Спочатку:
На сторінку книги
Підвал.
Каміль швидко відчинив люк у підлозі гаража, прикритий старим килимком, і поліз униз.
— Давай, швидше, - прошепотів він, простягаючи руку.
Мар’яна спустилася слідом. Каміль зачинив люк і увімкнув слабке світло.
Підвал був тісний, заставлений коробками й інструментами.
— Ми маємо сидіти тихо, - сказав він. - Дуже тихо.
Мар’яна подивилася на його плече - кров текла все сильніше. Господи, що це було...
— Ти ж поранений...
— Це дрібниця, - збрехав він. - Головне - це вижити.
Вона сіла поруч, тремтячи. Сльози котилися по щоках.
— Там… там наші батьки…
Каміль мовчав.
— Я з тобою, - нарешті тихо сказав він. - Ми виберемося. Я обіцяю.
Вони сиділи майже в темряві, слухаючи далекі звуки зверху, не знаючи, що їхнє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Морок у підвалі здавався безкінечним. Єдиним джерелом світла був ліхтарик, який кидав на стіни довгі, ломані тіні, змушуючи Мар’яну й Каміля почуватися маленькими й беззахисними в цьому замкненому просторі.
Минуло вже кілька годин, можливо, й більше відтоді, як вони сховалися тут від жаху, що розігрався нагорі. Час розмився - здавалось,він то сповільнюється, то зникає зовсім. Зверху долинали важкі кроки, приглушені голоси, хриплі погрози, але ніхто так і не знайшов прихований вхід до підвалу.
Каміль лежав на старому килимі. Його обличчя зблідло, дихання стало уривчастим. Рана на плечі не переставала кривавити, і щоразу, коли Мар’яна обережно торкалася його, намагаючись допомогти, він лише злегка стогнав. Сили залишали його, і Мар’яна з усе більшим жахом усвідомлювала, що він може не дочекатися того моменту, коли їх урятують. Оглядаючи полиці, вона помітила стару пляшку зі спиртом, вкрита пилом. Мар’яна рвучко відірвала шматок від своєї сорочки, перетворивши його на імпровізований бинт. Вона поглянула в очі Каміля, в яких читалися біль і напруга.
— Камілю, тримайся. Мені треба обробити рану, - сказала вона, намагаючись не показувати свого страху.
Він кивнув, стиснувши зуби, готуючись до болю. Мар’яна обережно відкрила пляшку й рясно змочила шматок тканини спиртом.
— Буде боляче, - попередила вона.
Потім швидко взялася до справи, намагаючись зробити все якомога швидше аби зменшити його страждання. Коли спирт торкнувся відкритої рани, Каміль судомно видихнув, але стримався, не видавши ані звуку.
Вона перев’язала плече, старанно затягуючи саморобний бинт,щоб зупинити кров. Її пальці тремтіли, але вона вперто продовжувала, розуміючи, що зараз мусить бути сильною за них обох. Коли перев’язка була закінчена, Мар’яна опустилася поруч, намагаючись заспокоїти власне дихання. Підвал огорнула тиша - тільки їхні переривчасті вдихи відлунювали в цьому похмурому сховку. Вона притулилася до нього, намагаючись зігріти й підтримати.
Минуло, мабуть, годин п’ять повідчуттю, а може, й більше відтоді, як вони сховалися тут. Час перетворився на суцільну темну смугу. Зверху зрідка ще долинали важкі кроки, приглушені голоси, уривки фраз, але ніхто так і не знайшов люк.
Мар’яна метушилася біля Каміля, знову перевіряючи пов’язку. Зв’язку не було, викликати допомогу було нереально - телефон показував нуль сигналу, й екран здавався просто холодним склом і видавав трохи світла.
— Ти повинна... залишити це, - прошепотів він, намагаючись стиснути її руку. - Мені вже краще...
— Ні, тримайся, Камілю. Будь ласка... - її голос зірвався на шепіт, у якому звучали весь її біль і страх.
