Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
353 рік за Ельтанарійським календарем
Кинувши крадькома погляд на швидкоруч збудований помост, куди саме якраз цієї миті двоє молодих прислушниць з храму богині Яшмир виводили колишню законницю, а до того одну з головних фавориток їх правителя, Іншар не маючи жодного бажання спостерігати за тим, що буде далі натомість прискорив коня. З нього й так було достатньо побачити у що за ці місяці перетворився їх імператор, перебуваючи у застінках підземної в'язниці створеної ще колись за часів предка останнього, так званого Якіба Першого.
Йому й досі було важко повірити, що той сильно схудлий чоловік із довгим сальним волоссям і є їхнім колишнім правителем. Єдиною річчю, що була цьому доказом, це імперський медальйон, що теліпався на шиї Якіба Третього поруч із нашийником, повідок від якого тримав у своїх руках один зі стражників. Він посміхнувся, згадуючи, як хтось із натовпу рвонувся до колишнього правителя й зірвав його шиї символ імператорської влади, після чого між тим та деякими присутніми, що були ближче до помосту почалася сутичка в результаті якої, те що колись належало членам імператорської родини тепер знаходилося у кишені Іншара.
Він поспішав не тільки тому, що хтось міг схаменутися й помітити зникнення медальйона. Ні, Іншар мав ще одну, не менш важливу для цього причину. Лише після того, як перетнув Керайський пагорб, Іншар дозволив собі спішитись та йти поруч з конем, тримаючи того за вуздечку.
Сонце на половину заховалося за гострі вершини скель, а по землі, неначе волосся ви́дьмиці¹ починали повільно розповзатися химерні тіні.
Нарешті вдалині почали виднітися хатини, до однієї з яких саме й поспішав Іншар.
- Втомився напевне з дороги та й спрага мучить, — несподівано з'явилися перед ним дві дівчини, що були одягнені, як вайта́чі², а одна ще й глечик тримала з водою, — Ось, випий. Вода прохолодна, прозора, зі сліз самої Великої Матері Верховних богів.
Іншар й забув зовсім, що сьогодні за день, тому не задумуючись втамував свою спрагу та ще й коня напоїв.
У знайомий двір, що став йому практично домівкою, Іншар заїхав, коли вже повністю почало сутеніти. Відвів до стайні коня, а сам тим часом направився у бік невеликої хатини.
- Я повернувся, мій ле-майгр³, — промовив він переступивши поріг та ніхто йому не відповів.
Обережно підійшов до кімнати господаря з під дверей якої пробивалося місячне сяйво й постукавши у них та, не чекаючи дозволу, увійшов всередину.
Картина, яку йому довелося щойно побачити на власні очі, була досить-таки неприємною.
- Як же це! — розпачливо вигукнув Іншар опустившись на коліна біля тіла свого майгра. Він же так поспішав, не зупинявся майже ніде, — Невже це кінець і немає ні одного шансу? — прошепотів він у порожнечу.
Імператорський медальйон вже більше не здавався йому таким цінним, як це було донедавна. Тепер це був просто кусок металу й нічого більше. І тут, Іншар несподівано вигукнув:
- Ще ж є ле-майгре⁴ Еліна!
От тільки де шукати останню цього Іншар нажаль так і не знав, бо тільки чув інколи про неї від свого вже покійного ле-майгра.
_________________________
Видьмиця¹ — сутність, що представляє собою щось схоже на стару потворну жінку зі спутаним довгим волоссям й має довгу ліву руку з великими закрученими пазурами (прим. автора).
Вайтачі² — виконували роль так званих жриць кохання (прим. автора)
Ле-майгр³ — звернення до представників чоловічої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
Ле-майгре⁴ — звернення до представниць жіночої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
353 рік за Ельтанарійським календарем
Кинувши крадькома погляд на швидкоруч збудований помост, куди саме якраз цієї миті двоє молодих прислушниць з храму богині Яшмир виводили колишню законницю, а до того одну з головних фавориток їх правителя, Іншар не маючи жодного бажання спостерігати за тим, що буде далі натомість прискорив коня. З нього й так було достатньо побачити у що за ці місяці перетворився їх імператор, перебуваючи у застінках підземної в'язниці створеної ще колись за часів предка останнього, так званого Якіба Першого.
Йому й досі було важко повірити, що той сильно схудлий чоловік із довгим сальним волоссям і є їхнім колишнім правителем. Єдиною річчю, що була цьому доказом, це імперський медальйон, що теліпався на шиї Якіба Третього поруч із нашийником, повідок від якого тримав у своїх руках один зі стражників. Він посміхнувся, згадуючи, як хтось із натовпу рвонувся до колишнього правителя й зірвав його шиї символ імператорської влади, після чого між тим та деякими присутніми, що були ближче до помосту почалася сутичка в результаті якої, те що колись належало членам імператорської родини тепер знаходилося у кишені Іншара.
