Неймовірний ранок

Коли вони зайшли до їдальні, сніданок уже чекав на столі, який цього ранку був накритий на чотирьох осіб. Помітивши це, Святослав обережно посадив Машу на стілець праворуч від себе й покликав кухарку, яка, схоже, не зовсім правильно виконала його прохання.

— Людмило Сергіївно, можна вас?

З-за великих дверей долинув трохи хриплуватий жіночий голос:

— Зараз, мій хлопчику, вже біжу!

За мить до їдальні поспішно увійшла повненька жінка, яку Маша вже бачила в цьому будинку. Людмила Сергіївна була невисокою, пишнотілою, з маленькими карими очима, схожими на дві блискучі намистинки. На ній була гарна сукня, поверх якої вона акуратно пов'язала фартушок.

— Я слухаю, Славо. Що сталося?

— Я просив накрити на п'ятьох.

— Так! Але Оксана Петрівна сказала, що їсти з цим… — Жінка раптом замовкла, ніби вчасно прикусила язика. — Що вона не приєднається до сніданку. Їй ніколи, бо вона вже вирушає по новеньку сумочку. Але вона мені цього не казала! Я просто випадково почула.

Святослав заплющив очі. Було помітно, наскільки він уже втомився від Оксани, а можливо, й від самих розмов про неї. Він важко видихнув.

— Добре. Покличте тоді Ярослава Івановича й Тетяну.

— Уже зробила, мій хлопчику. Але обоє сказали, що не встигають. У Тетяни новий виклик, а Ярослав погодився її підвезти.

Людмила Сергіївна винувато розвела руками.

— Тож снідатимете лише вдвох.

— Добре. Тоді подавайте швидше, бо мені ще потрібно відвезти Марію до лікарні

— Добре, добре!

Жіночка швиденько розвернулася й поспішила назад на кухню.

За мить Людмила Сергіївна повернулася до їдальні, везучи перед собою не просто сніданок, а цілий візок із різноманітними стравами. Здавалося, на ньому було все, що тільки можна уявити: червона й чорна ікра, кілька видів сирів, маслини та оливки, побачивши які, Маша мимоволі скривилася. Ще з дитинства вона терпіти їх не могла. Слідом на стіл поставили запашний хліб, який, судячи з хрусткої скоринки й теплого аромату, спекли зовсім недавно. Коли всі тарілочки були акуратно розставлені, Людмила Сергіївна поставила перед Святославом невелику тарілку під кришкою. Перед Машею ж залишилася порожня тарілочка. Дівчина здивовано кліпнула очима, проте нічого не сказала. Але щойно господар будинку підняв кришку, вона не втрималася й тихенько ахнула. Святослав почув.

— Хочеш?

Її очі миттєво засяяли, немов вогники на новорічній ялинці. Маша енергійно закивала й простягнула руки до тарілки.

— Е-е-е… — Людмила Сергіївна вже хотіла щось сказати, але Святослав лише трохи підняв руку, зупиняючи її.

Кухарка ніжно всміхнулася й мовчки повернулася на кухню.

Маша заплющила очі, піднесла тарілку до носа й глибоко вдихнула приємний аромат. А тоді тихенько замуркотіла від задоволення.

— Я обожнюю вівсянку з горіхами!

І це була не просто каша. Страва виглядала настільки вишукано, ніби її щойно подали в ресторані, відзначеному зірками Мішлен. Кожна деталь була продумана, а прикраси робили звичайну вівсянку справжнім маленьким витвором мистецтва. Маша взяла виделку й почала їсти, час від часу заплющуючи очі від задоволення. А потім із захватом, зовсім по-дитячому, промовила:

— Це неймовірно! Як же смачно!

Святослав усміхнувся й ніжно торкнувся її руки.

— Мені приємно. Я щоранку їм саме цю кашу.

Маша миттєво завмерла й прикрила вільною долонею рота.

— Я забрала твій сніданок?!

Він здивовано підняв брову.

— Сьогодні в мене вихідний. Мабуть, перший за п'ятнадцять років. Тож можна влаштувати вихідний і моїй каші.

Саме в цю ніжну мить до їдальні увірвалася Оксана. На ній були такі велетенські підбори, що Маша мимоволі подумала: якби вона наважилася взути щось подібне, то неодмінно переламала б собі ноги. Побачивши наречену Святослава, Маша спробувала висмикнути руку, але чоловік лише міцніше стиснув її пальці, не дозволяючи відсторонитися.

— О-о-о, ти вирішила приєднатися до сніданку? — запитав він.

— Ні, коханий. Я лише забігла сказати, що вже їду. Павло повідомив, що за хвилину забере мене.

— Добре, — холодно відповів Святослав.

Він потягнувся за шматочком хліба, так і не відпустивши руки Марії. Намастив його ікрою й спокійно відкусив, наче нічого незвичайного не відбувалося. Саме тоді двері їдальні відчинилися й на порозі з'явився Павло.

Побачивши присутніх, він зупинився.

