Раді Вас бачити!

Жіноча інтуїция. 

Перше квітня місто із самого ранку було підозріло лагідним. Після сірих, важких днів сонце било в шибки так щедро, ніби вирішило разом компенсувати і лютий, і березень. Місто ще не стало по-справжньому весняним, але повітря вже змінилося. 

На вулицях вже з’явилися перші дівчата в тренчах, які ще трохи мерзли, але героїчно робили вигляд, що так і треба. Каштани стояли поки що безсоромно голі, проте в повітрі вже ворушився той ледь вловимий запах, який завжди приходив перед справжньою весною . 

Катерина вийшла з офісу туристичного агентства «Veloura Travel» о пів на шосту, притримуючи двері стегном і одночасно намагаючись не впустити телефон, ключі від авто, картонну папку з договорами й власну гідність. Останнє давалося найкраще. За шість років у туризмі вона навчилася тримати обличчя навіть тоді, коли клієнтка в норковій шубі кричала, що в Мальдівах забагато океану, а чоловік у дорогому годиннику дивувався, чому в бізнес-класі не можна без доплати взяти із собою гольф-клюшки, собаку й особисту кризу середнього віку. 

Зранку вона підписала вигідний контракт із постійним клієнтом - Назаром Демчуком. Він замовив складний маршрут: Дубай, Мале, потім окремий трансфер на резорт, ще два вікенди про запас, якщо «захочеться тиші». Він частенько замовляв красиво. Не пафосно - саме красиво. Наче купував не путівки, а вмів оплачувати собі нормальне життя.

І, що найнеприємніше, ніколи не торгувався.

-- Катерино, - сказав він сьогодні, стоячи біля її столу, поки вона перевіряла документи, - якби всі працювали так, як ви, я б уже давно перестав нервувати. 

-- Це звучить майже як освідчення, - не відриваючись від екрана, відповіла вона. 

— Майже? — ледь усміхнувся він. 

Катерина тоді підняла на нього очі й теж усміхнулася так, щоб це залишалося жартом, а не дверима, які хтось раптом забув зачинити. 

— Не поспішайте, Назаре Олеговичу. Я люблю, коли за мною красиво залицяються хоча б три квартали, а не одразу до підпису. 

Він нічого не сказав, тільки трохи довше подивився на неї тим своїм уважним, стриманим поглядом. Не чоловічим поглядом у найгіршому сенсі цього слова, коли з тебе вже подумки зняли одяг і моральні принципи. Ні. Його погляд був гіршим. 

Він бачив її. Саме це Катерина намагалася не помічати. Вона дістала телефон із сумки, спустилася сходами до тротуару і автоматично перевірила повідомлення на телефоні. 

Згори висів синій безсоромний міський вечір, у якому вже не було зимової злості. Машини текли проспектом, люди поспішали, хтось сміявся. У місті все жило, тиснуло, гуділо, а в Катерини раптом знову з’явилося те саме відчуття - ніби щось у її житті зсунулося на кілька міліметрів убік, і поки ніхто цього не бачить, тільки вона відчуваєяє на інтуітивному рівні, що щось не так як має бути.

Телефон спалахнув новим повідомленням.

Марійка : Ну що, королева турів і чоловічих нервових зривів, ідемо сьогодні на келих вина? Чи твій узурпатор Сергій знову заборонив тобі мати особисте життя?

Катерина пирхнула.

Марійка була її подругою ще з університету й однією з небагатьох людей, яким дозволялося називати Сергія узурпатором, не ризикуючи життям. Хоча, якщо чесно, Сергій не був узурпатором. 

Вона швидко надрукувала:

Катерина: «Якщо цей бізнес колись прогорить, я піду в тарологині. Або у відьми. Відчуваю, сьогодні день цікавих передбачень».

Марійка відповіла майже одразу:

Марійка: «Ти і так відьма. Просто з укладкою і в хорошому пальті. То що, вино?»

Катерина усміхнулася, але не відповіла. Бо справа була не у вині. І навіть не в Сергієві.

Справа була в тій самій невидимій подряпині на внутрішньому склі її спокою, яка останні два тижні не давала їй розслабитися до кінця. Вона не могла це пояснити. І через це ще більше злилася на себе. Катерина взагалі не любила бездоказових станів.

Вона любила таблиці, підтверджені бронювання, чіткі маршрути, цифри в договорах, порядок у документах, рівні стрілки на очах і розуміння, куди саме їде її життя. З нею було просто, що якщо є проблема - її можна назвати. Якщо її можна назвати - значить, можна вирішити. 

