нова позначка: «ПОТРЕБУЄ УЗГОДЖЕННЯ СЕРВІСНОГО СУПРОВОДУ». Час її встановлення був пізнішим за відправлення першого пакета на двадцять три хвилини.
— Вони можуть ставити мені транспортні обмеження? — запитала Яна.
— Виробник — ні. Але система приймання зараз показує їхню рекомендацію поряд із медичними застереженнями. І я хочу зрозуміти, хто дозволив їх об’єднати.
— Ви можете її прибрати?
— Я можу зафіксувати, що це не медичне рішення. Прибрати запис іншої служби без підстав я не можу.
— Підстава ось тут. — Яна торкнулася власного зап’ястка, де реєстратор ще залишив рожеву смугу. — Мене сьогодні оглядали ви. Вони мене навіть не бачили.
Рита не стала сперечатися. Вона поставила біля позначки власний коментар і попросила Яну зачекати, поки зв’яжеться з черговою транспортного сектора. На старому службовому екрані з’явилася дівчина з туго зав’язаним волоссям; позаду неї хтось тягнув платформу з порожніми фіксаторами для вантажу.
— Це автоматична умова, — пояснила чергова, вислухавши Риту. — Якщо в пасажира є активний виробничий сервісний випадок, система не формує остаточний маршрут без позначки про супровід.
— Ви говорите про медичну евакуацію, — сказала Рита. — Який іще виробничий випадок?
— Не знаю. Я його не відкривала. Тут тільки номер.
— А хто має право закрити таку умову?
Дівчина подивилася кудись убік, мабуть, на другий дисплей. Поки вона шукала відповідь, Яна встигла згадати, як на станції через несправну дверну петлю блокували цілий коридор. Богдан тоді три години доводив, що проблема в дверях, а не в людях, які ними користуються. Урешті петлю замінили. Тут замінити петлю було б простіше, ніж змусити когось назвати її.
— Або сервісна служба знімає вимогу, або ваш лікар оформлює окреме рішення про перевезення з незавершеним технічним супроводом, — відповіла чергова. — Але транспортна компанія має погодитися прийняти його.
— Я такого рішення не ухвалювала, — сказала Рита. — І не давала виробникові повноважень ухвалювати за мене.
— У мене не написано, що давали.
На цьому розмова, власне, й закінчилася. Дівчина могла надіслати інструкцію, а не виправити її. Вона пообіцяла передати випадок керівниці зміни й повернулася до своїх платформ.
Яна дивилася на повідомлення, доки воно не згасло. Слова «сервісний супровід» звучали напрочуд безпечно. Можна уявити людину з валізою інструментів, яка чемно допомагає донести речі до корабля. Можна навіть подякувати їй. А потім виявити, що без неї корабель не має права тебе прийняти.
— Я хочу копію цього запису, — сказала Яна.
— Зараз зроблю.
— І не додавайте мені поки жодних нових технічних процедур. Навіть якщо хтось пояснить, що це прискорить дорогу.
— Я цього й не збиралася робити.
Рита вимовила це трохи різко. Яна помітила, що образила людину, яка щойно витратила на неї пів години понад необхідне, але вибачитися відразу не змогла. Перед очима стояв інший медичний екран — на «Геліосі», коли Яна ще вірила, що кожне нове калібрування наближає їх до розуміння живої істоти.
— Я знаю, — сказала вона нарешті. — Мені треба, щоб це було записано.
Рита кивнула. Записала.
Коли лікарка вийшла, Яна відкрила повідомлення братові. Воно ще не пішло: зв’язкове вікно перенесли на дві години. Вона перечитала речення про наступний рейс додому й додала кілька слів, які раніше здалися б зайвими: «Якщо тобі хтось напише від мого імені щодо обладнання чи лікування, спочатку спитай мене».
Майже відразу стерла. Брат перелякається, почне телефонувати, а вона нічого не зможе йому пояснити. Замість того додала: «Зі мною зв’язуйся через цей канал. Старі службові адреси більше не використовуй».
Це було не настільки добре, як правда. Але поки вона не знала, якою має бути правда.
Ніна знайшла її біля ілюмінатора. Прийшла без тростини, тримаючись за поручень, із новою ниткою на зап’ястку — тонкою зеленою, майже непомітною. Попросила перевірити, чи Яні повернули її окуляри, а потім побачила відкритий маршрут.
— Ти знову комусь не сподобалася?
— Цього разу я навіть не встигла.
Ніна прочитала позначку про супровід. Повернула планшет Яні, поправила нитку й сказала, що Богдан одразу захоче перевірити, яка служба має право писати в чужий медичний запис. Яна попросила поки не кликати його: в нього і так руки боліли, а воювати з транспортною системою він неодмінно полізе особисто.
— Добре, — сказала Ніна. — Тоді спочатку поїмо. Він сьогодні знайшов якийсь пристойний суп і тепер удає, що випадково купив три порції.
Яна закрила планшет. Думка про суп не викликала жодної радості, та Ніна вже чекала біля дверей і робила вигляд, що може безкінечно простояти на одній нозі. Це було неправдою; обидві про це знали.
Поки вони йшли до їдальні, Яна поклала папірець із номером справи в кишеню. До номера вона приписала дрібно, на полях Ніниного списку кольорів, ще одну річ: час, коли з’явилася позначка про сервісний супровід.
Вперше після евакуації вона мала перед собою не лише чужі пояснення, а й послідовність дій, яку можна було перевірити. І знала, із чого почати розмову із Софією.