Каміль ледь помітно всміхнувся - це далося йому з великими зусиллями.
— Все буде добре... - спробував він підбадьорити її, але повіки важко опустилися, ніби кожне слово забирало останні сили.
— Камілю, не засинай... Будь ласка, не залишай мене... - Мар’яна схлипувала, тихо ридаючи, не знаючи, що ще зробити, як утримати його в свідомості. - Ми ж... ми ж закінчимо школу, чуєш? У нас все буде добре. Ти ж казав, що хочеш стати спортсменом, пам’ятаєш? А я хочу продовжити гімнастику, поїхати на змагання... Ми виберемося звідси, і наші батьки будуть нас чекати... Все буде, як раніше...
Та десь глибоко всередині вона розуміла, що її слова - це лише відчайдушна спроба втриматик рихти надії. Відчуття неминучої біди наростало з кожною хвилиною. Каміль усе частіше замовкав, його повіки опускалися нижче, і Мар’яна гладила його по обличчю, намагаючись повернути до реальності.
— Камілю, говори зі мною... - її голос тремтів від відчаю. - Будь ласка... Ти ж сильний. Ти впораєшся...
Він ледь прочинив очі. Погляд був затуманеним, але він усе ж стиснув її руку, наче хотів заспокоїти вже її.
— Все налагодиться, Мар’яно... - він на мить замовк, перш ніж додати тихо. - Я завжди буду поруч... Неважливо, що станеться...
Мар’яна нахилилася й поцілувала його в чоло, намагаючись стримати сльози.
— І я з тобою... - прошепотіла вона, але в її голосі вже не було колишньої впевненості.
Час тягнувся безкінечно. Мар’яна сиділа поруч із Камілем, слухаючи його нерівне дихання й боячись, що воно ось- ось урветься. Вона говорила про майбутнє, про те, як вони повернуться додому, але думки про батьків, про те, що могло статися нагорі, тиснули на свідомість, не даючи спокою.
Коли дверця люка нарешті різко відчинилася й у підвал увірвалися поліцейські, Мар’яна не одразу змогла повірити, що порятунок прийшов по-справжньому. Каміля відразу поклали на ноші - його обличчя було застиглим, майже восковим. Вона стояла, ніби вкопана, поки до неї не підбіг батько.
Вадим міцно обійняв її. Його руки тремтіли. Коли їхні погляди зустрілися, Мар’яна все зрозуміла без слів. У його очах було стільки болю й втрати, що вона не витримала і темрява накотилася другою хвилею, і вона втратила свідомість.
Вадим.
Вадим встиг підхопити доньку ще до того, як вона впала на холодну бетонну підлогу. Її тіло було легким - неприродно легким, як у ляльки, з якої раптово зникло життя. Він тримав доньку на руках і не міг змусити себе подивитися назад. Не міг повернутися спогадами туди, де нещодавно побачив те, що вже ніколи не зможе забути.
Будинок, у якому ще зовсім недавно лунав сміх. Розбите скло. Запах пороху.
І Валерія.
Вона лежала так, ніби просто втомилася. Наче ось-ось відкриє очі й скаже щось спокійне, буденне - про фарби,про виставку, про те, що вечеря вже охолола. Але Вадим знав. Знав ще до того, як лікар похитав головою.
У цей момент у ньому щось обірвалося. Не закричало - навпаки, стало моторошно тихо. Він зрозумів, що він не вберіг. Не захистив. Не встиг.
І тепер усе, що в нього залишилося, - це донька на руках. І страх. Такий глибокий, що він стискав легені й не давав дихати.
Вадим притис Мар’яну до себе сильніше, ніби цим міг утримати ще бодай щось живе у своєму світі, який щойно розсипався. Він не знав, як жити далі. Не знав, як сказати їй правду. Не знав, як прокинутися вранці без Валерії. Але знав одне, від цієї ночі він більше ніколи не буде колишнім. Вони не будуть колишніми.