Але ось це все - інтуїція, передчуття, жіноче "мені щось не подобається" - вона в собі не любила. Хоча, якщо вже бути чесною до кінця, підводило її саме що завгодно, тільки не внутрішній голос.

"Можливо, в минулому житті я справді була гадалкою", - подумала вона, поправляючи ремінець сумки на плечі.- " Або циганкою. Або тією тіткою, яка мовчки дивиться на чужого чоловіка й одразу знає, що він бреше навіть про погоду". 

Вона сіла в машину, кинула папку на сусіднє сидіння, завела двигун і ще раз подивилася на телефон.

Від Сергія було коротке повідомлення: «Будеш до сьомої?»

Нормальне повідомлення чоловіка дружині, сказала собі Катерина і злилася ще сильніше, бо саме ця ситуація з нормальністю останнім часом почала дратувати найбільше. Вона пам'ятає, що колись у них усе було інакше.

Сергій писав їй дурниці посеред дня. Міг зателефонувати тільки для того, щоб сказати: «Я проходив повз ту кав’ярню, де ти любиш еклери, і згадав твоє обличчя, коли ти щаслива». Від таких фраз Катерина тоді танула, хоч і робила вигляд, що ні. Він був веселий, теплий, легкий на підйом. І красивий - не так, як на обкладинках, а по-чоловічому: добрий профіль, трохи лінива усмішка, сильні руки, голос, у якому завжди ніби лишалося півтона сміху.

Потім усе стало… звичним. Ні, не поганим. Просто звичним.

Шлюб взагалі іноді нагадує дорогий готель, у якому ти давно живеш. Спочатку захоплюєшся всім — видом із вікна, запахом рушників, тим, як ідеально застелене ліжко. А потім перестаєш помічати навіть море. 

Катерина поклала руки на кермо й на кілька секунд завмерла.

Її почуття до Сергія не зникли. У цьому й була головна проблема. Якби вони зникли, усе було б простіше. Їй не треба було б так довго аналізувати його погляди, інтонації, затримки в повідомленнях, дивну неуважність до якихось дрібниць і одночасно підозрілу ввічливість у тих моментах, де він раніше просто жив, а не поводився правильно.

І Христина.

Катерина повільно видихнула. Саме тут думки ставали липкими.

Молодша сестра ніколи не була їй по-справжньому близькою, хоча з боку вони виглядали цілком нормальною парою сестер: одна старша, зібрана, «правильна»; друга — легша, більш хаотична, з вічною звичкою спізнюватися, позичати речі без дозволу, жартувати голосніше, ніж треба, і весь час ніби трохи змагатися незрозуміло за що.

У дитинстві це виглядало смішно. У юності — дратувало. У дорослому віці Катерина навчилася називати це поблажливо: «У Христини просто такий характер». Начебто характер міг виправдати все, включно з умінням дивитися на чуже життя так, ніби воно стояло на вітрині і мало цінник.

Останнім часом Христина стала частіше з’являтися в них удома. Без причини. «Просто заскочила».

«Була поруч».

«Сумно стало».

«У вас кава смачніша».

«Я Сергію мем скинула, ти бачила?» .

«А Сергій теж так вважає».

«А Сергій казав…»

Спочатку Катерина не звертала уваги. Потім звернула. Потім почала мовчки помічати деталі.

Надто швидкі паузи, коли вона заходила в кімнату. Надто веселе пожвавлення в Христининому голосі, коли Сергій з’являвся в дверях. Його дивну звичку відповідати сестрі Катерини швидше, ніж їй самій. 

 Можливо, дурниця.

Катерина чудово знала, як працює жіноча уява, коли її підгодувати втомою, гормонами й парою поганих днів. Вона не хотіла бути тією дружиною, яка з нічого ліпить трагедію. Не хотіла скочуватися в принизливе стеження, перевірку телефонів, підрахунок чужих усмішок і збір доказів по крихтах, як якась нещасна героїня денного серіалу.

Тому вона нічого не робила.

Лише дивилася.

І, мабуть, відчувала.

Вечірнє місто: за вікном машини потік повільно, у теплій жовтизні вечора.

На одному з перехресть Катерина знову глянула в телефон. Ще одне повідомлення — цього разу від Христини: «Я вже у мами. Ти скоро?»

Катерина завмерла на півсекунди.

