Приреченість. Напевно, єдине правильне слово, щоб описати моє становище впродовж цих декількох днів. Спочатку я прокидаюсь на безлюдному острові, сам, без жодного явного шансу на виживання. Я долаю цю безвихідь і все ж зустрічаю перших людей, які здавалося б, допоможуть мені. Але ні – я просто міняю одну в’язницю на іншу. Спочатку я був в’язнем природи і обставин, тепер же – в’язень Іберії та її законів. Може це дійсно моя доля, померти в’язнем обставин, які я сам не обирав?
Я не знаю скільки днів я провів в темному трюмі цієї шхуни. В цьому темному, пустому трюмі важко відчути плин часу… Це навіть нагадало мені ту нескінченну пустку, яку я відчував перед тим як опинитись на березі. А може це і було місце подібне до цього? Точно ні. Тут я хоча б відчуваю сирість повітря, та і сонячне світло іноді пробивається через палубу. Те ж місце було набагато моторошніше. Як же я іноді хочу, щоб все це виявилось лише страшним сном! Але ні кожен раз, коли приходять матроси, щоб дати мені їжу, я переконуюсь – це клята реальність. Вони точно хочуть щоб я дожив до приходу корабля в порт, оскільки дають достатньо провізії, щоб не померти. Напевно вважають що публічна страта буде чудовим знаком як для контрабандистів, так і Саксонців, який покаже – не варто творити свої темні справи в наших – Іберійських водах!
Минуло ще декілька днів. Кожен день я намагався розгледіти хоч щось, що допомогло б мені з втечею. Марно. Біля виходу з трюма завжди ходить один-два матроси, а іншого шляху я так і не побачив, до того ж мотузки ці гади в’яжуть на славу. Проте сьогоднішній день відрізняється, на палубі чутно дзвін, та дещо хаотичний тупіт чобіт, не притаманний дисциплінованим воякам. Та і цей гуркіт. Невже це грім, і скоро почнеться шторм? Як же я помилявся. Не минуло і миті, як ядро залетіло в трюм, пролетіло буквально в метрі від мене і вилетіло пробивши навиліт борт корабля. Тієї миті в голові була лише одна думка : «ще один метр, і я був би точно як капітан того корабля з острову». Від шоку я навіть не одразу помітив, що декілька трісок посікли мені плече. Лише за хвилину я зміг оговтатись та усвідомити: «На корабель напали!». Проте хто напав, які їх мотиви? Ці питання не давали мені спокою. Зовсім скоро знову почувся гуркіт, але вже інший, більш дзвінкий, а після нього хаос на кораблі став ще більшим. Тупіт чобіт з усіх боків, дзвін метала об метал, крики агонії. Корабель взяли на абордаж. Але за декілька хвилин все затихло. І ця тиша була страшнішою за звуки бою, адже я не знав, хто бився, та хто одержав перемогу. За мить люк трюма відкрився, і всередину по драбині спустилось два силуети.
̶ Неро поясни мені, чому ми грабуємо Іберійський патрульний корабель, та ще й в нейтральних водах, чи не краще б було напасти на якогось китобоя, чи шхуну якогось торгаша? – спитав перший чоловік.
̶ Ти що не врубаєшся, Джо? У нас пороху шо кіт наплакав, з таким запасом один-два бої і будемо в ворогів палками кидатись. – з долею іронії відповів другий – а у вояк цього добра валом! До того ж не всі торговці взагалі тягають порох та ядра, іноді вони чіпляють гармати просто щоб піратів лякати, а самі і одного залпу не можуть зробити.
̶ Он як… але все ж чи не ризиковано було гатити ядрами по кораблю, якщо нам потрібен порох, а якби ми випадково підірвали його запас?
̶ Не переймайся, кеп таких шхун грабанув не один десяток, і знає, де у них пороховий льох
̶ Стривай! Я здається когось побачив в трюмі.
̶ Іберієць?
̶ Ні. Він здається зв’язаний. Невже в’язень?
Я лежав, опершись спиною на один з ящиків, і не знав що очікувати від цих «гостей». Але чомусь саме в той момент єдине, що вирвалось з моїх вуст це легкий сміх.
̶ Смієшся? Це добре, значить живий. – промовив Неро наближаючись до мене. – Що робиш на іберійському кораблі?
̶ Ще зранку збирався висіти на шибениці в найближчому порту, а зараз уже і не знаю.
̶ Цікаво-цікаво, а за що це тебе хоч вішати зібрались?
̶ Та був значить я на безлюдному острові, виживав, думав, що помру, а тут пропливають вони, рятують мене, а потім говорять: «ти контрабандист, давай-но ми тебе на шибениці в найближчому порту повісимо»
̶ Звучить як казкова історія, яку лиш в таверні після літра рому розповідати
̶ Так може я казкова особистість? – з іронією відповів я.
̶ Я б сказав що ти казковий довбень, але на іберійця ти не схожий. – різко відповів чоловік і додав. – А чому вони вирішили, що ти контрабандист?
̶ Та знайшов я значить на місці кораблетрощі мапи, а вони контрабандистські виявились, от вояки і зробили такі висновки.
̶ Та ні, ти все ж казковий довбень – мало не сміючись відповів він. – Мапи треба було викинути, як тільки побачив іберійців, вони піратів та контрабандистів просто терпіти не можуть. – Неро кинув швидкий погляд на дві дірки в борту та продовжив. – О! Та я дивлюсь для казкового персонажа ти ще й до біса везучий, ще пару футів і замість твоєї голови я б говорив з нашим ядром. Пощастило тобі лишитись неушкодженим від такого сюрпризу.
̶ Не такий уже і неушкоджений – промовив я показуючи посічене плече. – Ядро-ядром, але тріски все ж б’ють не гірше за картеч.
̶ А й справді. Рани не виглядають смертельними, але обробити їх все ж варто було б. – Неро витримав паузу та звернувся до Джо. – Джо, зараз знайди Джекі та разом з ним прямуй до капітана, скажи, що ми тут знайшли пасажира, і я беру його під свою відповідальність. Якщо спитає де я, скажи що повів його до каюти нашого корабельного медика.
̶ Прийняв! Вважай що уже виконано – відповів Джо.
Неро допоміг мені підвестись, і ми разом вийшли на палубу. Оглянувши шхуну перше що мене здивувало – майже повна відсутність полеглих, іберійці були лише поранені та зв’язані, але вбитими було лиш кілька членів екіпажу. Я не мав що сказати, до того ж ми уже перейшли по перекинутому трапу на борт піратського корабля.
