Раді Вас бачити!

Два дні нічого особливого не відбувалося. У групи був план руху по точках. Йшли ми каналізаційними тунелями. Подекуди бійці піднімалися на поверхню, зачищаючи чергові точки. Їхніми трофеями були спорани і горох, але за натяками, якими бійці обмінювалися між собою, я зрозумів, що попереду чекає щось цікавіше.

Тільки одного разу нам дозволили піднятися на поверхню.

Ми вилізли з люка просто перед крамницею спорттоварів. Приміщення вже було ґрунтовно розгромлено, і за ті п'ять хвилин, які нам відвели, ми з Міхою встигли знайти собі по рюкзаку, прихопивши дещо з одягу і корисних дрібниць на кшталт ліхтариків. Місі вдалося розжитися сокиркою, а я не захотів тягати із собою зайву вагу, більше покладаючись на монтажний лом. У бійців я помітив клевці, та добути такий не було можливості.

Залишалася хвилина до повернення, коли у Ризикового, який разом із нами шукав шмотки у відділі одягу та взуття, ожила рація.

- У нас тут рубер, - прохрипіла вона голосом Лісовика. - Сидіть і не висовуйтеся.

Ми підхопили речі і пішли за Ризиковим, який повів нас в облюбоване місце, по ходу пояснюючи, що коли він піднімається невидимими мотузками, вони ще деякий час залишаються висіти, і ми можемо встигнути піднятися за ним, якщо поквапимося, звісно.

Над уподобаним Ризиковим місцем підвісна стеля торгівельного залу закінчувалася. Як пояснив Ризиковий, він на ходу розбиває скло, вистрибує у вікно і вмикає свій дар. Я не бачив особливого сенсу в підйомі канатом уздовж скляної стіни. Все одно доведеться повернутися в будівлю, а розвинений заражений по сходах легко наздожене людину. На що Ризиковий відповів, що невидимий канат дає можливість не тільки підніматися по ньому, а й використовувати його як тарзанку. Якщо добре розігнатися, то можна перелетіти у вікно або на дах сусідньої будівлі. А якщо забудова досить щільна, це давало змогу швидко сховатися з поля зору, пересуваючись дахами і верхніми поверхами. Він стверджував, що такий трюк можна здійснювати навіть удвох або втрьох. Ми з Міхою перезирнулися. Незважаючи на фантастичну розповідь Ризикового, Міхин дар телепортації мені здався надійнішим.

Знову зашипіла рація.

- Швидко до нас! - наказав Лісовик. - Йде орда.

Ризиковий сіпнувся було до виходу, але я схопив його за куртку:

- Стояти!

При слові "орда" на мене накотилася хвиля важкої злоби. І там, куди наказав іти Лісовик, була смерть. Висока фігура з косою височіла біля входу до крамниці, неквапливо чекаючи моменту, коли можна буде зібрати жнива. Я чітко знав, що рейдер не зрозуміє мене, але Міха б зрозумів.

- Не можна туди! Орда вже близько. Нам треба... - я зам'явся, намагаючись визначити напрямок.

- ... до гаражів!

Збоку і ззаду до крамниці приліпилися гаражі, схожі на ті, серед яких ми з дівчиною, що згодом переродилася, рятувалися від дивних людей, яких я тоді вважав психами. Втім, гаражі скрізь схожі.

Міха вже мчав у бік запасного виходу, а Ризиковий забарився. Із дверей підсобки, біля якої ми стояли, почулося схлипування. Я смикнув двері, розуміючи, що заражені не плачуть, а отже, у підсобці людина. Щастить же мені на дівчат.

Двері не піддавалися, і я натиснув монтажним ломом.

- Виходь! Швидко! - наказав у темряву.

З підсобки вибралося щось розкуйовджене і вчепилося в мою руку. Це щось було чорнявою дівчиною років сімнадцяти.

- Я людину вбила! - схлипувала вона.