— Вибачте, я не знав, що ви тут. Оксана Петрівна написала, що чекатиме мене саме тут.

У руках чоловік тримав неймовірний букет. У ньому було щонайменше сто троянд, а посередині красувалося серце ніжного салатового кольору. Щойно Оксана помітила квіти, її обличчя змінилося. Вона почала тупотіти ногами й закричала так несамовито, що Маша аж смикнулася від несподіванки. Святослав же залишився сидіти нерухомо, ніби подібні сцени вже давно перестали його дивувати.

Оксана кинулася до букета, захоплено вдихнула аромат троянд і заверещала ще голосніше.

— Ох, Лілька здохне від заздрощів!

Вручивши величезний букет Павлові, вона підбігла до Святослава, але раптом помітила, що його рука досі тримає тендітну долоню гості. Від побаченого Оксана невдоволено стиснула губи, а її обличчя миттєво спотворилося від злості.

— Я думала, що ранковим сексом ти вже вибачився, але цей букет доводить, що ти справді дуже шкодуєш про те, що притягнув додому… — Вона зневажливо озирнулася на Машу. — Цю незнайомку.

Оксана швидко цмокнула нареченого в щоку, хоча сам Святослав навіть не ворухнувся, і побігла назад до Павла. Та навіть коли вона зникла з поля зору, важкий аромат її парфумів продовжував висіти в повітрі, забиваючи ніс і неприємно осідаючи в горлі. Здавалося, він остаточно зіпсував увесь сніданок. Судячи з виразу обличчя Святослава, чоловік був тієї самої думки. Він настільки сильно стиснув Машину руку, що дівчині довелося легенько постукати по його пальцях вільною долонею, аби він послабив хватку.

— Вибач, будь ласка…

— Не треба вибачатися, — перебила його Маша. — Краще дай мені адресу. Я викличу таксі.

Святослав так і не відпустив її руки.

— Не дам. Я хочу особисто переконатися, що з твоєю ногою все гаразд.

— Добре, — тихо погодилася Маша й машинально піднесла до рота чергову ложку каші.

Та вівсянка вже не здавалася такою смачною, як кілька хвилин тому. До того ж задушливий аромат Оксаниних парфумів досі розносився їдальнею, перебиваючи навіть запах свіжоспеченого хліба.

Святослав відсунув свою тарілку.

— Поїхали. Все одно сніданок уже зіпсовано.

Маша кивнула.

— Окей.

А тоді, принюхавшись, ледь чутно пробурмотіла:

— Це ж треба було так надушитися, що досі смердить…

Святослав почув її слова й несподівано відповів:

— Це ти ще не заходила до її гардеробної. Прибиральниці провітрюють приміщення по кілька годин, бо навіть рекуператор не може впоратися із цим запахом.

Святослав знову підхопив гостю на руки й поніс до виходу, але щойно вони опинилися біля дверей, їх зупинила кухарка.

— Славо, ви ж зовсім нічого не поїли!

— Нам потрібно до лікарні.

— А вечерю готувати на двох?

— Ні, Людмило Сергіївно, як завжди.

— Ох! — Жінка сплеснула руками, але Маша вже не побачила її реакції, адже Святослав виніс дівчину до просторої вітальні.

Кімната була неймовірно гарною, один лише диван здавався розміром із Машину квартиру, а розкішна люстра, що звисала зі стелі, нагадувала сотні маленьких крижинок, від яких сонячні промені переломлювалися в її кришталевих підвісках, розсипаючи по стінах і підлозі кумедних сонячних зайчиків. У цій вітальні було стільки цікавого, що Маші, мабуть, не вистачило б і доби, аби роздивитися кожну деталь. Стіни прикрашали неймовірні картини, а між вишуканими меблями стояли скульптури, через які кімната більше нагадувала музей, ніж звичайне житлове приміщення. Та найбільше її вразив величезний камін. Він був настільки красивим, що від одного погляду на нього перехоплювало подих. Проте Святослав не запропонував їй екскурсії. Замість того щоб вийти надвір, він звернув до сходів і почав спускатися вниз.

Щойно чоловік завернув за ріг, датчики руху відреагували на його появу, і приміщення поступово залило м'яке світло, ніби сам будинок вітав господаря. Це був гараж, і не просто гараж, а справжня колекція автомобілів. Тут стояло стільки машин, що Маша навіть не знала, на яку дивитися першою. Серед сучасних розкішних автомобілів її погляд зачепився за старенький Mercedes, який виглядав особливо незвично.

— Ого! Який у тебе великий асортимент машин!

— Дякую. Але мій фаворит — Mercedes-Benz 300 SL Gullwing 1954 року випуску. Я ганявся за ним кілька років, доки друзі з аукціону не зателефонували й не запропонували викупити його ще до початку торгів.

— Нічого собі! — захоплено промовила Маша й ще міцніше обхопила його за шию.