Він поспішав не тільки тому, що хтось міг схаменутися й помітити зникнення медальйона. Ні, Іншар мав ще одну, не менш важливу для цього причину. Лише після того, як перетнув Керайський пагорб, Іншар дозволив собі спішитись та йти поруч з конем, тримаючи того за вуздечку.
Сонце на половину заховалося за гострі вершини скель, а по землі, неначе волосся ви́дьмиці¹ починали повільно розповзатися химерні тіні.
Нарешті вдалині почали виднітися хатини, до однієї з яких саме й поспішав Іншар.
- Втомився напевне з дороги та й спрага мучить, — несподівано з'явилися перед ним дві дівчини, що були одягнені, як вайта́чі², а одна ще й глечик тримала з водою, — Ось, випий. Вода прохолодна, прозора, зі сліз самої Великої Матері Верховних богів.
Іншар й забув зовсім, що сьогодні за день, тому не задумуючись втамував свою спрагу та ще й коня напоїв.
У знайомий двір, що став йому практично домівкою, Іншар заїхав, коли вже повністю почало сутеніти. Відвів до стайні коня, а сам тим часом направився у бік невеликої хатини.
- Я повернувся, мій ле-майгр³, — промовив він переступивши поріг та ніхто йому не відповів.
Обережно підійшов до кімнати господаря з під дверей якої пробивалося місячне сяйво й постукавши у них та, не чекаючи дозволу, увійшов всередину.
Картина, яку йому довелося щойно побачити на власні очі, була досить-таки неприємною.
- Як же це! — розпачливо вигукнув Іншар опустившись на коліна біля тіла свого майгра. Він же так поспішав, не зупинявся майже ніде, — Невже це кінець і немає ні одного шансу? — прошепотів він у порожнечу.
Імператорський медальйон вже більше не здавався йому таким цінним, як це було донедавна. Тепер це був просто кусок металу й нічого більше. І тут, Іншар несподівано вигукнув:
- Ще ж є ле-майгре⁴ Еліна!
От тільки де шукати останню цього Іншар нажаль так і не знав, бо тільки чув інколи про неї від свого вже покійного ле-майгра.
_________________________
Видьмиця¹ — сутність, що представляє собою щось схоже на стару потворну жінку зі спутаним довгим волоссям й має довгу ліву руку з великими закрученими пазурами (прим. автора).
Вайтачі² — виконували роль так званих жриць кохання (прим. автора)
Ле-майгр³ — звернення до представників чоловічої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
Ле-майгре⁴ — звернення до представниць жіночої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
353 рік за Ельтанарійським календарем
Кинувши крадькома погляд на швидкоруч збудований помост, куди саме якраз цієї миті двоє молодих прислушниць з храму богині Яшмир виводили колишню законницю, а до того одну з головних фавориток їх правителя, Іншар не маючи жодного бажання спостерігати за тим, що буде далі натомість прискорив коня. З нього й так було достатньо побачити у що за ці місяці перетворився їх імператор, перебуваючи у застінках підземної в'язниці створеної ще колись за часів предка останнього, так званого Якіба Першого.
Йому й досі було важко повірити, що той сильно схудлий чоловік із довгим сальним волоссям і є їхнім колишнім правителем. Єдиною річчю, що була цьому доказом, це імперський медальйон, що теліпався на шиї Якіба Третього поруч із нашийником, повідок від якого тримав у своїх руках один зі стражників. Він посміхнувся, згадуючи, як хтось із натовпу рвонувся до колишнього правителя й зірвав його шиї символ імператорської влади, після чого між тим та деякими присутніми, що були ближче до помосту почалася сутичка в результаті якої, те що колись належало членам імператорської родини тепер знаходилося у кишені Іншара.
Він поспішав не тільки тому, що хтось міг схаменутися й помітити зникнення медальйона. Ні, Іншар мав ще одну, не менш важливу для цього причину. Лише після того, як перетнув Керайський пагорб, Іншар дозволив собі спішитись та йти поруч з конем, тримаючи того за вуздечку.
Сонце на половину заховалося за гострі вершини скель, а по землі, неначе волосся ви́дьмиці¹ починали повільно розповзатися химерні тіні.
Нарешті вдалині почали виднітися хатини, до однієї з яких саме й поспішав Іншар.
- Втомився напевне з дороги та й спрага мучить, — несподівано з'явилися перед ним дві дівчини, що були одягнені, як вайта́чі², а одна ще й глечик тримала з водою, — Ось, випий. Вода прохолодна, прозора, зі сліз самої Великої Матері Верховних богів.
Іншар й забув зовсім, що сьогодні за день, тому не задумуючись втамував свою спрагу та ще й коня напоїв.
У знайомий двір, що став йому практично домівкою, Іншар заїхав, коли вже повністю почало сутеніти. Відвів до стайні коня, а сам тим часом направився у бік невеликої хатини.
- Я повернувся, мій ле-майгр³, — промовив він переступивши поріг та ніхто йому не відповів.
Обережно підійшов до кімнати господаря з під дверей якої пробивалося місячне сяйво й постукавши у них та, не чекаючи дозволу, увійшов всередину.
