Спочатку:
На сторінку книги
Цікавість інквізитора — як чума: торкається кожного, кого зачепить, і ніколи не веде до добра. Святий Орден пустив коріння по всій Європі швидше, ніж бур'ян у городі, а його люди — ті благословенні кати — вершать долі так само легко, як священик веде службу. Без їхнього благословення людина вже не людина. Вона — зрадник. Єретик.
Тиждень я не виходила за межі лісу. Збирала трави на світанку, сушила їх на горищі, варила мазі при свічці. Руки були зайняті, думки — ні. Кожен день змінювався іншим з тією ж одноманітністю: тиша, запах полину, шурхіт сухого листя. Я переконувала себе, що це лише тимчасово — треба перечекати, і тривога відступить, як відступає холод на весні. Усіляко уникала зустрічі з інквізитором. Навіть думати про нього намагалася обережно, мов про хворобу, яку можна викликати, просто промовивши назву вголос.
Стук у двері розірвав тишу, мов грім серед ясного неба. Моє серце відразу зробило кульбіт і, здавалося, впало кудись у п’яти. Я завмерла на мить, прислухаючись до кожного подиху. Несміливо підійшла до дверей і, привідкривши їх, побачила інквізитора. Всеволод стояв у порозі, підперезаний, чистий, немов тільки з церкви вийшов. Сонце за його спиною било в очі.
— Доброго дня, пані Варваро. Я з ордену інквізиції,— промовив він спокійно, переступаючи поріг мого будинку. — Минулого разу мене здивувало, пано, що така молода дівиця сама мешкає серед лісу. Тож маю до вас кілька питань. І, з вашого дозволу, хочу оглянути сю хижу.
Я вже усвідомлювала всю серйозність ситуації. Його присутність тут означала лише одне: я під підозрою. Де ж він узявся на мою голову? Я ж жила спокійно, нічого не порушувала…
Всеволод увійшов у велику кімнату. Недбало окинув поглядом простір, затримуючись на травах, які я сушила.
— Для кого ви готуєте зілля? — запитав він, роздивляючись посуд із подрібненими травами.
— Пане інквізиторе, та які зілля? То лиш мазь на біль у попереку. Сама одна в сій хижі живу, ґаздувати нікому. Уся робота на моїх плечах: і дрова нанести, і воду, і поратися коло господарства. То й спина ниє день і ніч. Ся мазь лиш трохи втишує той біль, промовила я, намагаючись зберегти спокій.
— Де навчалися цього?
— Читаю книги, і вся інформація про приготування мазі там, — відповіла я.
Інквізитор задумливо протягнув слово «мазь» та пішов далі. Я відчувала: він уже збирає докази. Його погляд ковзнув по посуду, печі, книгам… Він взяв одну з них та почав гортати її, не вдаючись у зміст слів.
— Де книги взяли?
— Їх бабуся збирала, а викинути рука не піднімається. Тим паче тут лише рецепти лікувальних мазей… нічого забороненого.
— Поки що так,— мовив інквізитор. — Та се ще не означає, що подальший огляд нічого не виявить.
— У вас є якісь до мене звинувачення? — запитала я і важко опустилася на лаву.
— Коли б я мав до вас звинувачення,— спокійно мовив інквізитор, — ми б нині сієї розмови не вели.
Інквізитор підійшов до дверей підвалу.
Страх скував мої ноги. Вони ніби приросли до дерев'яної підлоги. Я не бажала крокувати за ним, тому дозволила спуститися самому. Та й навіщо? Усе вже було вирішено. Моя присутність нічого не змінила б. Лише стала б мовчазним свідком власного вироку.
Інквізитор узяв зі столу олійну лампу, відчинив важкі двері до підвалу й почав повільно спускатися. Полум'я затремтіло, відкидаючи на стіни довгі, химерні тіні. За мить його постать поглинула темрява.
Запала тиша. Така глибока, що я чула власне дихання. Очікування розтягувало кожну мить до нестерпності. Серце билося так сильно, що його удари лунали у скронях. Здавалося, ще трохи і він почує його навіть із підвалу.
Я мимоволі стисла край спідниці так сильно, що побіліли пальці. Перед очима одна за одною поставали картини, яких ще не сталося, але які моя уява вже встигла пережити. Яскраве вогнище на площі, гучні крики натовпу, полум'я, що жадібно поглинає мої ноги.
Лише б він нічого не знайшов... Господи, лише б нічого...