Сьогодні вони й справді збиралися у батьків. Нічого особливого — просто вечеря. Мама просила привезти торт, тато хотів похвалитися новою полицею в кабінеті, Христина зранку скинула в сімейний чат якийсь дурний жарт про перше квітня й пообіцяла всіх «розіграти так, що ми заплачемо». Сергій мав приїхати трохи раніше, бо обіцяв допомогти татові переставити щось важке.

Усе було настільки звичайно, що від цього Катерині раптом стало не по собі.

«Скоро», — коротко написала вона.

І відразу, ніби сам собою, у голові сплив дуже дивний, майже безглуздий план. Він з’явився не як ідея. Катерина примружилася.

А що, якщо просто влупити жартом у центр кімнати?

Без підготовки і без пояснень. Вона навіть уявила це: всі сидять за столом, щось їдять, мама розливає чай або вино, тато бурчить про політику чи курс долара, Христина сміється занадто голосно, Сергій удає спокій. А вона, Катерина, дивиться на них обох і каже абсолютно буденним тоном: «Усміхніться, голубчики. Я знаю, що ви коханці».

Просто щоб подивитися на реакцію. Просто як жарт, тому, що сьогодні перше квітня, а вона має право на маленьку дурість.

Катерина хмикнула сама до себе. Господи, що за маячня.

Нормальні жінки після роботи їдуть додому, знімають підбори, замовляють суші й дивляться щось. А вона замість цього придумує психологічні експерименти на близьких. Можливо, Марійка права, і їй дійсно треба хоча б раз на тиждень вино, сон і мінімум контактів із людьми.

Світлофор перемкнувся. Машини рушили вперед.

Катерина посміхнулася, але тривога не зникла. 

Вона знала себе добре. Якщо вже якась думка вчепилася, просто так вона не відпустить.

Ще хвилин за двадцять Катерина зупинилася біля кондитерської, забігла по торт, який замовляла мама, й поки чекала на коробку, глянула на себе в дзеркальну вітрину. Темне довге волосся спадало на плечі м’якою хвилею, обличчя справді трохи нагадувало сердечко — гостріше біля підборіддя, ніжними лініями біля скул. Великі очі сьогодні здавалися темнішими від звичного, ніби в них уже осіло те передчуття, якому вона ще не придумала назви. Губи, природно чіткі, злегка стиснуті. Гарна. 

— Ваш торт, — сказала дівчина за стійкою.

— Дякую.

Телефон знову завібрував.

Сергій. Вхідний виклик. Вона прийняла.

— Так?

— Ти де? — голос у нього був звичайний. Теплий. Знайомий. Майже домашній.

— У центрі ще. Заїжджала по мамин торт.

— А, точно. Я забув. Тут твій тато вирішив, що полицю простіше не перевісити, а демонтувати пів квартири.

Катерина всміхнулася проти волі.

— Співчуваю. Живий?

— Поки так. Приїжджай швидше. Христина вже дістала всіх своїми жартами.

На ім’я сестри в його голосі нічого не здригнулося. Нічого. І саме це чомусь здалося Катерині ще гіршим.

— Буду хвилин за п’ятнадцять, — відповіла вона.

— Чекаю.

Виклик обірвався.

Катерина ще кілька секунд сиділа нерухомо, дивлячись перед собою. На склі поволі ковзали відблиски вечірнього сонця. Місто жило своїм життям.

Вона поклала телефон на панель і завела машину. Дурна ідея, подумала Катерина. Але іноді саме дурні ідеї виявляються найчеснішими. І вже коли вона під’їжджала до батьківського будинку, Катерина раптом зрозуміла, що рішення вже прийняте.

Вона скаже це. Скаже легко. Усміхаючись. Майже граючись. Так, ніби це лише першоквітневий жарт.

І, можливо, за пів години сама ж сміятиметься з себе, обійматиме Христину, закочуватиме очі на Сергія і думатиме, що дійсно з’їхала з глузду від роботи, перевтоми й жіночої фантазії.

А можливо — ні.

Катерина взяла торт, зачинила машину й подивилася вгору на вікна батьківської квартири. Там горіло світло. Звичайне тепле світло звичайного дому, в якому все ще було її дитинство, мамині чашки, татова впертість, сімейні фото на стінах, сміх, запахи, і любов, у яку їй хотілося вірити ще хоча б один вечір.

Вона піднялася сходами.

-- Ну що , Катю, - тихо сказала вона сама собі, - або ти зараз просто геніально-драматична істеричка або в тебе справді дар.

І натиснула на дверний дзвінок.