Раді Вас бачити!

Псина дійшла до каменю за годину після заходу сонця.

Артур почув її раніше, ніж побачив — не стільки самі кроки, скільки те, як раптово зникли всі інші звуки. Пустка вечорами завжди шуміла: вітер свистів у камінні, шурхотіла якась дрібнота в сухій траві. І коли це все в один момент обривалося, тиша набувала власного, моторошного голосу.

— Не дихай, — пролунав голос Джеймса. — І намагайся надто сильно не думати. Жартую щодо думок. Майже.

Псина вийшла на гребінь і завмерла. Вогник у її вузькій щілині-сенсорі повільно поповз із боку в бік, вивчаючи землю, читаючи слід, обмацуючи камінь, за яким вони ховалися. Машину було видно чітко: низький металевий корпус, чотири лапи з незграбними суглобами, спина в шрамах від старих сутичок. Вона не мала очей, і це лякало Артура найбільше. Те, що не дивиться на тебе безпосередньо, неможливо відвернути поглядом.

— Вона нас чує? — ледь ворушачи губами, прошепотів Артур.

— Вона чує мене. Це зовсім різні речі, і друга набагато гірша, — Джеймс говорив тихо, і в його голосі вперше не вчувалося ані краплі колишньої веселості. — Я прикрутив поле до мінімуму. Мені це дається важко. Уяви, що ти мусиш шепотіти сім годин поспіль без перерви, бо якщо замовкнеш — тебе одразу почують. Ось що таке мій нинішній мінімум.

— А якщо вона підійде ближче?

— Якщо підійде на чотири метри, мінімуму вже не вистачить. Тоді доведеться завдати удару. Після цього в мене залишиться заряду всього на два рази, і ми знову засвітимося на всю пустку, бо той удар доведеться гасити довгим і виснажливим шепотінням. Ти ще зрозумієш, що це означає, коли я почну пояснювати тобі математику, якої ти зовсім не хочеш чути.

Псина зійшла з гребеня. Вона рухалася їхнім слідом повільно, опускаючи сенсор усе ближче до землі, і Артур бачив, як часто-часто засіпалося світло в її щілині. Вона пройшла за тридцять метрів від них. За двадцять. За десять.

— Джеймсе... — видихнув Артур.

— Мовчи.

Псина зупинилася всього за шість метрів. Вогник у щілині завмер. Вона стояла так довго, що Артур почав чути власний пульс у вухах — надто гучний, оглушливий стукіт.

А потім з-за пагорба, десь удалині, пролунав рівний, важкий гукіт. Псина різко повернула сенсор на цей звук. Постояла мить. І рушила на південь, туди, звідки прийшла, забравши їхній слід із собою, як забирають прочитану книгу зі столу.

— Це було... — почав було Артур.

— Це був гул двигунів Столу, які йдуть по сліду власної ж псини, бо Гавейн не надто довіряє техніці, яку сам же й послав, — Джеймс говорив швидко, без зайвих емоцій. — Зараз вони об’єднаються і рушать далі. У нас є кілька годин до світанку і чимало тем для розмов. Тож слухай свій перший урок.

Урок вони проводили на ходу. Джеймс наполягав, що зупинка дорівнює смерті, а рухатися треба на північний схід. Артур не втримався від запитання: чому саме туди, якщо Гавейн рушив на південь?

— Бо Гавейн попрямував на південь знімати звіт із розвідки, а не тому, що ми там. Північний схід веде до Мельниці — торгового поста на старій залізниці. Місце паршиве, але там є вода, люди й новини. Нам потрібні всі три речі.

— А я думав, ти хочеш, щоб мене взагалі не шукали.

— Я хочу, щоб ти вижив. А не шукати тебе хотів би лише той, хто не розуміє користі від людини з водою та новинами, навіть без усякого меча, — Джеймс на секунду замовк. — Отже, урок перший. Меч не тримає тебе. Це ти тримаєш меч. Кожен попередній носій чомусь думав навпаки, і кожен із них помер набагато раніше, ніж мав би. Ти — мішок із м'ясом, який я змушений тягати по цій випаленій землі. Мій власний заряд вичерпується. Моє поле бачить кожен, у кого є відповідні сенсори. І я не здатний убити жодного ворога самостійно, без твоєї руки, тому що власної в мене немає.

— А якщо я кину тебе?

— Закономірне питання, — голос Джеймса лунав спокійно, наче вони обговорювали прогноз погоди. — Якщо кинеш, я валятимусь у пустці до наступного володаря. Можливо, ще тисячу років. Востаннє мене губили точно так само, і той хлопець навіть не встиг мене кинути. Його звали Кей.

Артур крокував далі, дивлячись під ноги.