Святослав підійшов до своєї Tesla й відчинив дверцята, і саме тієї миті з машини стрімголов вискочило маленьке кошеня. А слідом за ним їм просто в обличчя вдарив різкий, нестерпний запах котячої сечі, Маша завмерла. На неймовірно дорогих сидіннях виднілися ще й котячі фекалії. Дівчина кілька разів кліпнула очима, намагаючись усвідомити побачене, а тоді важко зітхнула.

— Тих грошей, які ти мені виплатив, вистачить на хімчистку?

— Не переймайся. Це моя провина. Я зовсім забув, що він залишився в машині.

Святослав спокійно зачинив дверцята Tesla й поніс Машу до іншого автомобіля.

— Ну що ж, давно я не їздив на італійському Pagani. Він обійшов жовтий спортивний автомобіль, обережно посадив Машу на пасажирське сидіння, а тоді сам влаштувався за кермом.

Дівчина озирнулася навколо, розглядаючи незвичний салон.

— А ця машина теж дорога?

Святослав повернув до неї голову.

— Дивлячись на те, що ти маєш на увазі.

Маша замислилася. Якщо у Святослава такий величезний будинок, то, мабуть, і ця машина для нього не така вже й дорога. Святослав завів двигун і повільно рушив до гаражних воріт. Щойно автомобіль наблизився, вони почали плавно підійматися, ніби відчули, що господар збирається виїжджати.

— Вау! — захоплено видихнула Маша.

— Що? — перепитав Святослав.

— Та тут усе просто вау!

Він здивовано поглянув на неї, наче вона сказала щось дивне. Для нього все це було звичним: величезний будинок, дорогі автомобілі, автоматичні ворота. Він зростав у достатку й бачив подібні речі від самого народження, тому навіть не замислювався, що для когось вони можуть бути чимось неймовірним. Зрештою, ця машина була лише однією із семи його власних. Окремо стояв автомобіль Оксани з особистим водієм, а ще лімузин, подарований батьками багато років тому, коли вони ще були живі.

Святослав навіть не запитав Машу, до якої лікарні вона хотіла б поїхати, він уже все вирішив: дівчину оглянуть у приватній клініці, до якої він сам звик звертатися. Цього разу він їхав обережно, суворо дотримуючись швидкісних обмежень, хоча потужний двигун спортивного автомобіля так і спокушав сильніше натиснути на газ. Коли вони нарешті зупинилися біля незнайомої будівлі, Маша виринула з власних думок.

Усю дорогу вона думала про Святослава. Він здавався їй тим самим принцом, про якого вона мріяла ще в дитинстві. Неймовірно вродливий, високий, сильний, із такими красивими блакитними очима, що в них можна було потонути. Святослав здавався майже бездоганним. Уже другий день носив її на руках, жодного разу не поскаржившись, що вона важка чи що йому потрібно займатися справами. Навпаки, навіть скасував свої плани, аби особисто відвезти її до лікарні. Та варто було Маші згадати Оксану, як усі ці солодкі думки втратили свою привабливість, його наречена була високою, вродливою, заможною та впевненою в собі дорослою жінкою. І якщо Святославові подобалися саме такі, то Маша точно не могла бути йому парою.

— Маріє, ми вже приїхали.

Вона здригнулася, повертаючись до реальності, й потягнулася до дверцят. Але щойно спробувала опустити хвору ногу на землю, як гострий біль змусив її застогнати.

— Ну от куди ти поспішаєш? — Святослав притримав її за плече. — Зараз я тобі допоможу.

Він вийшов з автомобіля, обійшов його й допоміг Маші вибратися назовні, а тоді знову підхопив на руки й знову не розрахував сили. Цього разу Маша таки торкнулася його губ своїми.

Лише на одну коротку мить, але цього вистачило, щоб її щоки миттєво спалахнули, немов червоні маки.

Святослав завмер, а тоді промовив:

— Треба таки запам'ятати, яка ти легенька. І перестань так червоніти, бо мені стає ніяково.

Від цих слів Маша зніяковіла ще більше й поспішила сховати палаючі щоки біля його шиї, а тоді вдихнула.

Від Святослава линув ніжний, приємний аромат, від якого зовсім не хотілося відсторонюватися. Легкі соснові нотки трохи п'янили, а коли Машин ніс випадково торкнувся його теплої шкіри, вона відчула свіжий відтінок цитрусових і ще щось невловиме, незвичайне. Цей аромат неможливо було описати словами, адже Маша навіть не знала, як його назвати. Їй лише хотілося вдихнути ще раз, щоб краще запам'ятати цей запах, бо нічого подібного Маша раніше не відчувала.

Хлопці, з якими вона зустрічалася, пахли зовсім інакше, а її останній залицяльник узагалі постійно тхнув цигарками та пивом, із пляшкою якого не розлучався навіть під час їхніх прогулянок містом.

— Святославе…

Почувши своє ім'я, він різко повернув до неї голову.

— Я дуже вдячна тобі.

— Машо, невже ти дякуєш мені за те, що я збив тебе машиною?