- Біжимо! - смикнув я її. - Потім розберемося.

Ми помчали слідом за Міхою і Ризиковим. Наздогнали їх біля виходу, де Міха возився із замком.

Ударом ноги я виніс двері. Гаражів виявилося більше, ніж я очікував. Ними був забудований весь задній двір будівлі, і десь серед них знаходився каналізаційний люк. На дахах уже маячили горилоподібні фігури.

- Міха, тобі доведеться їх відволікти. Інакше нам кінець. Поки відкриємо кришку люка, на цих десяти метрах усі поляжуть.

Дівчина, яка вчепилася в мою руку, здавалося, заціпеніла від жаху. Як би не довелося її тягнути волоком.

І, як на зло, люк на відкритому місці. Прямо площа якась.

- Нам треба туди, - вказав я їй. - Бачиш люк? Нам туди.

Не впевнений, що вона розуміла мої слова.

Однак, розкуйовджене щось блиснуло очима з-під пасма волосся, що нависло на обличчя, і пропищало:

- Так тут ще один є, ближче.

- Міха, стій! - зупинив я товариша, який уже відхлебнув ковток еліксиру і зібрався нас виручати ціною власного життя.

- Де? Ще один?

- Між гаражами, - вказала дівчина на найближчу до нас споруду. - Там так незручно ходити, завжди об нього чіпляєшся.

У кінці вулиці з'явилися перші бігуни. Орда вже тут.

Я метнувся в найближчий провулок між гаражами. Дівчина за мною. Міха з Ризиковим залишилися в дверях.

Я підчепив люк монтажним ломом, використовуючи його як важіль.

- Допоможи! - прикрикнув на дівчину.

Вона тонкими руками вчепилася за край люка, і спільними зусиллями, ми відкинули кришку.

- Міха, сюди!

Дівчинці запрошення не було потрібне. Вона стрімголов скотилася вниз, за нею поліз Ризиковий.

Треба б кришку закрити за нами.

- Міхо, давай вниз!

Відповіддю мені стало багатоголосе бурчання. З даху звісилася пазуриста лапа. Міха, який уже наполовину сховався в люку, дмухнув униз зі швидкістю спринтера, а я притулився до стіни гаража, ухиляючись від пазурів.

Слідом за лапою з даху звісилася голова. З двох боків у провулок між гаражами ломився натовп тварюк, але фігури з косою серед них не було. Значить, є шанс.

- Давай, чого чекаєш! - знизу відчайдушно кричав Міха.

Пазуриста лапа шкребла по стінці будови, а з іншого боку до мене тягнули руки нижчі заражені. А все мій перфекціонізм, єдрить його наліво. Кришку закрити захотілося.

З боку крамниці до провулку зазирнуло чудовисько, на зразок того, від якого ми рятувалися в тирі. Я готовий був заприсягтися, що його морда доволі осклабилася. Я сидів навпочіпки, притулившись до стіни гаража, тоді як потворна, перевита мотузками м'язів лапа його побратима, здійснювала маятникоподібні рухи над люком, не даючи мені змоги спуститися вниз.

Новоприбулий оцінив обстановку, дійшов висновку, що я нікуди не подінуся, і насамперед вирішив позбутися конкурента. Помітивши його, тварюки, що напирали з протилежного боку, спробували розвернутися, але куди там. За два метри від мене утворилася купа мала. Мене рятувало, що, намагаючись забратися у вузький прохід, тварюки в натовпі заважали одна одній.

Рубер, а це, схоже, був він, у стрибку навалився на конкурента, зминаючи його, як примхлива дитина іграшку, що не сподобалася. Під вагою двох чудовиськ дах прогнувся, задня лапа рубера зірвалася з краю і зашкребла по землі. Я кинувся до люка, опинившись у лічених сантиметрах від страшенних кігтів. Спускаючись, я змагався у швидкості з монстром, який з ревом борсався, зносячи цегляні стіни в спробі дістатися до ласої здобичі.

