Раді Вас бачити!

Сонце Ямайки не просто світило — воно обпікало, наче звинувачуючи. Олександра відчувала, як важкий поділ весільної сукні стає нестерпним, забиваючись вологим піском. Її довге каштанове волосся, яке ще годину тому лежало ідеальною хвилею, тепер поплутав солоний вітер.

Вона бігла. Босоніж, стискаючи в руках букет, який вже почав в’янути від спеки. Фата тяглася за нею по піску, наче обірване крило.

— Мамо! Мамо, повернися! — тонкий, розпачливий голос восьмирічної Белли розрізав шум прибою. — Мамо, йди до тата!

Олександра на мить спіткнулася, почувши плач молодшої доньки. Вона уявила Беллу в її рожевій сукенці, з ідеальними косичками та стрічками, які вони з Ясею так ретельно вплітали вранці. Поруч бігла вісімнадцятирічна Еліна — її старша копія, в чиїх очах зараз було стільки ж болю, скільки й нерозуміння.

— Олександро, стій! Тобі немає куди тікати! — цей голос належав Олегу. Грубий, владний, він змушував серце стискатися від страху.

Два роки тому вони розлучилися, зруйнувавши все. Кілька місяців тому він переконав її спробувати знову. «Заради дітей», — казав він. Але щойно вони приземлилися на цьому «райському» острові, тіні минулого повернулися. Його агресія, його бажання контролювати кожен її подих...

Вона не могла знову увійти в ту саму річку.

Сонце Ямайки сліпило, відбиваючись від білосніжного піску, але Олександра не помічала краси. Її легені пекло від швидкого бігу, а серце калатало десь у горлі. Вона вибігла на самий край берега, де хвилі лизали її босі ступні, залишаючи на весільній сукні брудні сліди від мокрого піску.

Вдалині, серед бірюзової гладі, вона помітила білу цятку. Катер. Це був її єдиний шанс.

— Гей! Сюди! Допоможіть! — закричала вона, відчайдушно розмахуючи зів’ялим весільним букетом.

Катер різко розвернувся, здіймаючи фонтани бризок. Чоловік за штурвалом, здавалося, вагався лише мить, а потім спрямував судно прямо до неї. Олександра примружилася. На воді виблискували відблиски, але коли катер підійшов ближче, серце жінки пропустило удар.

За штурвалом стояв чоловік у темно-зеленій сорочці, розстебнутій на грудях. Темні окуляри приховували його очі, але лінія підборіддя, ця впевнена постава... Він неймовірно нагадував їй когось із минулого. Когось, чиє ім’я вона намагалася забути стільки років. Міша? Ні, це не міг бути він. Той Міша був бідним хлопцем без майбутнього, а цей чоловік керував катером так, ніби володів усім океаном.

— Сідай! — кинув він коротко, підійшовши впритул до піщаної мілини. Його голос був низьким і владним.

Олександра, не вагаючись ні секунди, кинулася у воду, підхопивши спідниці. Вона вхопилася за простягнуту руку чоловіка, яка була міцною і гарячою, і буквально заскочила на борт.

— Пливи! Швидше, пливи звідси! — вигукнула вона, навіть не озирнувшись.

Вона не бачила, як на берег вибігли її доньки. Не чула, як маленька Белла спіткнулася і впала, розбиваючи коліна, і як вісімнадцятирічна Еліна кричала так, що зривала голос: «Мамо! Повернися! Тату, зроби що-небудь!»

Міша — а це був саме він, хоча Саша ще боялася в це вірити — витиснув газ до упору. Катер здійнявся на хвилі й помчав у відкрите море. Олександра сиділа на сидінні, важко дихаючи, і дивилася вперед. Вона думала лише про себе. Про те, що нарешті втекла від тиранії Олега. Вона не знала, хто цей чоловік у зеленому, але він став її квитком у нове життя.

На березі панував хаос. Олег Борисенко стояв біля самої води, стиснувши кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні. Його обличчя, зазвичай спокійне і владне, тепер перекосилося від приниження. Його кинули. Його, успішного і небезпечного чоловіка, проміняли на випадкового катериста.

— Тату... — Еліна підійшла до нього, тремтячи всім тілом. Вона тримала за руку ридаючу Беллу. — Тату, не плач. Ми поруч. Ми тебе не кинемо.

Олег повільно повернув до них голову. Але в його погляді не було батьківського тепла. Там була чорна, некерована лють, яка шукала виходу.

— Не кинете? — прошипів він, і його голос злякав навіть Еліну. — Звісно, не кинете. Ви тепер — моя єдина гарантія.

Він різко схопив дівчаток за коміри їхніх святкових рожевих суконь, наче кошенят.

— Тату, що ти робиш? Боляче! — зойкнула Белла, ледь встигаючи переставляти маленькі ніжки.

— Мама за вами повернеться, — холодно сказав Олег, тягнучи їх до розкішної вілли, яка тепер стала для них в’язницею. — Але віднині ви не вийдете з дому. Жодного кроку. Ви будете тут, поки вона не приповзе назад на колінах.

Дівчатка ніколи не бачили батька таким. Це не був той чоловік, який купував їм іграшки. Це був розлючений звір. Він затягнув їх у будинок, ігноруючи благання і сльози. Піднявшись на другий поверх, він штовхнув їх у двері запиленого горища, де серед старих валіз та чохлів з одягом пахло пліснявою.

Маленька Белла не втримала рівновагу і впала на дерев’яну підлогу, обдираючи ніжну шкіру на колінах.

— Тату, будь ласка! Не лякай нас! Ми ні в чому не винні! — кричала Еліна, намагаючись заступити собою сестру. — Ми маємо жити нормально! Ти не можеш нас тут замкнути!

— Будете сидіти тут, поки я не вирішу, що з вами робити, — відрізав Олег. — Чекайте свою матір. Якщо вона про вас згадає.

Він вийшов і з гуркотом замкнув двері на важкий засув.

Белла залишилася лежати на підлозі, дивлячись на свої подряпані коліна, з яких сочилася кров. Вона не плакала — вона була в стані шоку.

— Я ніколи не бачила тата таким... — прошепотіла вона, піднімаючи очі на сестру. — Хто це був, Еліно? Це не наш тато.

Еліна сіла поруч і міцно обняла молодшу сестру, притискаючи її голову до своїх грудей. Вона сама була налякана до смерті, але мала бути сильною.

— Тсс, маленька. Він просто дуже злий. Він остигне і випустить нас... я сподіваюся.

— А мама? — запитала Белла, схлипуючи. — Вона справді нас кинула?

Еліна промовчала. Вона бачила, з яким полегшенням Олександра стрибнула в той катер. Вона бачила, що мати навіть не озирнулася на їхні крики.

— У нас є Яся, — нарешті сказала Еліна, і в її голосі з’явилася надія. — Наша люба тітонька. Вона ніколи нас не кине. Вона знайде нас, Бело. Вона завжди була нам більше ніж мамою, і вона нас витягне з цього пекла. Тільки тримайся, сестричко. Тільки тримайся.

На горищі ставало душно, а за вікном продовжувало світити байдуже сонце Ямайки, поки катер з Олександрою зникав на лінії горизонту, несучи її назустріч фатальній таємниці минулого.