— Ні, звісно, не за це. А за тепло й ніжність, які ти мені подарував. Але, як пишуть у книжках, Попелюшка опівночі знову стає тією самою звичайною дівчиною.

— Перестань. Давай спочатку зайдемо до лікаря й дізнаємося, що з тобою.

— Зі мною все нормально.

— Ну так, тому ти під зливою бігала по дорозі.

— Там був котик!

— Ага, я вже відчув його аромат.

Маша закусила губу. Ще мить тому вона насолоджувалася тим, як приємно пахне від Святослава, а тепер згадала його машину, яку маленьке кошеня встигло перетворити на власний туалет.

— Давай не будемо згадувати про погане, — промовив Святослав. Він на мить зупинився прямо перед дверима клініки й подивився їй в очі. — От твої губи неймовірно ніжні. Мені навіть закортіло знову їх торкнутися.

Машині щоки миттєво спалахнули, і вона знову сховала обличчя біля його шиї.

Щойно відчинилися двері приватної клініки, їм назустріч поспішили працівники медичного персоналу, штовхаючи перед собою крісло колісне, у яке Святослав обережно посадив Марію.

— Доброго дня, Святославе Миколайовичу! Що ж сталося із цим неймовірним янголом?

— Я збив її машиною, — чесно відповів чоловік.

— Ох! — Жінка схопилася за груди, притиснувши долоню до серця. — Янголе, вам потрібно було літати, а не потрапляти під колеса автомобілів!

Вона перевела погляд на Святослава.

— Святославе Миколайовичу, я заберу дівчину, ми все ретельно перевіримо. Думаю, за кілька годин повернемо її вам.

— Чудово. Але я не залишу Марію саму. Я буду поруч.

— Ох, навіть так! — Жінка здивовано поглянула на нього. — Ну, тоді рушайте за мною!

Наступні дві години минули для Марії наче маленький фільм жахів. Ще ніколи в житті їй не доводилося проходити стільки різноманітних процедур, здавати так багато аналізів і відвідувати стількох лікарів за один день. І весь цей час вона жодного разу не залишилася сама. Святослав супроводжував її всюди, навіть під час огляду в гінеколога. Коли лікарка проводила ультразвукове дослідження, а потім попередила, що потрібно зробити ще й вагінальне УЗД, Маша помітно занервувала. Адже за тонкою шторкою сидів чоловік, який за такий короткий час став їй неймовірно близьким. Він майже не розмовляв, лише терпляче чекав, а іноді стояв поруч, немов охоронець біля своєї принцеси.

Завершивши огляд, лікарка запевнила, що серйозних проблем не виявила, проте порадила уважніше ставитися до власного здоров'я.

— Маріє, у вас неймовірно важка робота. Намагайтеся хоча б іноді робити перерви й берегти себе.

Маша лише похитала головою, одразу зрозумівши, про що йдеться.

Вона працювала в рибному цеху, де постійні холод і сирість не раз ставали причиною її звернень до гінеколога. Робота була виснажливою, але іншої вона поки не знайшла.

Святослав, почувши слова лікарки, замислився. Де ж може працювати ця тендітна дівчина, якщо її робота настільки важка? Він знав, що Марія навчалася на архітекторку, але так і не змогла знайти роботу за фахом. Проте навіть уявити не міг, чим саме вона заробляє на життя. Після завершення всіх процедур Марію привезли до кабінету завідувача клініки. Перед лікарем поклали цілий пакет документів із результатами обстежень, але перш ніж узятися за них, чоловік привітно всміхнувся Святославові.

— Привіт, Славо!

Святослав простягнув йому руку.

— Привіт, Дімоне.

Лікар розгорнув медичну картку пацієнтки, проте, перш ніж перейти до результатів, запитав:

— Ну і як ти примудрився її збити?

Святослав важко видихнув, згадувати вчорашню ніч йому зовсім не хотілося.

— Був страшенно злий. Оксана знову замовила квіти й вимагала, щоб саме я їх забрав. Наче їй мало Павла, який і так постійно виконує всі її доручення. Я трохи натиснув на газ, а нічна злива зробила своє.

— Добре, — промовив Дмитро.

Він розгорнув медичну картку й почав уважно переглядати документи. Для Маші наступні кілька хвилин перетворилися на справжнє випробування. Лікар гортав сторінку за сторінкою, вдивлявся в результати аналізів, іноді повертався до попередніх висновків і замислено потирав бороду, яка, на Машину думку, була напрочуд незвичною як для лікаря та що довше він мовчав, то сильніше дівчина нервувала. Серце починало калатати, у голові одна за одною з'являлися найстрашніші думки, а долоні неприємно спітніли. За цей час вона вже кілька разів опинялася на межі паніки, проте Дмитро, здавалося, зовсім не помічав її стану.

Нарешті він узяв ручку й почав щось записувати у свій блокнот. Писав довго, час від часу знову зазираючи до медичної картки. Маша вже не знала, що й думати, а коли лікар нарешті відклав ручку, вона завмерла в очікуванні. Дмитро поглянув на дівчину, але звернувся чомусь до Святослава.