- Тікаймо! - закричав я на ходу, і тут, ледь не приклавши мене по маківці, за мною закрилася кришка люка. Побачивши, що обід вислизає, монстр усе-таки зачепив її лапою і з досадою жбурнув услід за мною, якраз закривши отвір.

Я притулився до стіни, намагаючись віддихатися.

Іти все ж таки треба. Ми залишилися без речей: усе, сумлінно намародерене, довелося кинути біля запасного виходу. Та я вже починав звикати до того, що ціна речей тут не така, як у моєму звичному світі.

Згори долинали удари і скрегіт. Розкуйовджене щось знову вчепилося в мою руку.

- Ходімо звідси, будь ласка! - наполегливо вмовляла дівчина.

Але я, який ще не прийшов до тями після дивовижного порятунку, не в силах був зрушити з місця. У Ризикового зашипіла рація.

- Де вас чорти носять? - прорвався крізь перешкоди голос Лісовика.

- Ми внизу, за крамницею.

- Залишайтеся на місці, ми вас знайдемо.

- Добре вам говорити, а до нас ось-ось доберуться.

Кришка люка ходила ходуном, тож ми перемістилися тунелем. У такій тісноті навіть низькорозвинений заражений є небезпечним, тому що зайти ззаду, щоб ударити його по потилиці, не буде жодної можливості.

Під хвилями орди, що накочувалися, гуділа земля, а Ризиковий коротко давав пояснення про те, що таке орда і паралельно проводив інструктаж для новенької. Дівчині дали сьорбнути живчика. Її передбачувано ледь не знудило, але після кількох ковтків вона стала виглядати більш адекватною.

Привела до ладу волосся і представилася. Мене, каже, Лілією звати. А вас як?

- Я Ікло, ось він Кіготь, а це Ризиковий.

- А імен у вас немає? Тільки прізвиська?

Тут Ризиковий розпустив хвіст і почав їй пояснювати правила цього світу. Дізнавшись, що жінкам дозволяється вибирати собі ім'я, дівчисько зраділо.

- А можна я буду Розою? А то Лілією вже набридло бути.

Ми дружно заіржали. Роза хоч вимовити легше, ніж Аделаїда якась.

- Ти її врятував, тобі й хрестити, - сказав Ризиковий.

- Нарікаю тебе Розою! - урочисто сказав я, згадавши історію з моїм власним хрещенням. - А хрещений твій, якщо хто запитає, скажеш Ікло.

- Круто! - заплескало в долоні дівчисько.

- Дивлюся, у вас тут поповнення, - сказав накульгуючий Лісовик, наближаючись і опускаючи промінь ліхтаря.

Побачивши озброєних чоловіків у камуфляжі, Роза звично вчепилася в мою руку і налякано виглядала з-за моєї спини. У мене промайнула думка, що у дівчини дар пов'язаний з пошуком, та я не став її висловлювати. Тим часом Лісовик узяв роль командира на себе:

- У нас тут бункер обладнано, недалеко. Там пересидимо орду.

- Пощастило вам, хлопці, - додав він. - Якщо без втрат обійшлися.

Їхній групі не вдалося вийти без втрат. Жертвою орди став той самий хлопчина, який захоплювався моєю здатністю передбачати майбутнє. Шкода, не встиг я попередити. Та й всерйоз не сприйняв свої видіння, якщо чесно.

- Невже ця каналізація зовсім не використовується? - запитав я Ризикового. - Адже поруч діючі будівлі.

Скрізь було сухо і чисто.

- Це стара система. Поруч проходить нова каналізація. Вам просто пощастило. Стрибни ви в сусідній люк, опинилися б по пояс у лайні, - реготнув Ризиковий. - Ми там бували. Знаємо, що до чого.

Із мимовільною повагою я подивився на Лілію-Розу. Виходить, ми дівчині зобов'язані не тільки своїм порятунком, а й чистими штанями.