Раді Вас бачити!

Тітка Еліс ніколи нічого не робила просто так.

Коли слуги почали метушитися, готуючись до званого обіду, то срібло блищало яскравіше, кришталь дзвенів чистіше, а з кухні доносилися пахощі фазана у винному соусі та трюфелів, — Морган одразу зрозумів: це не звичайна вечеря.

Приїхали впливові гості: лорди, герцогиня західних земель і двоє магнатів із Ради столиці — люди, від яких залежали податки, привілеї та майбутнє маєтку.

Еліс ходила будинком у новій сукні кольору темного вина, з перлами на шиї та холодною посмішкою. Она особисто перевіряла сервірування столу, розсадку й меню.

А потім, що було найдивнішим, покликала Моргана до своєї вітальні.

— Сьогодні на вечері будуть усі, — мовила вона солодко, наче медом мазала. — Ти, Луна… і твій… ельф. Я хочу, щоб він був присутній.

Морган завмер.

— Навіщо?

Еліс усміхнулася ширше.

— Репутація, любий. Після війни всі думають, що ельфів більше немає. А тут — живий екземпляр. Рідкісний. Під моїм дахом. Це покаже нашу… гуманність. І силу. Люди люблять дивовижі.

Морган знав, що це брехня. Але мусив виконати це прохання.

І ось настав час вечері.

Зала була освітлена десятками свічок у кришталевих люстрах. Стіл вгинався від страв: фазан у винному соусі, омари, ікра, фрукти в меду. Гості сиділи на своїх місцях — усміхнені, розслаблені, з келихами в руках. Розмови текли повільно: про полювання, податки, шлюби.

Велеслав сидів праворуч від Моргана рівно, нерухомо, наче тінь. Гості раз у раз кидали на нього погляди: цікаві, зневажливі, заздрісні.

А потім Еліс підняла келих.

— Друзі мої, — голос її був солодкий, як отруєний мед. — Сьогодні особлива вечеря. Не тільки через вашу товариськість, але й через… дивовижу за моїм столом.

Вона ледь кивнула в бік Велеслава.

— Останній ельф. Живий трофей. Мій племінник у пориві юнацької сентиментальності вирішив його «врятувати». Але, як бачите, приборкати дикого звіра не так просто.

За столом пролунали смішки. Хтось із гостей — огрядний лорд із півночі — кивнув, дивлячись на Велеслава як на рідкісну тварину в клітці.

Морган стиснув виделку.

— Я нікого не приборкував, — сказав він тихо і чутно. — І не збирався. Ви нічого не розумієте, тітко.

Еліс усміхнулася ширше.

— Ось саме. Ти досі не розумієш, Моргане. Ти граєшся в доброту, а світ — жорстокий. Коли тобі виповниться вісімнадцять, хтось мусить керувати маєтком. І краще, щоб це була людина з досвідом… а не хлопчик, який досі вірить у казки.

Гості закивали один за одним.

— Звісно, леді Еліс… Ви маєте рацію…

Луна сиділа навпроти, її очі блищали від стриманих сліз. Вона згарячу стискала серветку в кулачках.

Морган стиснув кулаки під столом так, що кісточки побіліли. Він мовчав. Не знаходив слів.

І тоді пролунав голос.

Тихий. Хрипкий від довгого мовчання.

Велеслав заговорив.

Уперше.

— Ви дійсно стара хитра лисиця, — сказав він повільно, ніби кожне слово важило золото. — Ви принижуєте свого племінника навмисне. Щоб гості подумали: «Він слабкий. Він не готовий». Хочете залишити владу собі, чи не так?

Зала завмерла.

Гості переглянулися. Еліс зблідла і здивувалась

Велеслав продовжив, не підвищуючи голосу:

— І як же я «радий», що ви знайшли свій «вкрадений» перстень.

Він ледь нахилив голову, дивлячись просто на руки тітки Еліс.

— А хто ж був злодієм? Цікаво послухати.

Еліс інстинктивно торкнулася руки — там, під рукавом, блиснув сапфір. Той самий перстень. Вона швидко сховала руку під стіл, пальці її стиснулися.

Обличчя її залишалося усміхненим, але очі видали… здивування. Розрахунок, що пішов шкереберть.