— Ну що, Славо, нічого критичного ми не виявили. Зараз Ніна Юріївна підготує операційну.

Почувши слово "операційну", Маша відчула, як кімната раптом почала обертатися навколо неї. Перед очима потемніло, а голоси чоловіків віддалилися, ніби долинали звідкись із глибини коридору. І наступної миті вона знову втратила свідомість.

— Ну от, знову! — видихнув Святослав, встигнувши підхопити дівчину, перш ніж вона впала з крісла.

Дмитро миттєво перевів на нього погляд.

— Таке вже було?

— Так. Учора разів п'ять.

Лікар насупився й одразу натиснув кнопку на телефоні.

— Слухаю, Дмитре Павловичу, — пролунав жіночий голос.

— Негайно поклич до мене Світлану.

— Добре!

Зв'язок урвався, а вже за мить двері кабінету відчинилися. На порозі з'явилася висока блондинка в медичному костюмі. У руках вона тримала тонометр і нюхальну сіль.

— Світлано, відвезіть пацієнтку до палати. Крапельниця та ін'єкції — ось призначення.

Дмитро простягнув їй аркуш, на якому щойно щось записував. Жінка взяла його й швидко пробіглася очима по написаному.

— Добре, зараз усе зроблю.

Святослав обережно переклав непритомну Машу на каталку, а коли Світлана вже збиралася вийти, Дмитро додав:

— І поклич когось з операційної. Нехай накладуть пов'язку на ногу просто в палаті.

Світлана мовчки кивнула й повільно покотила дівчину до дверей. Марія так і не прийшла до тями. Щойно вони залишилися вдвох, Святослав нахилився вперед і поклав обидві руки на стіл.

— Так, а тепер давай серйозно. Що з нею не так?

У його голосі вже не було колишньої легкості. Дмитро одразу зрозумів, що друг налаштований рішуче.

— Славо, якби я не був на твоєму залучені, то подумав би, що ти закохався.

— Я збив цю дівчину, — нагадав Святослав і відкинувся на спинку крісла. — А в мене зараз злиття з іншою компанією. Я довго переконував їх, що я чесна людина, що не збираюся виставляти їхню фірму на торги й що вони продовжать працювати, як і раніше. Просто керівництво перейде до моєї компанії. І якщо вони дізнаються, що я збив дівчину й…

— Усе, усе, я зрозумів! — перебив його Дмитро. — Ти бережеш репутацію. Договір із нею вже підписав?

— Ображаєш! Ще до того, як ми виїхали з маєтку, Ярослав Іванович усе оформив.

— О-о-о, ну це добре.

Дмитро знову поглянув на медичну картку.

— Щодо нашої пацієнтки, Марії Левченко, то загалом нічого критичного ми не виявили. На нозі є невелика тріщина в кістці, яка має загоїтися без ускладнень. А ось виснажлива робота, погане харчування та дефіцит деяких речовин цілком можуть пояснювати її загальну слабкість і блідість. У неї дуже низький феритин. Можливо, вона не їсть м'яса, але це ще потрібно з'ясувати.

Він перегорнув сторінку й продовжив:

— Призначимо необхідні препарати, вітаміни та, за показаннями, ін'єкції. Приблизно за місяць уже можна буде оцінити перші результати лікування.

— Ого, місяць?! — Святослав почухав потилицю, подумки прикидаючи свій робочий графік. — Я не зможу стільки часу за нею наглядати.

Дмитро розсміявся.

— Та й не треба! Я говорю про відновлення показників, а не про те, що вона весь місяць має лежати під твоїм наглядом. Щодо ноги, то приблизно за два тижні їй може стати значно легше, хоча навантажувати її поки не можна. І з харчуванням потрібно розібратися. Якщо вона справді не вживає продуктів тваринного походження, треба подбати про достатню кількість білка, заліза та інших необхідних речовин.

— Дякую за консультацію.

— Та будь ласка! Для друга я завжди радий допомогти.

Дмитро відклав документи й з усмішкою запитав:

— Ну, а як там Оксана?

— Ой, навіть не питай! Вона щоразу намагається узгодити дату весілля.

— А ти що? — поцікавився Дмитро, широко всміхаючись.

— А що я? Щоразу знаходжу нову відмовку. Та й не до весілля мені зараз. Я не хочу дітей.

— Від неї чи взагалі? — несподівано перебив його друг.

Святослав замислився. Кілька секунд він мовчав, потім підвів очі до стелі, ніби шукав там відповідь на запитання, яке раніше навіть не ставив собі.

— Мабуть, узагалі, — нарешті промовив він.

— Ох, Славо, діти — це прекрасно!

— Дякую, я чую це від тебе вже не перший рік!

— Тому ти й запрошений на вечірку.

— О-о-о! Вітаю! Марина вагітна?

— Так! І це неймовірно, бо ми вже навіть не сподівалися, а тут така радість!

