Спочатку:
На сторінку книги
Зранку на телефон прийшло повідомлення: «Ти нині будеш?» Софія протерла очі і сіла на ліжку. То був Остап. Вона поспішила відписати, хоча пальці не слухалися спросоння: «Буду. Інакше Плінтус приб’є». Так вони між собою називали викладача-сухаря, який вів у них дисципліну «Конструкції будівель і споруд», а також дуже любив нагадувати, що працює в університеті ще з 1976 року.
«Тобі варто поспішити. Він нині в ударі. Певно Підпірка насварила». Софія зареготала, уявивши розлючену Підпірку – викладачку з «Матеріалознавства», а за сумісництвом дружину Плінтуса.
Дівчина швидко зібралася і через десять хвилин вибігла з дому. Плінтус також був її науковим керівником, тому злити його Софії не хотілося.
***
Остап мав рацію. Викладач сьогодні був зовсім без настрою. Та й не лише він. Одногрупники сиділи в авдиторії, як сонні мухи. Кілька з них посеред пари раптово встали і мовчки вийшли геть. На превеликий подив Софії, Плінтус навіть не звернув уваги на такий акт протесту. Зазвичай він погрожував відрахуванням та перспективою працевлаштування у найближчому ЖЕКу двірником.
Софія слухала монотонний голос викладача і намагалася пригадати події минулої ночі. Спершу їй здавалося, що все було страшним сном, проте гематоми на зап’ястку давали зрозуміти, що то було реально. «Сама винна, – докоряла собі дівчина. – Навіщо було заковувати себе у кайдани? Мазохістка! Мрія старих збоченців… Запанікувала, понавигадувала казна-що. Аж привиди почали ввижатися!»
Софія покосилася на Остапа. Той малював каракулі у зошиті. На нього це не було схоже. Юнак був одним із кращих студентів, тягнув на стипендію. Тільки він, ну, і Софія за компанію, міг витримати подружжя Плінтус-Підпірка. Принаймні їм ніколи не погрожували виключенням з універу.
– Щось сталося? – дівчина ледь торкнулася ліктя одногрупника.
Той мовчки сіпнувся, так і не відповівши. Софія вирішила не лізти в душу.
Пролунав дзвінок і Остап різко зірвався з місця. Він був одним із перших, хто покинув авдиторію. «Навіть не попрощався, – розгублено подумала дівчина. –Може образився, що я не пішла тоді з ним на каву? Але ж я не люблю її!»
***
Зранку місто змінилося. Софія відчула це одразу. І справа була не тільки в поганому настрої Остапа. Над ратушою збиралися грозові хмари. Раптовий вихор здійнявся вгору, підіймаючи пилюку, через що все було ніби у тумані.
Спочатку все було добре. Дівчина пересіклася з сусідкою, яка вела дитину до садка. Вони були привітні та усміхнені. Атмосфера у маршрутці теж була позитивною, поки вона не під’їхали до центру. Водій враз вилаяв пасажира, який зайшов із посвідченням. Той нахамив у відповідь і понеслось. У результаті пересварилися всі, хто був у автобусі.
В універі Софія марно чекала Остапа на наступній парі. Вона писала йому повідомлення, навіть телефонувала, проте хлопець не відповідав.
По обіді дівчина знову пішла до ратуші. Минулої ночі вона загубила каблучку. То була звичайна біжутерія, проте Софія дуже дорожила нею. Перстень подарувала їй бабуся.
Їй раптом здалося, що чим ближче вона підходила, тим злішими ставали перехожі.
Діставшись потрібного місця, Софія глянула на годинник. Той досі йшов у зворотній бік. У коридорі вона перестріла Наталю.
– Там годинник не працює.
– А тобі яке діло? – огризнулася жінка, кинувши на студентку погляд, сповнений ненависті. – Лізеш, куди тебе не просять!
– То на тебе ретроградний Меркурій діє? – брови Софії злетіли вгору. – Я не буду нині працювати. Тільки пошукаю дещо…
Та мовчки пройшла повз, боляче штовхнувши її у плече.
– Ти офігіла? – не стрималася Софія, проте Наталка зникла за кутом, нічого не відповівши.
Змирившись з тим, що сьогодні не її день, дівчина спустилася у підземелля. На стіні при вході вона помітила нову тріщину, якої не було напередодні. Софія занотувала дані у блокнот і увійшла всередину. Сьогодні там проводили екскурсію. Гід монотонно щось жебоніла під носа, а туристи байдуже дивилися хто куди. Здавалося, що вони спали з розплющеними очима. Дівчина пройшла вчорашнім шляхом, проте каблучки ніде не було. Ключ лежав на своєму місці, світло й далі мерехтіло.