— Ти вже вдруге прохоплюєшся цим ім'ям, — зауважив він. — Хто такий Кей?

— Я не прохоплювався. Я вирішив тебе перевірити. Ти не став питати одразу, а згадав про це пізніше, а це означає, що ти вмієш чекати. Непогана риса для носія.

— Ти знову уникаєш відповіді.

— Я уникаю відповідей професійно. Це моє ремесло, — коротка пауза в держаку була відміряна чітко. — Гаразд, слухай. Кей був першим. Не першим взагалі, а першим після великої тиші. Він знайшов мене так само, як і ти — випадково, хоча шукав зовсім не меч, а звичайнісіньку воду. Він тримав мене двадцять років. Він навчив мене тому, чого не пояснить жоден інженер: що роблять люди, коли їм по-справжньому страшно. А потім він помер, як і все смертне. Я залишився лежати в камені й чекав. Чекав і чекав... Ти взагалі уявляєш, що таке тисяча років мовчання для того, хто вміє говорити?

Артур не уявляв. Але він відчув, що це питання не вимагає формальної відповіді.

— Ні.

— Чесна відповідь, — голос Джеймса на мить втратив менторський тон і став просто старим. — У Кея був син. Хлопчик на ім'я... втім, звали його так само, як і тебе. Більше нічого не скажу, бо не знаю певно, чим усе закінчилося, а брехати тобі не збираюся — це ще одне моє правило. Запитаєш про це у Мерліна, коли розшукаєш його. Він знає краще.

— У Мерліна?

— Отже, урок другий. У цьому світі, Артуре, є три сили. Круглий Стіл, який щиро вірить, що минуле можна повернути за допомогою грубої сили. Мерлін, який чудово знає, що минуле завжди повертається саме, і намагається лише спрямувати цей процес. І звичайні люди між ними, які просто хочуть дожити до наступної зими. Ти належиш до третьої категорії. І хай там хто навіює тобі думку, ніби ти якийсь обраний — запам'ятай раз і назавжди: жодних обраних тут немає. Є лише корисні інструменти та розбитий мотлох.

Мельницю вони побачили надвечір наступного дня. Вона стояла на старому залізничному насипу: висока вежа з механічними вітряками, чиї крила були затягнуті вичиненою шкірою. Навколо неї розрісся цілий посад із тридцяти халуп, які ніхто ніколи не проєктував — їх просто приліплювали до вежі впродовж останніх вісімдесяти років. З труб валив дим, на стихійному ринку переругувалися люди, а повітря густо пахло дегтем і смаленим м'ясом.

Артур зупинився на насипу, відчуваючи дивну скутість у ногах. Це було справжнє, живе поселення. Не мертві руїни й не закинутий паркінг.

— Прикро, — зауважив Джеймс. — Востаннє, коли я проходив повз ці краї, це був великий зерновий термінал. А тепер зерно знову мелють вітром, як тисячу років тому. Люди, Артуре, нікуди не йдуть уперед. Вони просто бігають по колу.

— Що мені тепер робити?

— Пункт перший і найголовніший: сховай мене. На ринку продають плащі. Купи найширший і обгорни мене так, щоб ані лезо не відсвічувало, ні поле не пробивалося крізь тканину. Я зменшив потужність до межі, але береженого Бог береже. Друге: нікому й ніколи не зізнавайся, що я розмовляю з тобою. Третє: якщо хтось запитає, звідки в тебе такий мотлох, відповідай правду. Скажи, що викопав у руїнах і що ця штука давно мертва. Правда — найкраща брехня, бо в ній немає підступу, який хотілося б перевіряти двічі.

Артур спустився до поселення. Місцеві жителі не звертали на нього уваги — хлопець із мішком за плечима нікого тут не дивував. Він купив води, придбав важкий грубий плащ, узяв шматок смаженого м'яса на дерев'яній тарілці, а потім загорнув меч так надійно, що той повністю сховався під тканиною. Звичайний шматок заліза, з яким тиняється кожен другий найманець на кожному ринку.

Але тут же, на жвавому ринку, він натрапив на те, чого зовсім не шукав.

Стара жінка з пронизливими чорними очима, яка торгувала сумнівним зіллям у пляшечках, раптом схопила його за рукав і притягла до себе з несподіваною для її років силою.

— За тобою йдуть, — прошипіла вона. — Навіть не питай, звідки я це знаю. Краще запитай себе інше: чи відомо тобі, що ти тут далеко не перший, хто проносить цей меч крізь Мельницю? До тебе тут проходило вже троє. Усі вони ховали зброю під плащами. І жоден із них не вийшов із цього посаду з іншого боку.

— Хто їх зупиняв?

Стара подивилася на нього так, ніби він був останнім дурнем на світі.

— Мельник, — відповіла вона.