— То у вас буде третє маля?

— Так, Славо!

— Ну, тоді я попереджу Оксану!

— Слухай, давай цього разу без неї, — обережно промовив Дмитро. — Минулого разу вона трохи…

Він замовк, добираючи слова. Ображати друга не хотілося, але й знову бачити його наречену на сімейному святі бажання не було.

— Добре, я пам'ятаю. Минулого разу вона трохи забагато випила.

— Ні, справа зовсім не в цьому!

Святослав аж нахилився вперед.

— А що вона утнула цього разу?

— Запропонувала ім'я. Сказала, що якби в неї народилася дівчинка, то назвала б її Юстиною.

— Хм… Вибач, я не знав про це. Домовилися, приїду сам.

— Чудово!

— А коли вечірка?

— За два тижні, вісімнадцятого жовтня.

— Добре, я приїду.

— А візьми із собою Марію. Вона гарна дівчина.

Святослав усміхнувся.

— Навряд чи. Наші дороги мають розійтися. За договором я повинен сьогодні відвезти її додому й залишити у спокої.

— І ти так і зробиш? — поцікавився Дмитро.

— Ні, — усмішка Святослава стала ширшою, і він зручно відкинувся на спинку крісла. — Я взяв два дні відпустки.

— Та невже?! — Дмитро аж ударив долонею по столу. — Ти? І вихідні?!

— Так. А чого ти дивуєшся?

— Славо, ти жодного разу не брав відпустки відтоді, як зникли твої батьки.

Усмішка миттєво зникла з обличчя Святослава.

— Я досі вірю, що їх знайдуть.

Дмитро підвівся зі свого крісла, обійшов стіл і підійшов до друга. Поклавши руку йому на плече, він тихо промовив:

— Минуло вже майже сімнадцять років. І мені приємно, що ти досі не припиняєш їх шукати.

Святослав нічого не відповів, а Дмитро не став продовжувати цю розмову. Він прибрав руку з плеча друга й повернувся до столу.

— Що ж, ходімо до Марії. Думаю, Світлана вже привела її до тями. І ось, тримай список. Зайди до аптеки й придбай необхідні препарати.

Святослав узяв простягнутий аркуш і пробігся очима по доволі довгому переліку ліків.

— Чимало!

— Знаю, Славо. Але все це їй необхідно, щоб швидше одужати.

— Добре! Ходімо. Сподіваюся, це востаннє вона втрачає свідомість, бо постійно ловити її…

— Дуже приємно? — перебив Дмитро, лукаво всміхаючись.

— Та ну, перестань! — Святослав легенько штовхнув друга в плече. — У мене є наречена.

— Ага, Оксана. Я пам'ятаю.

Чоловіки вийшли з кабінету й рушили коридором.

— Слухай, а ким працює Марія? — раптом запитав Дмитро.

— Не знаю, вона не казала. Але за освітою архітекторка.

— Ого! То візьми її до себе на роботу.

— І як ти собі це уявляєш? — здивовано запитав Святослав.

— Ти наче маленький! Запропонуй їй вакансію.

— Але в мене немає вільних вакансій.

— Славо, ти неймовірно розумний чоловік, а от у таких питаннях — просто дитина! Це твоя компанія. Виигадай посаду й візьми її на роботу. І бажано ближче до свого кабінету, щоб, якщо вона виявиться не надто хорошою працівницею, через неї не довелося звільняти весь відділ кадрів.

— Гарна ідея. Я подумаю.

За розмовою чоловіки саме дійшли до палати, у якій перебувала Марія. Коли вони увійшли, дівчина ніжно спала, а її ліва нога вже була забинтована й зафіксована легким сучасним полімерним гіпсом. Святослав уважно роздивився пов'язку.

— О, тепер розумію, навіщо була потрібна операційна. Такий шедевр важко накласти у звичайній палаті.

— Дякую, Славо. Ми намагаємося бути передовою клінікою, — з усмішкою відповів Дмитро.

Святослав підійшов до Маші й обережно сів на край ліжка. Ледь торкнувся тоненьких пальчиків, а тоді ніжно стиснув її долоню.

— Прокидайся. Час додому, — тихо промовив він.

Дмитро, спостерігаючи за другом, мимоволі всміхнувся.

— Світлано, ходімо. Я вам дещо покажу в сусідній кімнаті.

Жінка тихенько хихикнула, і вони разом із Дмитром вийшли з палати. Лікар хотів ще раз нагадати другові, щоб той таки взяв Марію на роботу до своєї компанії, але вчасно зупинився. Зрештою, перед ним був Святослав Коваленко, а не хтось інший. Якщо він щось вирішить, то обов'язково зробить по-своєму. Тож Дмитро обережно зачинив двері й повернувся до своїх справ, яких у нього сьогодні було більш ніж достатньо.

Святослав залишився сидіти біля нерухомої Марії. Кілька хвилин він просто дивився на її обличчя, а потім, несподівано навіть для самого себе, нахилився до її руки й ніжно торкнувся пальців губами. На його щастя, дівчина цього не помітила.

