Раді Вас бачити!

Темпсі.

— Як це розуміти? — запитав Тевін.

— Ніби я можу відповісти тобі на це запитання, — зітхнула Марі.

Тевін перевів погляд на мене й завмер в очікуванні. Я тяжко зітхнув і промовив:

— Я окропив чашу своєю кров’ю, що й викликало відкриття порталу. Але ж ти говорив, що силу чаші дає кров.

Очі Тевіна розширилися від здивування.

— Так, я говорив. Але для цього потрібне ще й особливе зілля, знання ритуалу, а після всього носій тієї крові має померти. Чаша лише виконує функцію передачі, — пояснив Тевін.

— Чому ж тоді в ній була сила? — запитала Марі.

— Я думаю, тому що Ріхард не завжди міг випити її до кінця. Щось залишалося на самій чаші. А можливо, частина сили просто не хотіла до нього переходити, — стенув плечима Тевін.

— Де ви діли чашу? Я так розумію, вона мала нас від чогось урятувати, — втрутився Любомир.

— Від Ріхарда й від кількох сотень неприємностей, які на нас чекали, — відповіла Марі. — Але я закинула її в портал.

— Навіщо ти це зробила? — здивувався Любомир.

— Подумала, що це єдиний шанс закрити його й урятувати Темпсі, — тихо відповіла дівчина.

У печері повисла важка тиша. За кілька хвилин почувся голос Любомира:

— Ти все правильно зробила. А ми й самі впораємося. Головне — не падати духом.

— Я згоден з ним, — підтримав Тевін.

Я відчув, як до очей підступають зрадницькі сльози. Ніхто й ніколи нічим не жертвував заради мене. Крім моєї Елайни.

Я опустив голову, намагаючись не дозволити їм побачити мою слабкість.

Марі.

Спочатку я розлютилася на Темпсі через його необдумані дії, але згодом прийшло розуміння: хлопець хотів як краще. Зібравшись із думками, я почала розмірковувати, що нам робити далі. Попереду нас, десь там, намагався наздогнати Ріхард, а ми навіть не уявляли, в який бік він поскакав. Якщо вирушимо в дорогу — є ризик знову зіткнутися з ним. Але й залишатися на місці було небезпечно.

— Є якісь думки, що нам робити далі? — запитала я.

— А давайте лягати спати, а вранці вже вирішимо, — сонно запропонував Любомир.

— Добре. Нам не завадить трохи відпочити, — погодилася я.

Ми всі повмощувалися, хто де, і поступово поринули в сон. Я чула, як тихо сопів Любомир, притулившись до плеча Тевіна, і тяжкі зітхання Темпсі, який після всього, що сталося, так і не промовив майже жодного слова.

— Не спиш? — пошепки запитала я.

— Ні, — відповів він.

— Не переймайся тим, що сталося. У цьому немає твоєї провини. Мабуть, так і мало бути, — м’яко промовила я, намагаючись хоч трохи його заспокоїти.

— Я не переймаюся. Відпочивай, Марі. І дякую тобі, — тихо відповів Темпсі.

Я зрозуміла, що хлопець не налаштований на розмову. Повернувшись на інший бік, я спробувала заснути.

Марі.

Мій сон був надзвичайно дивним. Я майже одразу зрозуміла, що це було видіння. Проте воно стосувалося не мене, а Темпсі.

Я опинилася в місці, сповненому глибокого смутку. Йшла поміж старих, зруйнованих надгробків. Емоції, що переповнювали мене, було важко описати словами: цікавість, страх, захват. Пройшовши повз похилені хрести й поодинокі мармурові плити, я побачила велетенські ковані двері, яким, здавалося, був невідомий час. Набравшись сміливості, я відчинила їх і, не повіривши власним очам, кілька разів кліпнула.

Картина, що відкрилася переді мною, зачарувала. Розкішний сад, у якому росли дерева зі стовбурами з чистого золота й листям зі срібла. Я простягнула руку, зірвала плід і зрозуміла, що це дорогоцінний камінь, який сяяв у відблисках світла від кришталевих саркофагів. Один із них ніби манив мене невідомою силою. Зробивши кілька невпевнених кроків, я підійшла ближче.

Усередині саркофага свій останній спокій знайшла прекрасна зеленокоса красуня. Вона була такою гарною, що плоди на деревах меркли поруч із нею. Тяжко зітхнувши, я вже хотіла відійти, але відчула, як тонка невидима нитка кличе мене, не відпускає. Я нахилила голову й зазирнула дівчині в обличчя.