Торговець, на ім'я Грок, із грубими руками й шрамом на щоці — сидів навпроти й раптом відвів погляд. Саме він продав ельфа.

Велеслав не дивився на нього. Він дивився тільки на Еліс.

Тиша в залі стала такою глибокою, що було чути, як тріщить віск у свічках.

Морган повільно видихнув. Очі його гордістю, здивуванням і радістю.

Луна подивилася на Велеслава широко розплющеними очима і сльози, що трималися, нарешті скотилися по щоках.

Гості переглянулися. Хтось кашлянув, хтось відвів погляд.

Еліс усміхнулася — холодно, ніби все ще тримала всі козирі в руках. Вона повільно підняла руку й вказала на Грока.

— Пам'ятаєте його? — сказала вона, звертаючись до Велеслава й Моргана, ніби розмовляла про стару забавку. — Він хоче повернути свою власність. І заплатив удесятеро дорожче, ніж ти, Моргане, за цю… дивовижу. Тож доїдай, ельфе. Ти залишаєш маєток сьогодні ж.

Зала завмерла. Луна тихо схлипнула, стискаючи серветку.

Велеслав зблід. Три роки… Батоги, кайдани, голод, приниження. Голоси, що глузують. Він відчув, як тремтять руки під столом. Знову? Ні… ні… Думки закрутилися вихором: втеча через вікно, кинджал на столі — будь-що, аби не назад.

Морган помітив це — як Велеслав стиснув щелепи, як очі його стали скляними. Він різко встав, стілець зі скрипом відсахнувся по підлозі.

— Ельф не продається, — сказав він голосно й твердо. — Він не раб, якщо ніхто досі не помітив. І ніхто його не забере.

Еліс награно розсміялася.

— Ти все ще граєшся в лицарів. Варта!

Двері зали відчинилися, і ввійшли четверто вартових маєтку, з мечами на поясах. Вони зупинилися, дивлячись на Еліс.

— Тримайте Моргана. А ельфа — схопіть і віддайте йому, — вона кивнула на торговця. — Він уже заплатив.

Работорговець посміхнувся, підвівшись.

— Так, леді. Чудова угода.

Морган ступив уперед, загороджуючи ельфа.

— Стійте! — крикнув він вартовим. — Вона не має права!

Вартові вагалися. Капітан, високий чоловік із сивими скронями, подивився на Моргана, потім на Еліс. Руки їхні лежали на руків'ях мечів, але зброю вони не оголювали.

— Леді Еліс… — почав капітан. — Пане Моргане… Він спадкоємець. Ми…не можемо

Еліс різко повернулася до них, очі її блиснули гнівом.

— Ви служите мені! Поки що! Схопіть їх!

Але вартові не рушили. Вони переглянулися. Один — молодий хлопець — відступив на крок назад. Інший пробубонів:

— Він наш пан… Майбутній.

Капітан глибоко вдихнув та повторив:

— Ні, леді. Ми не наважимося. Морган — спадкоємець.

Еліс стиснула кулаки.

— Ви… зрадники! Я вас звільню!

Але вартові вже розвернулися й вийшли, зачинивши за собою двері.

Морган видихнув, плечі його опустилися.

Вечеря закінчилася різко, ніби хтось загасив свічки одним подихом. Гості вставали, бурмочучи ввічливі прощання, але очі їхні уникали Еліс. Работорговець сидів як прибитий, обличчя його було червоним від люті й приниження, але він не наважувався мовити й слова і врешті теж пішов.

Еліс залишилася сидіти ще хвилину, дивлячись у порожній келих. Потім встала й пішла , з гордо піднятою головою.

Зала спорожніла.

Морган, Луна й Велеслав піднялися нагору мовчки. Луна тримала Моргана за руку, очі її були червоні, але вже сухі. Вона тільки раз тихо говорила: «Усе добре тепер».

Велеслав ішов позаду, поки вони зупинилися в коридорі біля дверей кімнат

Морган повернувся до ельфа.

— Ти… як ти?

Велеслав стояв, дивлячись на нього з цікавістю Він мовчав ще кілька секунд.

А потім сказав — тихо, чітко, голосом, у якому вже не було хрипу:

— Велеслав.