"Що ж ти робиш зі мною, рудоволоса красуне?"

— Прокидайся, сонечко, — тихо промовив він.

І вона, ніби почувши його голос крізь сон, повільно розплющила очі. Першим, що Маша відчула, була крапельниця, під'єднана до її руки, а потім — незвична важкість у лівій нозі. Гіпс хоч і був легким, але все одно заважав вільно рухатися.

— Привіт, — винувато промовила вона, опускаючи очі. — Я знову…

— Так, — м'яко перебив її Святослав. — Але цього разу лікар уже знає, чому це сталося.

Маша підвела на нього погляд, і її щоки знову спалахнули рум'янцем.

— Якщо ти не перестанеш червоніти, я тебе поцілую.

— Не поцілуєш. У тебе є наречена.

Маша промовила це досить сміливо, навіть не здогадуючись, що Святослав зовсім не жартував. Він справді був готовий виконати свою обіцянку.

Дівчина трохи підняла підборіддя й зухвало підставила губи, ніби кидаючи йому виклик. Святослав усміхнувся. Одна його брова повільно поповзла вгору, а вже наступної миті він швидко нахилився й легенько поцілував Машу в щоку.

— Це не поцілунок, — невдоволено промовила вона.

— О-о-о, то ти хочеш справжнього? — прошепотів він їй на вухо.

Маша повернула голову так, що її губи опинилися зовсім близько від його. Відповідь прозвучала тихо, майже торкнувшись його вуст.

— Хочу. Але не можу, бо в тебе є наречена.

І, не чекаючи на його відповідь, вона швидко відсторонилася.

— Так, є! — сухо відповів Святослав. — Хоча ми вже багато років живемо радше як партнери по ліжку, просто задовольняючи потреби одне одного.

Машині щоки миттєво набули багряного відтінку.

— Дякую, але я не хочу знати, що ви там робите!

Святослав розсміявся й відвернувся до вікна, так і не випустивши її пальців зі своєї долоні.

— Я хотів поговорити з тобою щодо твоєї роботи.

— Завдяки тобі я її вже не маю! — перебила Маша.

— Як це не маєш? — Він різко повернув до неї голову. — Що сталося?

— Ти збив мене машиною, мій телефон залишився вдома, а на роботі такі правила: якщо зранку не прийшов і не попередив, що тебе не буде, — ти звільнений.

— Як звільнений?! — Святослав аж підвівся з ліжка. — А захист прав працівників? Та й про звільнення мають попереджати заздалегідь!

— Святославе, усе це так, але не на рибному заводі, у морозильному цеху. І лише тоді, коли ти офіційно працевлаштований.

— Ти працювала без договору?

— Так!

— Як стажерка?

— Ну, якщо півтора року можна назвати стажуванням, то так.

— Машо, але так не можна!

Дівчина здивовано поглянула на нього. Вона щиро не розуміла, чому він настільки обурюється.

— Святославе, так не можна у твоєму світі. У моєму все інакше. Я працювала по вісімнадцять годин на добу, шість днів на тиждень, щоб отримувати свої двадцять дві тисячі гривень.

— Скільки? — перепитав він, вирішивши, що недочув.

— Двадцять дві тисячі.

— Це за тиждень?

— Ні, за місяць.

— Як?!

Уперше на його обличчі з'явилося таке щире здивування, що він навіть не знайшов слів.

— Святославе, усе нормально. Я вже звикла жити на таку суму. І ще мамі допомагаю.

— Ти ще й мамі гроші відправляєш?

— Так. Їй зараз важко, вона залишилася без роботи.

— І скільки ти залишаєш собі?

— Близько восьми тисяч.

Його очі округлилися.

— Але як?! Він уже хотів обуритися й сказати, що на такі гроші неможливо прожити навіть день, але раптом згадав слова Дмитра про погане харчування Марії та можливу відсутність м'яса в її раціоні.

— Машо, а ти веганка?

— Що?

— Ти їси м'ясо?

— Так, але воно дороге. Я не завжди можу дозволити собі його купувати. Переважно їм каші, а якщо й купую щось м'ясне, то курячі спинки. А для супу — шиї.

Святослав навіть не замислювався, що хтось може харчуватися саме так, бо сам він любив стейки з лосося, тунця та, звичайно ж, яловичину, хоча найбільше полюбляв м'ясні медальйони. А от те, про що розповідала Маша, було для нього настільки незвичним, що він не одразу знайшов, що відповісти.

Саме тоді двері палати відчинилися й увійшла Світлана.

— Ну як ти, наша спляча красуне?

— Уже краще, — тихо відповіла Маша.

— Чудово! Думаю, вас уже можна відпускати додому. Тільки пам'ятайте: на хвору ногу не наступати щонайменше п'ять днів. І пообіцяйте, що сьогодні відпочиватимете.

— Добре.

