Раді Вас бачити!

Марі

Третій день ми були в дорозі. Ліс поступово змінився на гористі схили та хвилясті стежки. Темпсі йшов попереду, пильно оглядаючи кожен метр шляху. Його гостре око не пропускало жодної дрібниці, а чутливе вухо реагувало навіть на шелест крил птаха, що пролітав мимо.

Я була зморена й виснажена довгою ходьбою. Живіт час від часу нагадував про себе легким, але неприємним болем. Ось і зараз черговий спазм змусив мене зупинитися. Я глибоко вдихнула й обережно присіла.

Любомир, який замикав нашу невелику колону, кинув на мене стурбований погляд.

— Темпсі, — гукнув він. — Нам треба привал.

— Ми ж тільки-но відпочивали, ще й двох годин не минуло, — озирнувся той.

— Поглянь на неї. Їй погано. Вона бліда, як стіна.

Темпсі швидко підійшов, зазирнув мені в очі й поклав руку на плече. На мить його обличчя стало зосередженим.

— Я чую серцебиття дитини, — тихо промовив він. — Воно надто прискорене. Це не добре. Давайте відпочинемо.

— То ти вагітна? — радісно скрикнув Любомир і навіть заплескав у долоні.

— Ти що, не чув, що я сказав? — суворо глянув на нього Темпсі. — Серце дитини б’ється занадто швидко. Це небезпечно.

Мене немов обдало холодною водою. Я інстинктивно обхопила живіт руками й повільно опустилася на великий камінь біля стежки.

— Темпсі, щось мені підказує, що ти добре розумієшся на травах? — запитав Любомир.

— Так… Моя дружина… — почав було Темпсі, але тяжко зітхнув і відвів погляд. — Не важливо. Так, розуміюся.

— Тоді, Марі, якщо в твоєму мішку немає нічого заспокійливого, треба знайти це, — рішуче промовив Любомир, дивлячись мені в очі.

— Немає, — прошепотіла я.

— Добре. Темпсі, думаю, нам краще розділитися. Ти підеш шукати потрібну траву, а я спущуся до джерела по свіжу воду. Зваримо чай, а потім і по полюємо на вечерю.

— Добре, — кивнув Темпсі.

Хлопці розійшлися в різні боки, а я залишилася сама на кам’янистій стежці серед незнайомих гір.

**Відредагована версія:**

За годину біль лише посилився, а товаришів усе не було. Я лягла на холодну землю, скрутилася калачиком і поринула в неспокійний, тривожний сон.

Я стояла перед незнайомим похмурим маєтком. Його оточувала густа, лиха магія — вона пронизувала повітря й поколювала шкіру, ніби тисячі крижаних голок.

— Вони там, — пролунав дитячий голос просто в моїй голові. — Я намагалася тебе попередити, але ти не зрозуміла. Ти мусиш піти їм на допомогу. У критичний момент не бійся — я теж зможу допомогти тобі.

Мене різко викинуло зі сну. Я розплющила очі, важко дихаючи. Той біль у животі був попередженням. Моя донька відчувала небезпеку, якої не помічала я.

«Якою ж могутньою ти будеш…» — майнуло в голові.

Я схопила мішок і, стримуючи біль, кинулася на пошуки своїх друзів.

**Темпсі**

Я йшов скелястими схилами в пошуках потрібних трав, коли на одному з виступів помітив заповідну ромашку. Нахилився, щоб зірвати її, але в ту ж мить мене затягнуло в невидимий вир. Легені стисло так, що я не міг вдихнути. Світ навколо завертівся дзигою і все зникло.

За мить усе скінчилося. Я кілька разів кліпнув очима, намагаючись звикнути до темряви. Переді мною стояв Любомир.

— О, і тебе затягнуло. Оце халепа, — нервово промовив він.

Ми опинилися в темній, сирій камері. Повітря було важким і холодним, десь у далечині монотонно капала вода — звук, який швидко починав зводити з розуму. Це місце просякло злою, древньою магією. Таку я відчував лише в палаці Гівара. Від спогаду мороз пробіг по шкірі.

— Давно ти тут? — тихо запитав я.

— Хвилин двадцять. Але ми тут не самі, — відповів Любомир і кивнув у глибину темряви.

Я придивився. У кутку, прикутий тяжкими кайданами до стіни, лежав молодий хлопець. Він був непритомний.

— Я намагався привести його до тями, але не вийшло, — додав Любомир.

Я підійшов ближче, і серце моє різко закалатало. Я одразу зрозумів, ким він є.

— То й добре, що не привів, — тихо промовив я, відступаючи. — Це вампір.

— Вампір? — Любомир розширив очі. — Тут що, всі істоти з казок оживають? Боже, куди ми вляпалися…

Він, попри все, підійшов ближче з цікавістю. Вампір поворухнувся. Повільно, з видимим зусиллям, він розплющив очі. Його погляд був каламутним від болю й голоду.

— Води… — ледь чутно прошепотів він.

Любомир машинально глянув на флягу, що висіла в нього на поясі, і зр

обив крок уперед.

— Я б на твоєму місці цього не робив, — різко зупинив я його.