– Є в мене підозра, місяченьку, що твоя мати… Трішки прохолодно до мене ставиться.
Ларіон та Міла, тримаючись за руки, гуляли садом. У саду на задньому дворі маєтку росли абсолютно звичайні троянди, жоржини та хризантеми – на противагу сусідам з інших островів, що могли похизуватись магічно виведеними декоративними рослинами. Леді Гвенхалейн завжди підкреслювала, що скромність – це чеснота. Направду ж все було куди прозаїчніше: рід Золотої Осики не мав можливості оплатити послуги друїда. Збідніла шляхта буває не лише в любовних романах.
– Всього лиш прохолодно? – бешкетно посміхнувся ельф. – Тоді можна вважати, що вона від тебе в захваті.
– Ну… я не стала вживати слово “ненавидить”, – темна повернула йому посмішку. – Адже у шляхетних колах так казати не прийнято.
– Зіронько, – зітхнув Ларіон, – мама – ельфійка старої закалки, тому з нею буває складно. Але вона насправді добра… тож давай не поспішати з висновками. Пройдімося краще далі… О! Вітаю, Себастьяне!
Сивобородий садівник, одягнений у плащ – хто б міг подумати – синього кольору, ставши навпочіпки, ретельно підстригав трояндовий кущ. Коло його ніг лежав на траві великий короткошерсний сірий кіт. Морда кісяри висловлювала гранично індиферентне ставлення до навколишнього світу та сенсу усього сущого.
– Вітаю, молодий пане! – відклавши ножиці, старий звівся на ноги й чемно вклонився Ларіону. – Пані, – і Мілі теж вклонився. Темна чи не темна – але вона приїхала у гості до господарів, тож варто проявити гречність.
– Раночку, – кивнула Міларіен. – О, гарний котик… Тільки надто сумний.
– Отто – старожил у цьому обійсті, – тепло промовив Себастьян. – Майже член родини. Раніше леді Елірена та леді Луріель любили гратися з ним… коли ще були маленькими. І молодий хазяїн, – він знов коротко вклонився Ларіону, – також.
Присівши, старий погладив пса. Той ніяк не відреагував.
– Та останнім часом, – у голосі садівника додалось сумних ноток, – щось геть охляв. Майже не їсть, не рухається… А я не знаю, що з ним таке і як тому зарадити.
– Невже й магія безсила? – здивувалась Міла. – Адже сін’дорай – найкращі у світі цілителі.
– Е, міледі! – скрушно махнув рукою Себастьян. – Ви мене, старого, пробачте – та одразу видно, що ви нетутешня. Не всім Першонародженим підвладна цілюща магія, і не кожен цілитель – вправний. А вправні задарма не лікують! – і значно тихішим голосом додав: – Та й не допоміг би, мабуть, цілитель… Старість не щадить нікого.
– Це не старість, – мотнула головою ельфійка, присідаючи біля нерухомого кота навпочіпки. Її рожеві очі на мить зблиснули. – В нього порушений кровообіг. Ось так, маленький…
Вона провела у повітрі долонею, з якої злетіло червоно-фіолетове плетиво закляття й лягло на сіре тільце пухнастика. Той стріпнувся, явно вирішивши, що буття – не таке вже й марне… А наступної миті повітря сповнилось оглушливим дзвоном – у маєтку спрацювали захисні артефакти проти темної магії.
– От лихо… – прошепотів Себастьян.
– Та я ж лише допомогти йому хотіла… – розгублено промовила Міларіен.
– Незручно вийшло, – Ларіон спантеличено почухав потилицю.
Отто підскочив, вигнув спину й зашипів.