Коли Світлана підійшла, щоб від'єднати крапельницю, Маша відвернулася й навіть затулила очі долонею. Їй було страшно дивитися на те, що робила медпрацівниця. Лише почувши, що на сьогодні всі процедури завершено, вона наважилася прибрати руку від обличчя й розплющити очі. Дівчина знову зблідла, а її обличчя мало настільки виснажений вигляд, що Святослав мимоволі нахилився ближче.

— Я таки тебе поцілую, — тихо промовив він.

Чоловік очікував, що її щічки знову спалахнуть рум'янцем, але цього разу Маша навіть не всміхнулася. Вона мовчала, опустивши погляд, а за мить з її очей покотилася перша зрадницька сльоза.

— Гей, ти чого? — стривожився Святослав.

Він обережно взяв її за руку й ніжно витер сльозинку з щоки.

— Ти перша людина в моєму житті, яка так ніжно про мене піклується. А я… Я…

Вона так і не змогла закінчити речення, бо сльози полилися ще сильніше.Святослав нічого не сказав, лише обережно підхопив її на руки, підвівся з ліжка й поніс до виходу. Коли вони опинилися біля стійки адміністрації, він привернув увагу працівниць помахом руки. Дівчата одразу підбігли до нього.

— Принесіть призначені ліки. А рахунок на оплату, як завжди, надішліть мені.

— Добре, Святославе Миколайовичу! Зараз усе буде.

— І попросіть, щоб машину підігнали до входу.

Одна з дівчат кивнула й поспішила виконувати доручення, а інша взяла аркуш із призначеннями та попрямувала по ліки.

Невдовзі Святослав обережно посадив Машу в автомобіль, сів за кермо й завів двигун.

— Куди їдемо?

Маша назвала адресу, це був старенький, затишний спальний район Києва, зовсім не схожий на місце, де жив Святослав.

Чоловік увів адресу в навігатор і вирушив до будинку, у якому мешкала Марія.

Невдовзі вони під'їхали до старенької п'ятиповерхівки в одному зі спальних районів Києва. Святослав припаркував автомобіль біля будинку й поглянув на Машу.

— Ось ми й удома.

— Не ми, а я, — важко зітхнула Маша. — Дякую, що допоміг. І за гроші також.

— Як і обіцяв Ярослав Іванович, кошти надійдуть на твій рахунок до завтра.

— Добре.

Маша відчинила дверцята автомобіля.

— Далі я сама.

Святослав зовсім не хотів її відпускати.

— А на якому поверсі ти живеш?

— На п'ятому.

— А ліфт є?

— Святославе, який ліфт? Добре, що хоч дах не протікає!

— Тоді давай я тобі допоможу.

— О-о-о, от цього не треба! Ще не вистачало, щоб сусідка зателефонувала мамі й розповіла, що в мене був чоловік.

— І що? Ти ж доросла.

— Так, але мама вважає, що якщо чоловік заходить до моєї квартири, то в нас обов'язково буде…

Вона не встигла договорити, бо Святослав уже вийшов з автомобіля й обійшов його.

— Я таки занесу тебе. Зрештою, це я тебе збив, і саме через мене ти втратила роботу.

— Добре, тільки не…

Він знову швидко підхопив її на руки, проте цього разу Маша була готова й миттєво підставила долоню між їхніми обличчями, не дозволяючи йому наблизитися до її губ.

— Хитруєш, — усміхнувся Святослав.

— Припиняй, а то піду пішки!

— Машо, це погроза?

Вона закусила губу, адже його обличчя знову опинилося зовсім близько від її власного.

— Хотілося б.

— Ну, тоді твоя погроза невдала.

Вони саме підійшли до дверей під'їзду, коли Маша раптом згадала одну дуже важливу річ: її ключі залишилися в його Теслі.

— От халепа!

— Що? — запитав Святослав.

— У мене немає ключів.

— Добре, тоді…

Але Маша вже швидко набрала номер квартири на домофоні. За кілька секунд із динаміка почувся роздратований голос літньої жінки:

— Ідіть геть, наркомани! Не відчиню я вам під'їзд!

— Тамаро Петрівно, це Маша! Відчиніть, будь ласка, двері. Я загубила ключі!

— А голову ти ще не загубила? — пробурмотіла жінка.

Почувся характерний звук домофона.

— Заходь уже! Зараз і квартиру тобі відчиню, лихо ти Господнє!

Святослав піднявся на п'ятий поверх, навіть не збивши дихання. Проте, коли на сходовому майданчику перед ними постала та сама Тамара Петрівна, він ледь не схибив на останній сходинці.

— О-о-о! Приволокла ще одного алкоголіка! — заявила старенька, оглянувши чоловіка з голови до ніг. — Якщо будете голосно трахатися, викличу поліцію!

Вона відчинила двері Машиної квартири, але на цьому не зупинилася.

— І припиняй уже тягати додому безпритульних!

На обличчі Святослава повільно розпливлася усмішка. Ще ніколи в житті його не називали алкоголіком, а тим паче безпритульним!