Картина, яку йому довелося щойно побачити на власні очі, була досить-таки неприємною.
- Як же це! — розпачливо вигукнув Іншар опустившись на коліна біля тіла свого майгра. Він же так поспішав, не зупинявся майже ніде, — Невже це кінець і немає ні одного шансу? — прошепотів він у порожнечу.
Імператорський медальйон вже більше не здавався йому таким цінним, як це було донедавна. Тепер це був просто кусок металу й нічого більше. І тут, Іншар несподівано вигукнув:
- Ще ж є ле-майгре⁴ Еліна!
От тільки де шукати останню цього Іншар нажаль так і не знав, бо тільки чув інколи про неї від свого вже покійного ле-майгра.
_________________________
Видьмиця¹ — сутність, що представляє собою щось схоже на стару потворну жінку зі спутаним довгим волоссям й має довгу ліву руку з великими закрученими пазурами (прим. автора).
Вайтачі² — виконували роль так званих жриць кохання (прим. автора)
Ле-майгр³ — звернення до представників чоловічої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
Ле-майгре⁴ — звернення до представниць жіночої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
353 рік за Ельтанарійським календарем
Кинувши крадькома погляд на швидкоруч збудований помост, куди саме якраз цієї миті двоє молодих прислушниць з храму богині Яшмир виводили колишню законницю, а до того одну з головних фавориток їх правителя, Іншар не маючи жодного бажання спостерігати за тим, що буде далі натомість прискорив коня. З нього й так було достатньо побачити у що за ці місяці перетворився їх імператор, перебуваючи у застінках підземної в'язниці створеної ще колись за часів предка останнього, так званого Якіба Першого.
Йому й досі було важко повірити, що той сильно схудлий чоловік із довгим сальним волоссям і є їхнім колишнім правителем. Єдиною річчю, що була цьому доказом, це імперський медальйон, що теліпався на шиї Якіба Третього поруч із нашийником, повідок від якого тримав у своїх руках один зі стражників. Він посміхнувся, згадуючи, як хтось із натовпу рвонувся до колишнього правителя й зірвав його шиї символ імператорської влади, після чого між тим та деякими присутніми, що були ближче до помосту почалася сутичка в результаті якої, те що колись належало членам імператорської родини тепер знаходилося у кишені Іншара.
Він поспішав не тільки тому, що хтось міг схаменутися й помітити зникнення медальйона. Ні, Іншар мав ще одну, не менш важливу для цього причину. Лише після того, як перетнув Керайський пагорб, Іншар дозволив собі спішитись та йти поруч з конем, тримаючи того за вуздечку.
Сонце на половину заховалося за гострі вершини скель, а по землі, неначе волосся ви́дьмиці¹ починали повільно розповзатися химерні тіні.
Нарешті вдалині почали виднітися хатини, до однієї з яких саме й поспішав Іншар.
- Втомився напевне з дороги та й спрага мучить, — несподівано з'явилися перед ним дві дівчини, що були одягнені, як вайта́чі², а одна ще й глечик тримала з водою, — Ось, випий. Вода прохолодна, прозора, зі сліз самої Великої Матері Верховних богів.
Іншар й забув зовсім, що сьогодні за день, тому не задумуючись втамував свою спрагу та ще й коня напоїв.
У знайомий двір, що став йому практично домівкою, Іншар заїхав, коли вже повністю почало сутеніти. Відвів до стайні коня, а сам тим часом направився у бік невеликої хатини.
У знайомий двір, що став йому практично домівкою, Іншар заїхав, коли вже повністю почало сутеніти. Відвів до стайні коня, а сам тим часом направився у бік невеликої хатини.
- Я повернувся, мій ле-майгр³, — промовив він переступивши поріг та ніхто йому не відповів.
Обережно підійшов до кімнати господаря з під дверей якої пробивалося місячне сяйво й постукавши у них та, не чекаючи дозволу, увійшов всередину.
Картина, яку йому довелося щойно побачити на власні очі, була досить-таки неприємною.
- Як же це! — розпачливо вигукнув Іншар опустившись на коліна біля тіла свого майгра. Він же так поспішав, не зупинявся майже ніде, — Невже це кінець і немає ні одного шансу? — прошепотів він у порожнечу.
Імператорський медальйон вже більше не здавався йому таким цінним, як це було донедавна. Тепер це був просто кусок металу й нічого більше. І тут, Іншар несподівано вигукнув:
- Ще ж є ле-майгре⁴ Еліна!
От тільки де шукати останню цього Іншар нажаль так і не знав, бо тільки чув інколи про неї від свого вже покійного ле-майгра.
_________________________
Видьмиця¹ — сутність, що представляє собою щось схоже на стару потворну жінку зі спутаним довгим волоссям й має довгу ліву руку з великими закрученими пазурами (прим. автора).
Вайтачі² — виконували роль так званих жриць кохання (прим. автора)
Ле-майгр³ — звернення до представників чоловічої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
Ле-майгре⁴ — звернення до представниць жіночої половини Ельтанарії вищого класу (прим. автора).