Морган кліпнув очима:

— Що?

— Моє ім'я — Велеслав.

"""""

Наступні кілька днів справді минули в дивній, крихкій тиші. Еліс трималася осторонь — жодних шпильок, жодних наказів, жодних «випадкових» зустрічей у коридорі. Вона ніби побачила в Моргані щось нове: не хлопчика, а людину, яка здатна встати проти неї й перемогти. Чи, може, просто вичікувала слушний момент. Але поки що панував спокій.

Луна, як завжди, заповнювала цю тишу собою. Щодня після уроків Моргана вона тягнула Велеслава в сад або до бібліотеки — розпитувала про ельфів, про зірки, про те, як ростуть дерева в Темному Лісі. Велеслав відповідав коротко, але вже не мовчав: «Так», «Ні». А коли він відповідав цілим реченням, Луна аж сяяла.

Морган же під час уроків із Кроном сидів над книгами, але думки його були деінде. Велеслав назвав ім’я. Велеслав говорить — хоч і мало. Хотілося, щоб ельф не просто терпів його, а... довіряв. Розмовляв. Може, навіть ставав другом. Морган ніколи не мав справжнього друга-однолітка. Він не знав, як це робиться... як почати дружити.

І одного вечора після уроку Моргана осяяла ідея.

Він зайшов до бібліотеки, коли Луна вже повела Велеслава в сад. Знайшов на полиці стару книгу — «Зоряні карти Північного неба» з ельфійськими рунами на обкладинці (одну з тих, що Велеслав не відсунув того дня). Потім дістав із шухляди свій старий телескоп — простий, мідний, який подарував йому батько ще в дитинстві.

Коли Луна з Велеславом повернулися з саду, Морган уже чекав на них у коридорі. Він не говорив «ходімо дружити». Не пропонував «пограти». Просто сказав, дивлячись на Велеслава:

— Сьогодні ясне небо. Без хмар. З даху видно всі зірки до горизонту.

Він підняв телескоп і книгу.

— Я хотів... це... перевірити одну карту. Але не впевнений, чи правильно читаю ельфійські назви. Допоможеш мені з цим?

Велеслав кивнув.

Луна спостерігала за цим дійством. Спочатку вона раділа: брат і Велеслав разом на даху, телескоп, зірки, тихі розмови. Але швидко зрозуміла — щось не так.

Морган старався. Дуже старався. Запитував про сузір’я, про ельфійські назви, про те, як зірки виглядають із лісу. Але це було... штучно. Як урок у бібліотеці, тільки під відкритим небом. Він говорив обережно, ніби боявся бовкнути зайве. І весь час тримав дистанцію — не надто близько, не надто багато слів. Велеслав сухо та коротко відповідав, часто позіхаючи.

Зрештою Луна не витримала:

— Це виглядає жалюгідно! — сказала вона, дивлячись то на брата, то на ельфа. — Так більше не може продовжуватись. Стоїте на даху, ніби це урок у Крона. У вас обох немає друзів! Ти, Моргане, весь час із книгами чи тренуєшся на мечах. А ти, Велеславе... у тебе теж навряд чи були друзі-однолітки. Ви обидва — уперті віслюки!

Морган почервонів:

— Луно...

— Ні, слухай! Коли ти був малий, ти розповідав мені, як хотів би з другом будувати фортеці в саду, лазити по деревах, вигадувати пригоди, битися на дерев’яних мечах чи просто брехати один одному про те, як переміг дракона. А ти, Велеславе, — вона повернулася до нього, — я впевнена, ти теж про щось таке мріяв, коли був маленьким ельфеням у лісі. До всього... цього.

Велеслав краєм ока глянув на Моргана. Луна розвела руками:

— То що заважає вам зробити це зараз?! Ви обидва вже великі, вже говорите, то просто... поговоріть щиро! Про що завгодно! Про дурниці! Про те, що подобається! Без уроків про зірки, без телескопів, без цього всього нудного й «правильного»! Так, ви дорослі, але ж свої дитячі мрії ви пам’ятаєте.

Вона подивилася на них обох — очі блищали від злості й любові водночас. Вона тупнула ногою, розвернулася й пішла до своєї кімнати, гучно грюкнувши дверима.

