Раді Вас бачити!

Ранок видався сирим і важким.

Київ у перших числах жовтня пахнув прілим листям, мокрим асфальтом і димом від далеких вогнищ. На Десятинній під ногами м'яко чавкало. Жовте й руде листя липло до взуття, забивалося в щілини між плитами, а вітер час від часу підхоплював його з землі й котив уздовж вулиці.

Анна йшла трохи попереду.

Темно-зелене пальто сиділо на ній бездоганно, шарф кольору стиглих яблук був недбало перекинутий через плече. Рудувате волосся, як завжди, зібране у пишну гульку.

Ігор наздогнав її біля повороту.

— Ти завжди так елегантно збираєшся на місце злочину?

— А ти завжди так повільно ходиш?

— Я не повільно. Я економлю сили.

— Для чого?

— Для борщу.

Анна усміхнулася.

— Тоді поспішай. Раптом тебе сьогодні нагодують.

— На місці вбивства?

— Я не обіцяла, що це буде хороший борщ.

До Подолу вони дійшли майже мовчки.

Біля старого особняка вже стояла поліцейська машина. Знайомий сержант пропустив їх усередину, коротко кивнувши Ігорю.

У будинку було прохолодно. Пахло старим деревом, воском і вогкістю. Опалення, мабуть, уже ввімкнули, але в старих стінах тепло завжди з'являлося із запізненням.

Серьога чекав у кімнаті.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Для кого як, — відповів Ігор.

Серьога ледь усміхнувся. За роки роботи вони вже давно навчилися не вітатися довгими словами.

Анна зупинилася біля входу. Учора Ігор розповідав їй, що тут знайшли чоловіка в кріслі, але тепер крісло було порожнім. Тіло вже забрали. Залишилося місце злочину: темне дерево, перевернутий край килима, кілька позначок експертів, порожній простір біля крісла На масивному столі навпроти стояв великий геловінський гарбузовий світильник. Він був свіжий, із нерівно вирізаними очима й перекошеним ротом. Одне око вийшло трохи вище за друге, тому здавалося, ніби гарбуз дивиться на порожнє крісло навпроти — саме туди, де ще недавно сидів Семенець.

— От і вся наша містика, — тихо сказав Ігор. — Гарбуз дивився прямо на покійника. Можна сказати очі в очі.

Анна глянула на нього.

— Виглядає моторошно.

— Виглядає.

— Бррр.

Анна перевела погляд на кімнату.

— Що вже маєте? — запитала вона.

Серьога відкрив блокнот.

— Особу підтвердили. Олег Семенець, шістдесят два роки. Жив тут. Сусіди його знали, але близьких поруч, схоже, не було.

— Час смерті?

— Орієнтовно між шостою і восьмою вечора. Судмедекспертиза уточнить.

— Причина зрозуміла?

— Удар важким предметом у ліву скроню. Один сильний удар. Але остаточний висновок буде після розтину.

Ігор підійшов ближче.

— Зброя?

— Не знайшли.

— Пограбування?

Серьога похитав головою.

— Поки нічого такого. Гроші, документи, телефон — усе на місці.

Ігор насупився.

— Тобто людина приходить до нього додому, б'є по голові й нічого не бере?

— Поки що виглядає саме так.

Анна повільно пройшла кімнатою. Не торкалася нічого. Просто дивилася.

Кабінет Семенця був схожий на приміщення людини, яка роками збирала навколо себе речі, що мали для неї значення. Книги, папки, старі фотографії. На полицях — кілька предметів, призначення яких Анна не могла визначити.

— Коли його востаннє бачили живим? — запитала вона.

— Домробітниця пішла близько п'ятої, — відповів Серьога. — Каже, він залишався тут працювати.

— А хтось приходив після неї?

— Поки не встановили.

Ігор глянув на Серьогу.

— Камери?

— На будинку немає. Збираємо записи з сусідніх.

— Телефон?

— Забрали на експертизу.

Серьога закрив блокнот, але не прибрав його.

— І є ще одна річ.

Ігор подивився на нього.

— Яка?

— Семенець останнім часом нібито багато цікавився старими приватними колекціями.

— Так нібито чи це ми вже знаємо?

— Тепер знаємо.

Серьога дістав із папки кілька аркушів.

— Оце знайшли серед його паперів. Запити до архівів, листування. Поки що не все розібрали, але одне прізвище повторюється кілька разів.

Він поклав аркуші на стіл.

Ігор нахилився і змінився в обличчі.