— Якби ж я могла тебе почути… — прошепотіла я.

— А ти слухай серцем, а не вухами, — почула я голос звідусіль і водночас нізвідки. Ніби сама тиша говорила зі мною.

Зосередившись, я взяла дівчину за руку.

— Темпсі… — пролунав у моїй голові мелодійний жіночий голос. — Темпсі…

— Так, я знаю його, — відповіла я.

— Допоможи йому. Ти маєш допомогти, — прошепотів голос.

— Як? Як мені це зробити? — запитала я, боячись, що голос зникне.

— Він має піти до Палацу Забуття. Але спершу — здійснити пророцтво, — промовив голос.

— Але як? — не розуміла я.

— Він знає сам. Скажи, що Елайна чекає на нього. Але нехай не поспішатиме. Спочатку він обов’язково має виконати пророцтво, бо інакше все інше втратить сенс. Не всі прямі шляхи ведуть до мети. Інколи варто звернути у вогонь. А зараз іди. Тобі тут не місце.

Після цих слів невідома сила віднесла мене назад до дверей і зачинила їх передо мною.

Прокинувшись уранці, я була в захваті. Моя сила поверталася. Видіння стало тому підтвердженням. Невже те, що я випила з чаші, змусило силу в мені ожити й відновлюватися? Це було чудесно. Тепер у нас з’явилося значно більше шансів на виживання.

Озирнувшись довкола, я побачила, що Любомир із Тевіном спокійно продовжують спати, а Темпсі ніде не було.

Вийшовши з печери, я помітила, як він стоїть, задерши голову до неба.

— Сьогодні буде дощ, — промовив він, щойно я підійшла.

— Я знаю, навіщо ти тут, — сказала я. — Це не я тебе покликала. Ти сам прийшов.

Він здивовано поглянув на мене.

— Ти прийшов, щоб дізнатися, як урятувати її. Я бачила це, Темпсі. У тебе надзвичайно гарна дружина. Вона чекає на тебе.

— Ти бачила? — прошепотів він. — Розкажи мені, прошу… Все розкажи.

І я розповіла: про те, що сказала Елайна, про її прохання й про те місце, де вона перебуває.

— Боже, дякую тобі… Нарешті я знаю, де її шукати, — з полегшенням промовив він.

— Після того, як ти про все дізнався, ти допоможеш мені? Я розумію твою ситуацію й, як тільки наберуся сил, спробую відправити тебе назад, — сказала я, дивлячись йому в очі.

— Ні, Марі. Я не піду, поки ми всі не підемо разом. Я допоможу в міру своїх можливостей, — рішуче відповів Темпсі.

— Темпсі, я не знаю, як нам бути далі…

— Я думав над цим. Наскільки я розумію, в Любомира є кровний зв’язок із тією відьмою, яку ми шукаємо?

— Так. Він — останній з її нащадків, — підтвердила я.

— А що, якщо нам зробити пошук на крові? Я читав про цей ритуал. Має вийти.

Ця ідея здалася мені цікавою, і я погодилася.

— Якщо при цьому Любомира не треба вбивати, то можна спробувати, — пожартувала я.

— Та він і сам кого завгодно вб’є — якщо не руками, то своїм характером. А якщо не він, то його Тевін замість нього, — посміхнувся Темпсі.

Наступні пів години хлопець розповідав мені про ритуал. Він видався не надто складним, але доволі дієвим. Саме те, що нам було потрібно.

— Що ви тут робите? — почувся за спиною голос Любомира.

— Та оце думаємо, як з тебе кров спустити, — відповіла я.

Краєм ока я помітила, як напружився Тевін, що стояв позаду Любомира.

— Та заспокойся, це жарт. Хоча трохи крові нам усе-таки знадобиться, — посміхнулася я, поглянувши на Темпсі.

— Ще тільки ранок, а день мені вже не подобається, — буркнув Любомир і повернувся, щоб іти назад у печеру.

— І ти навіть не запитаєш, навіщо це нам? — поцікавився Темпсі.

— А воно мені треба? Я все одно в цьому не розуміюся. Шаманити будете. Не крякну — і ладно, — відмахнувся Любомир.

— Ну й дивний же ти. А якщо ми прокляття на тебе нашлемо? — пожартувала я.

— Ви? На мене? Та я і так ваше прокляття останнім часом. А ви — моє. Гірше, ніж є, вже не буде, — відповів Любомир.

— Не кажи так, — серйозно промовив Темпсі. — Бо часто саме після таких слів стає так погано, що те, що було раніше, починає здаватися раєм.