— Розізлилася, — констатував Морган.

— Фортеця в саду?.. Ну, це більш цікаво. Завтра зранку.

Морган кліпнув і щиро усміхнувся.

Наступного ранку, щойно визирнуло сонце, Морган уже чекав біля старого дуба в саду. Через плече в нього була мотузка, в руках — дошки, які він поцупив у коморі, та дерев’яний молоток. Він не знав, чи прийде Велеслав, як вони домовилися вчора, але чекав.

Велеслав прийшов. У руках він тримав цвяхи й стару драбину зі стайні — речі, які попросив у Кассандри. Вони мовчки подивилися один на одного. Морган кивнув на дерево:

— Гілки низькі. Можна зробити платформу. І дах із гілок.

Велеслав подивився вгору, оцінюючи:

— Потрібно три точки опори. Щоб не хиталося.

Вони взялися до роботи. Спочатку — драбина. Морган тримав, Велеслав піднімався й прив’язував мотузки. Потім — дошки: Морган подавав знизу, Велеслав кріпив. Вони майже не говорили, тільки короткими командами: «Вище», «Міцніше», «Тримай».

Але працювали злагоджено. Рухи Велеслава були точними та швидкими — справжня ельфійська спритність, навіть після ран.

Через годину платформа була готова — не ідеальна, трохи крива, але міцна. Вони вилізли на неї вдвох. Сиділи на краю, звисивши ноги, і дивилися на сад. Потім Морган тихо сказав:

— Коли я був малий, я уявляв, що тут буде штаб. Звідси видно весь сад і частину лісу. Можна було б стежити за... ворогами.

Тітка Еліс стояла біля вікна своєї вітальні на другому поверсі — високого, з важкими оксамитовими шторами, що завжди були напівзачинені. Вона тримала в руках чашку чаю, але не пила: просто дивилася вниз, у сад, де біля старого дуба метушилися двоє хлопців.

Морган подавав дошки й сміявся, коли одна вислизнула й упала в сніг. Велеслав на гілці вище кріпив мотузку, його рухи були спритними, ніби він народився на деревах. Вони про щось гомоніли — тихо, з жестами та усмішками, яких Еліс не бачила у Моргана вже роки.

Вона знала, що за спиною її називають «стара хитра лисиця». І насправді їй це подобалося. Прізвисько пасувало: гострий розум, холодний розрахунок, здатність передбачити хід суперника на три кроки вперед. У світі інтриг і влади це було компліментом.

Колись, коли сестра з чоловіком загинули від лап звіролюдей, виховання Моргана й Луни впало на її плечі. Вона взялася за це з тією ж холодною рішучістю, з якою керувала маєтком. Емоції — слабкість. Сентименти — помилка. Хлопець має бути міцним, як сталь. Без тріщин. Без зайвого тепла. Копією неї самої — тільки тоді він виживе.

Вона вчила його цьому роками: жодних сліз, жодних імпульсивних рішень, жодних «рятівників ельфів».

Але зараз, дивлячись униз... Морган упав у сніг, коли дошка вислизнула вдруге, і засміявся — голосно, щиро, як дитина. Велеслав простягнув руку, допоміг піднятися. Вони щось сказали один одному — і обидва усміхнулися.

В очах Еліс на мить блиснула іскра — тепла, несподівана, майже забута. Радість за племінника. За те, що він сміється. За те, що в нього з’явився хтось, із ким можна будувати фортеці.

Але іскра згасла так само швидко, як з’явилася. Погляд знову став холодним. Емоції заважають. Приводять до помилок. Він має бути сильним.

Вона відпила холодний чай і поставила чашку на підвіконня. «Стара хитра лисиця» — вона всміхнулася кутиком губ сама до себе. Але вперше за довгий час у цій посмішці було щось інше.

Вона вийшла в сад. За кілька хвилин тітка Еліс уже стояла на стежці в темному пальті з хутряним коміром, склавши руки за спиною. Обличчя — як завжди, кам’яне, але в очах не було звичної зневаги.

Морган одразу напружився. Велеслав теж — ледь помітно, м’язи на руках стиснулися.

«Знову якийсь хитрий план», — подумав Морган.

«Нова пастка?» — подумав Велеслав.