Несподівано щось м'яке торкнулося моєї ноги. Я повернулась та побачила поруч Чорниша. Він легко застрибнув мені на коліна, кілька разів покрутився, влаштовуючись зручніше, і тихо замуркотів. Я машинально провела долонею по його теплому хутру. Кіт примружив очі й сильніше притулився до мене, ніби відчував мій страх краще за будь яку людину. Його рівне муркотіння трохи заспокоювало. Воно нагадувало, що світ і досі живий. Що не все навколо перетворилося на суцільний жах.
Але варто було десь унизу скрипнути дошці, як моє серце знову завмерло.
— І так, пані Варваро, — мовив інквізитор, показуючи мені старовинний перстень. На що я лише байдуже кивнула.
— І що ж у тім дивного? То перстень мого роду. Хіба володіти родинною річчю вже стало незаконно?
— У тім ви маєте слушність, — спокійно відказав він. — Сама по собі ся річ не є доказом вини.
На мить запала тиша. Тоді інквізитор повільно нахилився й поклав на стіл ще одну знахідку. Стару, потерту від часу книгу. Я впізнала її з першого погляду.
Кров відлила від мого обличчя. Саме ця книга могла стати моїм смертним вироком.
— Однак знайшов я ще дещо… — тихо мовив він, не відводячи від мене очей.- Впізнаєте цю річ? - запитав інквізитор. Я лише кивнула, приймаючи неминуче. Хоча, звісно, я могла б спробувати втекти лісом адже я знала його краще, ніж він мене. Могла спробувати вбити інквізитора, але на томість я продовжувала сидіти.
— Що тут написано? — відкрив він книгу на сторінці з рецептом одного з зілів.
Чорниш зіскочив з моїх колін і підійшов до книги, ніби йому теж було цікаво. Я підійшла ближче, але текст зі сторінок зник, ніби його там і не було. Хоч я була впевнена ще секунду тому там дійсно були слова.
— Нічого… — невпевнено промовила я, перегортаючи сторінку. Знову нічого. Ще одну - і знову порожньо.
Інквізитор уважно поглянув на мене, шукаючи відповіді на свої запитання. Але які відповіді могла дати я? Сама здивована й у повному нерозумінні куди зник текст який ще хвилину назад був на сторінках книги?
— Нічого… — протягнув інквізитор і його погляд ще раз ковзнув по сторінках. Відчуваючи смак власної поразки він не здавався та все ж запитав. — Але чому книга потерта, ніби нею дуже часто користувалися?
—Можливо, її часто перекладали з місця на місце, відкладаючи на потім… — промовила я. Мій аргумент не переконав інквізитора, але оскільки книга була порожньою, крім трав у нього більше не залишалося доказів. Він не мав іншого вибору, як попрощатися й піти.
Не назавжди, але ця пауза дала мені час підготуватися до нової зустрічі.
Як тільки двері за інквізитором зачинилися, я видихнула з полегшенням. Чорниш ліг на книгу — і сторінки ожили.
— Чорниш… то це ти зробив? — запитала я. Кіт лише завзято замуркотів і я усвідомила, що отримала відповідь на своє запитання.
Яким чином мій кіт міг це робити, я не знала, але цікавість не давала спокою.
Життя поступово поверталося в звичне русло, коли раптово серед білого дня знову роздався тихий стук. Обережно відчинивши двері я побачила на порозі жінку, якій допомогла вилікувати чоловіка майже два тижні тому.
— Що сталося? — запитала з тривогою. Хвороба її чоловіка не мала повернутися, але яка тоді причина її візиту?
— Варваро... Коли б хтось довідався, що я прийшла до вас, мене саму звинуватили б у зраді Святій Церкві, — почала вона пошепки, раз у раз озираючись за спину в напрямку лісу. — Та я не могла вас покинути. Не могла віддячити за ваше добро мовчанням. Інквізитор уже кілька днів розпитує про вас у місті. Питає кожного: хто вас бачив, хто приходив по мазі чи зілля, хто переступав поріг вашої хижі. Люди вже почали шептатися.
Жінка зітхнула й міцніше стиснула краї хустки. — Вам треба тікати, Варваро. Не баріться. Бо коли вони не знайдуть вини — то самі її вигадають. А тоді назвуть вас відьмою, і вже ніхто не стане слухати правди. - Вона на мить замовкла, ніби вагаючись, чи варто говорити далі. — Ще одна жебрачка призналася, що восени ви купили в неї старий родовий перстень. Казала, заплатили за нього стільки, що й сама не сподівалася. А ще... ви наказали їй якнайшвидше покинути місто, якщо хоче зберегти життя.
Я кивнула, пригадуючи той день і ту жінку. Моя ситуація виявилася набагато гіршою, ніж я думала.
— Дякую, що попередила. Повертайся до чоловіка, поки твоя відсутність не помічена. Бережи себе, а я спробую врятувати себе.
Далі буде...
