Спочатку:
На сторінку книги
— А я ж гадала, вовкулакам тільки й дай, що в хащах лісових погуляти чи на місяць горло подерти, — зауважила я, вказуючи на світило, що зовсім скоро мало стати повноправним господарем ночі.
Попереду вже вимальовувалися обриси мого міста, і цей вид нарешті приніс мені спокій.
— Ага, ще скажи з місцевими вовками поприятелювати, блох набратися. Ні, дякую. Мені цілком досить одного дня безтямства на місяць, — відповів він і раптом різко змінив тему. — А ти що, сама живеш? — спитав він, і в його голосі прокинулася цікавість, яка ставала дедалі настирливішою.
— Навіть не думай, що я пущу вовкулаку в свій будинок, тим паче такого, — відповіла я, з напругою намагаючись зберегти дистанцію, хоча всередині відчувала тиск.
— Якого такого, апетитного, вабливого? — його голос став м’яким і звабливим, його погляд став вразливо близьким.
Я швидко увернулась від його обіймів, відчуваючи, як серце завмерло від несподіванки. Швидко йдучи, сподівалась, що відстань відверне його від мене.
— На плутягу ти схожий, — кинула я через плече, намагаючись вивільнитися від його нав’язливого погляду.
— Ще побачимось, — почувся його сміх, що заглушав всі мої думки.
Коли я, нарешті, досягла межі міста, знову відчула полегшення. Я швидко минула знайомі вулички та тишком пробралась до будинку, щоб не розбудити тітку. Сон на зморене тіло прийшов швидко, а от сни спокійними не було, постійно повертаючи мене до нічних подій з нотками химерності сновидінь.
Наступного дня я намагалася залишити спогади про ніч позаду, повністю занурившись у роботу. Турбувати тітку своїми химерними нічними пригодами не хотілось. Вона й так вірить у всі забобони, а після цього взагалі не відпускатиме мене з дому. А на роботі я могла відволіктися.
Світлиця «Сонний лис»», хоч і була далека від ідеальної праці, але забезпечувала мене стабільним заробітком.
— Подавачка, ще пінного! — закричав завсідник світлиці з дальнього кута зали, голос його звучав грубо, як і завжди.
Звичним явищем було ще до полудня пити пінне і пірнати в п’янкі пригоди. Мене ж їхня моральність не обходила, аби тільки рук не розпускали. Я навчила постійних відвідувачів, що буває за неналежну поведінку щодо мене. Декому біль у пальцях й досі про це нагадує. Я аж дивувалася, що мене пан Тадей ще не виставив за двері.
— Вже несу! — гукнула я, щосили намагаючись не видати, як після тривожної ночі та неспокійного дня тремтять руки, коли проходжу повз ту картину. Вона красувалася посеред найбільшої стіни світлиці — вирізьблена голова вовка, оточена якимись оберегами. Тільки от мені ті символи чомусь нагадували лише жах минулої ночі.
Проходячи повз столики, я раптом краєм вуха впіймала знайомий голос. Погляд мимоволі впав на того хлопця в оточенні місцевих панночок. Я так і застигла посеред світлиці. Вовкулака все-таки знайшов собі компанію до смаку.
Важко було повірити: він і дня не провів у Кілії, а вже зібрав навколо себе зграю дівчат, що аж виблискували очима, змагаючись за його увагу. Його компліменти звучали грубо й штучно, скидалися швидше на дешеві лестощі, але, судячи з їхніх задоволених усмішок, дівчат це анітрохи не бентежило.
Стефон виглядав інакше, більш людяно, але хижий погляд, який я вже бачила, не зник. Він перевів на мене зухвалий погляд і, не відводячи його, наполегливо свердлив мої очі, поки не викрикнув нетерпляче:
— Нас сьогодні обслужать, чи ми підемо де-інде?
До Стефона підбігла інша подавачка, але він поглянув в мою сторону, вказавши на мене пальцем.
Рушила за його столик, тримаючись без упереджень і не виказуючи ані нашого знайомства, ані будь-якого особливого ставлення. Лише ледь відчутна іронія пробивалася в моїх словах.
— Чого бажаєте, пане? — процідила я, навмисно наголошуючи на останньому слові, аби виставити між нами холодну стіну офіційності.
— Вашого найкращого вина, і то мерщій, — відгукнувся він. У його голосі владність змішалася з грайливістю — гримуча суміш, від якої мої нерви напнулися, наче струни.
— Миттю, пане! — відкарбувала я, вмикаючи режим ідеальної служниці, хоча всередині все аж закипало від роздратування.
Я буквально спиною відчула, як його погляд «обпалив» мою постать, поки я розверталася, аби піти за замовленням. Стефан пробув у таверні недовго: щойно сонце перевалило за полудень, він зник, прихопивши із собою кількох дівчат. «І це ще навіть не вечір», — промайнуло в голові. Його вміння здійняти галас навколо себе просто з нічого щиро дивувало.
Тільки під ніч, коли важка зміна нарешті скінчилася, я побрела до будинку тітки, де мешкала останні кілька років.