Софія підійшла до гіда і торкнулася її плеча.
– Вибачте, ви не бачили тут кольцо? Ем-м, кільце? Я вчора загубила…
Жінка ніяк не відреагувала на питання.
– Перепрошую! – голосніше мовила Софія. – Не хочу вас перебивати, але ви б не могли мені допомогти?
Та продовжувала бубоніти під носа завчений текст. Врешті Софія покинула ідею бодай щось вивідати в неї і, минувши дивну групу, пішла у ліве крило, яке було закрите для відвідувачів. Вона обстежувала камеру за камерою. Подекуди на викладеній цеглою стіні виднілися надписи, зроблені нещасними полоненими. Деякі з них було добре видно. Інші ж майже зникли з часом.
«Тут був Василь. 1754» – глибокі сліди, видряпані на цегляній, чорній від часу та вологи стіні, чітко виднілися з-поміж решти.
– Ким же ти був? – прошепотіла Софія.
«Помилуй мене, Боже, бо лиш на тебе надія моя», – перейшла вона до іншого надпису, не такого чіткого. Думка про те, що віра не покидала нещасних перед очима наглої смерті, викликала хвилю мурах на тілі дівчини.
«Вона досі тут» – ледь помітні криві літери, ніби видряпані у поспіху, виднілися внизу над лавою. Здавалося, що їх викарбовували лежачи.
Софія провела пальцем по надпису. Між бровами пролягла рівна зморшка. Цікаво, чи зберігся її надпис?
Під ногами пролягала розгалужена сітка жолобів, по яких колись стікали нечистоти прямо з камер. Дівчина поморщилася, уявивши собі сморід, який тут стояв колись. У неї в підвалі хоча би було відро…
Софія важко ковтнула. Спогади, які вона так вправно ховала під бетонною плитою забуття та мовчання, зміями вислизали назовні. Особливо тут, у темному та холодному підземеллі, яке так сильно було схоже на підвал у їхній багатоповерхівці в Сумах, де вони провели вічність. Принаймні так тоді здавалося.
Одна з камер знаходилася на підвищенні. Дівчина вхопилася руками за отвір у стіні, де колись були двері, і за мить опинилася у крихітній камері, два на два метри, яка радше була схожа на клітку. Тут не було навіть лави, а посередині, на кам’яній долівці досі лежали важкі кайдани, з’єднані товстим заржавілим ланцюгом. Той кріпився до залізного кілка, вбитого у підлогу. «Кого могли тримати тут?» – жахнулася Софія. Вона порівняла камеру з карцером, куди їх колись водив Плінтус. Він запевняв, що то було тільки «у наукових цілях».
Раптом підземелля вкотре здригнулося від поштовхів. Софія інстинктивно присіла і забилася в кут камери. Світло знову зникло. Зі стелі посипалися уламки цегли. Дівчина затулила голову руками, та одна цеглина все ж боляче її зачепила, роздерши ногу до крові.
У голові дівчини було порожньо. Тіло ніби закам’яніло. Час зупинився. Софія терпляче чекала, поки все закінчиться. Врешті запала тиша. Підземелля заповнила курява. Дівчина, кашляючи, повільно підвелася та увімкнула ліхтар на телефоні. Кров стікала по пораненій литці всередину кросівка, забарвивши білу шкарпетку в червоний колір.
Софія перевірила сповіщення про тривогу, але все було спокійно. Вона вже всерйоз задумалася про те, що то був землетрус. По відчуттях, балів п’ять.
Дівчина знайшла у рюкзаку вологі серветки і спробувала зупинити кров, проте та юшила, тонкою цівкою стікаючи вниз. Кілька краплин впало на долівку. Враз погляд Софії привернула невелика діра у стіні навпроти того місця, де сиділа дівчина. Кілька цеглин випало, відкривши таємну схованку, з якої виднілася книга. Софія обережно витягнула її, витираючи пил. То був особистий щоденник. Обкладинка була вичинена з товстої шкіри, потемнілої та потрісканої від часу. Посередині – ледь помітна лінія гравіювання. Дівчина обережно провела по ній пальцем. Слова, які спершу здавалися їй звичайним візерунком, тепер чітко проступили на поверхні:
«Г. Звізченська»
Ім’я, яке повинно було зотліти у тиші віків.
Далі буде...
