Спочатку:
На сторінку книги
Аліна.
Коли я натиснула кнопку «Надіслати анкету», я була впевнена, що це просто черговий «постріл у порожнечу». Дев’ятнадцять років, випускниця інтернату, жодних дипломів про закінчення курсів Монтессорі чи рекомендацій від заможних родин. У мене був лише два сертифікати. А саме сертифікат кухаря. Отриманий чисто через везіння, бо знайома віддала мені своє місце, і сертифікат няні, який я виборола на безкоштовних курсах для соціально вразливих груп.
— Романенко, не будь наївною, — бурмотіла я собі під ніс, дивлячись у тріснуте дзеркало своєї орендованої на трьох кімнати. — Хто візьме тебе в таку родину?
Але через три години мій старенький телефон вібрував так, наче збирався злетіти. Лист від агенції. «Тимур Павленко чекає на вас завтра о восьмій ранку. Будьте вчасні. Пан Павленко не любить чекати».
Я не спала всю ніч. У голові крутилася лише одна думка: це мій шанс не повернутися назад, не стати черговою цифрою в статистиці тих, хто «не впорався» після інтернату.
Коли таксі зупинилося біля високих металевих воріт, у мене перехопило подих. Будинок був схожий на фортецю зі скла та каменю. Холодний, величний і неймовірно самотній посеред ідеально підстриженого саду. Коли господар відчинив двері, я ледь не забула, як дихати. Тимур Павленко був саме таким, як про нього казали: людина-скеля. Його погляд прошивав наскрізь, випалюючи все зайве.
***
Розмова в кабінеті була схожа на ходіння по тонкій кризі. Тимур Сергійович карбував кожне слово, намагаючись зачепити мене, випробувати на міцність і дати чітко зрозуміти: легкого життя в цьому домі не буде. Його холодний, вивчаючий погляд ніби шукав слабке місце, але він не знав одного — після всього, що я пережила, моє серце давно загартоване тими зимами, коли навіть дихати було боляче. Мене вже не злякати суворим тоном чи дорогим костюмом.
Коли ж двері кабінету тихо відчинилися і на порозі з’явилася Катруся, повітря в кімнаті наче згустилося. Обличчя Тимура миттєво зкам’яніло, а в очах промайнула напруга — він явно готувався до чергового нападу дитячої істерики чи страху, який зазвичай супроводжував появу нових нянь. Проте дівчинка завмерла. Вона дивилася на мене з дивною, майже дорослою цікавістю, і замість очікуваного плачу в кабінеті запала несподівана, м’яка тиша.
— Випробувальний термін — тиждень, — пролунав його голос, наче вирок.
Після співбесіди ми з Катрусею залишились удвох. Я сіла на підлозі вітальні поруч із маленькою Катрусею. Будинок, який здалеку здавався палацом, зсередини відчувався як музей. Тут було занадто чисто. Занадто тихо. Жодної розкиданої іграшки, жодного дитячого малюнка на холодильнику. Тільки дорогі меблі та запах поліролю.
Я повільно розстебнула рюкзак. Катруся спостерігала за кожним моїм рухом, притискаючи до себе безвухого зайця.
— Дивись, — я дістала маленьку металеву коробку з-під печива, де зберігала нитки. — У мене є срібляста нитка. Вона майже чарівна. Якщо пришити нею вушко, заєць почне краще чути сни.
Дівчинка вперше підняла на мене очі. У них не було дитячої цікавості — там була настороженість звірятка, яке багато разів обманювали.
— Сни про маму? — тихо запитала вона. Її голос був таким тонким, що мені стало фізично боляче.
Я на мить завмерла з голкою в руках. У нашому інтернаті ми часто говорили про сни, бо це було єдине місце, де ми мали все, чого нам бракувало вдень.
— І про маму теж, — відповіла я, починаючи обережно робити стібки. — Вона обов’язково шепотітиме йому щось приємне для тебе.
Ми просиділи так годину. Я пришила вушко, потім ми разом «годували» зайця уявним чаєм. Я помітила, як Катруся поступово розслабляла плечі. Вона показала мені свою кімнату — величезну, рожеву, але таку ж холодну, як і весь будинок. Там було стільки іграшок, що можна було відкрити магазин, але всі вони стояли на полицях рівними рядами.
— Твій тато дуже багато працює, так? — запитала я, витираючи пил з полиці пальцем.
— Він завжди дивиться в комп’ютер, — Катруся сіла на край ліжка. — І він ніколи не посміхається. Тільки коли думає, що я сплю.
Я подивилася у вікно. На подвір’ї стояв дорогий позашляховик Тимура. Він був успішним, впливовим і багатим, але зараз, перебуваючи в самому центрі його життя, я бачила те, чого не бачили інші.
Цей будинок був голодним. Не на їжу — на тепло. На запах домашнього печива, на сміх, на безлад, який створює життя.
— Знаєш що, Катрусю? — я усміхнулася, і цього разу це було щиро. — Давай підемо на кухню. Я бачила там велику духовку. Ми не будемо питати дозволу. Ми просто зробимо так, щоб цей будинок нарешті перестав пахнути лише кавою твого тата.
Дівчинка вперше за день ледь помітно усміхнулася. І в цей момент я зрозуміла: я не просто няня. Я — єдина, хто може принести сюди світло, бо я надто довго жила в темряві, щоб її боятися