Еліс довго дивилася на них, потім ледь вигнула брову.

— А чи не забув ти, Моргане, — сказала вона з легким, знайомим сарказмом, — що в тебе заняття з паном Кроном о другій? Ці... дитячі розваги, — вона кивнула на дошки в руках хлопця, — можуть почекати до вечора. Після уроків.

Морган гучно ковтнув слину. Він уже готовий був відповісти щось різке — звичка останніх тижнів. Але зупинився. Це не була заборона чи приниження. Просто нагадування про графік. І навіть тон був іншим: не отруйним, а лише суворим.

— Так, тітко, — тихо відповів він. — Я не забув.

Він повернувся до Велеслава, готовий сказати «пізніше» й піти. Але Еліс раптом додала — спокійно, ніби між іншим:

— І ти, — вона подивилася прямо на Велеслава, — теж іди з ним на заняття.

Спочатку Крон поставився до цього скептично: підняв брову, дізнавшись, що на уроках тепер буде і Велеслав.

— Сідай, — коротко кивнув він. — Подивимося, що ти знаєш.

Перші дні Велеслав мовчав і слухав. Крон пояснював Моргану алгебру, геометрію, основи економіки. Велеслав сидів поруч, очі опущені, але він вбирав усе, як губка. Коли Крон ставив питання Моргану — ельф іноді ледь помітно кивав або хмурився, якщо відповідь була неточною.

Морган помічав: Велеслав не знає людських звичаїв. Не розуміє, як працюють банки, податки чи сучасна політика. Але він знає астрономію, алхімію, основи магії, якої Крон торкався лише в теорії. Велеслав не проявляв магічних здібностей, але теорію знав бездоганно.

Вони почали обмінюватися знаннями — без зайвих слів. Морган пояснював, як рахувати відсотки з прибутку маєтку. Велеслав показував, як визначати напрямок за зірками без компаса чи в яких пропорціях змішувати інгредієнти в алхімії. Крон тільки спостерігав і час від часу бурмотів: «Цікаво...»

Еліс сиділа у своїй вітальні за масивним столом із чорного дерева, де лежали розкладені рахунки маєтку й листи від впливових лордів. Вона не підняла очей одразу, коли Крон увійшов — дала йому постояти кілька секунд, як завжди, щоб нагадати про ієрархію.

Коли нарешті підвела погляд, у ньому не було звичної іронії.

— Пане Кроне, — сказала вона тихо, — сядьте.

Крон сів. Його єдине око уважно дивилося на неї — він знав Еліс давно і вмів читати найменші зміни в її інтонації.

— Ви вчили їх удвох уже кілька тижнів. Скажіть мені чесно: що ви думаєте про... ельфа?

Крон помовчав, обдумуючи відповідь.

— Розумний. Дуже розумний. Більше, ніж багато людських лордів, яких я бачив. Пам’ять неймовірна: раз почув — запам’ятав назавжди. Алхімія, міфологія, стародавні мови — тут він навіть мене випереджає. Я вчу його, а насправді часто стається навпаки. Мабуть, він десь навчався до... рабства. Історію, — Крон ледь усміхнувся, — історію він слухає, але пропускає повз вуха. Особливо те, що написано людьми про війну. Йому це нецікаво. Тому я майже не розказую про конфлікти людей з ельфами. Тільки дати й факти.

Еліс повільно кивнула.

— А яка роль йому в цьому домі? У майбутньому маєтку? Коли Морган досягне повноліття?

— Гадаю, на це питання зможе відповісти лише сам Морган.

Еліс мовчала довго, а потім тихо запитала:

— А Моргану це піде на користь?

Крон кивнув без вагань.

— Уже пішло. Він сміється. Він думає не тільки про обов’язок. Він учиться довіряти. Ви хотіли зробити з нього холодного правителя — копію себе. Але, леді, світ змінюється. Холодний правитель без союзників довго не протримається.

Еліс відвела погляд до вікна. Там, у саду, Морган і Велеслав саме додавали нові гілки до своєї фортеці на старому дубі.

— Дякую, пане Кроне, — нарешті сказала вона. — Можете йти.

Крон кивнув, підвівся й вийшов. Еліс лишилася наодинці зі своїми думками.