Раді Вас бачити!

Самаель притиснув мене до себе з такою силою, ніби хотів втиснути в свою сутність, розчинити в собі, щоб більше ніколи не відпускати. Його обійми були невблаганними, як лещата з розпеченого заліза. Між нашими тілами спалахували іскри — справжні, живі, синювато-білі, що шипіли й танцювали в повітрі, залишаючи на шкірі крихітні опіки, які відразу ж затягувалися, залишаючи лише легке поколювання.

Запах паленої плоті змішувався з ароматом сірки, мускусу й чогось глибоко солодкого — його власного запаху, що зводив мене з розуму, ніби наркотик, від якого неможливо відмовитися.

Його долоні — гарячі, мозолисті від тисячоліть володіння вогнем — ковзали по моїй спині, по стегнах, по грудях. Кігті злегка дряпали, залишаючи тонкі червоні нитки, що відразу ж виступали перлинами крові. Тканина мого вбрання спалахнула, скрутилася в попіл і розсипалася під його дотиком — він не зривав її, він її спалював одним бажанням.

Я відповіла тим самим: мої пальці вп’ялися в чорну тінь, що прикривала його тіло, розірвали її, як тонку плівку. Під нею пульсувала жива лава — не плоть у звичному розумінні, а сконцентроване полум’я, зібране в подобу чоловіка. Його шкіра обпікала, але я пила цей жар, як найсолодше вино. Кожен вдих обпалював легені, кожен видих був подихом дракона.

Він нахилився, губи торкнулися мого вуха, шепіт вийшов низьким, хрипким:

— Ліліт…

Від цього звуку всередині все стискалося й розривалося водночас.

Світ зник.

Його пальці стиснули мої стегна так сильно, що кістки затріщали, але біль був солодким, як отруйний мед. Він повільно, але невблаганно розсунув мої ноги, притискаючись до мене всім тілом. Я відчула його плоть, гарячу, тверду, пульсуючу, ніби саме серце пекла билося між нами.

Він увійшов повільно — дюйм за дюймом, даючи мені відчути кожен сантиметр, кожну жилку, кожну хвилю жару, що розливалася всередині. Я вигнулася, впиваючись кігтями в його спину, роздираючи шкіру, яка відразу затягувалася, залишаючи лише димлячі сліди. Він заричав низько, по-звірячому і почав рухатися: спочатку повільно, глибоко, ніби пробуючи мене на смак, а потім швидше, сильніше, ритмічно, як удари молота по розпеченій кувалді.

Кожен поштовх відгукувався в мені спалахом, глибоким, пронизливим, що доходив до самих кісток. Я відчувала, як він заповнює мене повністю, як наші тіла зливаються не лише плоттю, а сутністю. Мої стінки стискалися навколо нього, намагаючись утримати, поглинути, не відпускати. Він стогнав моє ім’я — раз у раз голосніше, аж доки воно не стало громом, що котився пекельними коридорами.

Я обхопила його стегнами, притискаючи ближче, глибше. Мої кігті ковзали по його спині, залишаючи криваві борозни, які він відразу ж зцілював, але кожен нова подряпина змушувала його рухатися ще жорсткіше, ще відчайдушніше. Полум’я в жаровнях здіймалося стовпами, лизало стелю, а потім опадало хвилями тіней і жару.

Його крила розгорнулися — величезні, чорні, з прожилками палаючого золота й пурпуру — і закрили нас, як купол із живої ночі. Перо торкнулося моєї щоки: гаряче, шорстке, живе.

Він прискорився, ритм став хаотичним, невблаганним, як саме створення й руйнування світу. Я кричала — не від болю, а від надлишку, від того, що моє єство розширювалося, поглинаючи його, а він — мене. Кожен його поштовх вибивав з мене подих, кожен мій стогін змушував його тремтіти.

А потім настав момент, коли навіть час зупинився.

Він увійшов максимально глибоко, завмер, і ми злилися,не плоттю, а сутністю. Дві безодні, дві пожежі, дві вічності стали одним цілим. Я відчула, як хвиля насолоди прокотилася мною повільна, потужна, всепоглинаюча. Вона почалася глибоко всередині, розлилася по венах, вибухнула в кожній клітині. Я стиснулася навколо нього так сильно, що він видав хрипкий, майже болісний стогін і вилився в мене: гарячим, пекучим потоком, що заповнював, обпікав, зцілював водночас.

Ми здригалися разом, злившись у єдиному ритмі, доки хвиля не відступила, залишаючи лише тремтіння й важке дихання.

Коли все скінчилося, ми лежали в попелі й тліючих тінях. Його крила все ще обіймали мене, як клітка з чорного шовку. Дихання вирівнювалося повільно. Полум’я в жаровнях опало до тихого мерехтіння.

Він провів кігтем по моїй щоці, ніжно, майже благоговійно.

— Ти моя, — прошепотів він.

Я посміхнулася, показуючи зуби, ще забруднені його кров’ю й моєю.

— Сьогодні, — відповіла я. — І не забувай про це, коли наступного разу захочеш мене стримувати.

Він засміявся: тихо, хрипко, і цей сміх прокотився пеклом, наче далекий грім.

За стінами знову почулися крики.

Пекло прокинулося.