Спочатку:
На сторінку книги
Ранок увірвався до свідомості Вівіан задовго до того, як вона розплющила очі.
Спочатку, ще балансуючи на тонкій межі сну, вона почула глухе, ритмічне тук-тук-тук - хтось надворі колов дрова. Потім протяжно й рипуче відчинилася хвіртка. Зовсім поруч невдоволено заквоктали кури, ліниво мекнула якась коза (цілком можливо, та сама вчорашня нахаба Білка), і гучно хлюпнула вода у відрі. З кухні долинав важкий стукіт тіста, яке безжально відбивали об дерев'яну діжу. У прохолодному повітрі густо пахло теплим хлібом, пічним димом і сушеною м'ятою.
Розплющивши очі, жінка втупилася в потемнілу від часу дерев'яну стелю. Тіло після ночі на жорсткому солом'яному сіннику нило, кожен м'яз спини нагадував про вчорашню втому та тряску в кареті. Перша думка, викарбувана роками ранкових столичних ритуалів, промайнула одразу: зараз принесуть чай. Рука навіть потягнулася до порожньої тумбочки, ніби там уже мала стояти витончена порцелянова чашка, очікуючи на тихий стукіт у двері та обережний шелест спідниць покоївки.
Але вже за кілька секунд куточки губ самі собою поповзли вгору. Ніхто не принесе.
І в цьому не було ані краплі гіркоти, ані відчуття покинутості. Навпаки - усвідомлення того, що цей ранок не прописаний жодними жорсткими придворними правилами і належить лише їй, принесло дивовижне полегшення.
Свобода рідко пахне трояндами. Частіше вона має запах вологої глини й диму, але дихається нею набагато легше.
Тихо сівши на краї ліжка і зіщулившись від ранкової прохолоди, вона обережно підтягнула ковдру на плече Міли. Дівчисько настільки виснажилося за вчорашній день, що зараз її не збудив би й кінець світу. Вівіан вкотре зловила себе на думці, що мала б залишити цю дитину в столиці. І вкотре заперечила самій собі: не змогла б.
Кухня зустріла гостю галасливим і живим світом. Агнес перебувала в епіцентрі ранкового торнадо: однією рукою енергійно місила тісто, іншу швидко витирала об фартух, паралельно примудряючись ногою прикривати дверцята печі. І при цьому ще й встигала виховувати доньку:
– Святі Потоки, дайте мені терпіння! Та не годуй ти тих курей біля самісінького порога, вони ж потім у хату лізуть!
– Але їм теж цікаво! – щиро обурилася Емма знадвору.
– Ну то нехай цікавляться надворі, поки в суп не потрапили.
Вибиваючи з рук залишки борошна, Агнес обернулася і помітила гостю.
– Прокинулися? – коротко кинула вона й одразу підхопила рушник. – Вода он там.
Вівіан підійшла до дерев'яного рукомийника в кутку, і хлюпнула в обличчя, хапаючи ротом повітря від різкого холоду. Шматок місцевого мила тхнув попелом і тваринним жиром, немилосердно стягуючи шкіру на щоках. А замість пухнастого рушника на цвяху висіла цупка конопляна тканина, яка дряпала обличчя, наче жорстка щітка.
Це був справжній фізіологічний шок - тіло розпещеної аристократки благало про краплю звичного комфорту, якого тут не передбачалося навіть у свята. Проте сидіти склавши руки вона не збиралася. Дармоїдів не люблять ніде, а в селі – й поготів. Проковтнувши дискомфорт, вона кілька секунд постояла, спостерігаючи, як господиня вправно порається одразу з трьома процесами, і просто запитала:
– Вам допомогти?
Агнес недовірливо примружилася, ніби й забула, як минулого вечора сама казала відплатити їй працею:
– Пані справді допомагати мені зібралася?
– Якщо ви зараз відмовите, роботи у вас менше не стане. А мої руки від цього не відваляться.
Жінка ще кілька секунд прискіпливо вивчала її поглядом. Потім витерла долоні об фартух і дістала з-під столу кошик із ножем.
– Ну... якщо вже самі напросилися, почистьте картоплю.
Сівши на дерев'яну лаву, колишня графиня без зайвих слів узялася до роботи. Агнес краєм ока спостерігала за процесом і вже за хвилину непомітно оцінила її руки. Ніж рухався правильно, але тонким пальцям відверто бракувало сили та вправності. Доводилося напружувати кисть, і шкірка подекуди зрізалася товстішими шматками, ніж годилося б. Проте гостя не нітилася й не кидала роботу на півдорозі, вперто зчищаючи бруд.
– Для дворянки непогано, – кинула Агнес ніби між іншим.
– Для дівчини, яка колись виросла біля городу, – дуже посередньо, – м'яко усміхнулася Вівіан.
І одразу подумки дала собі ляпаса - бовкнула зайве. Але Агнес не стала чіплятися до дивної фрази, лише багатозначно гмикнула і повернулася до свого тіста.
А от саму Вівіан накрило. Разом із терпким запахом сирої землі від картопляного лушпиння перед очима замаячило те, що вона так старанно ховала глибоко в собі всі ці сім років. Проста сільська кухня раптом здалася до болю знайомою. На крихітну секунду мозок майже повірив, що зараз поріг переступить бабуся з оберемком сухих дров, от-от тихо заспіває, пораючись біля печі, а з двору долине знайоме рипіння старої криниці. І що вся ця дика столична історія з магією та принцами – лише довгий чудернацький сон втомленої студентки-аграрійки.
Саме в цей момент на кухню виповзла Міла. Вона завмерла просто на порозі, перевела заспаний погляд з господині на Вівіан, а потім – на ніж у її руках. Очі дівчини округлилися так, ніби вона щойно побачила, як небо падає на землю.
– Пані?! Ви... картоплю...
Вівіан спокійно підняла голову, перевела погляд на ніж, потім на наполовину почищену бульбу.
– Судячи з усього, так. Докази наявні.
Агнес, не відриваючись від замісу, гучно пирхнула:
– А що, у столиці вона якось сама чиститься?
– На жаль, – куточок губ Вівіан здригнувся в іронічній усмішці. – Хоча, зізнаюся, іноді мені дійсно здавалося, що так воно і є.
Міла кілька разів кліпнула, перетравлюючи побачене, а потім її напружені плечі опустилися, і вона тихо пирскнула в долоню. Вчорашня важка напруга в кімнаті зникла безслідно.
Після швидкого сніданку Агнес безапеляційно втиснула в руки Вівіан туго зав'язаний вузлик зі ще теплим хлібом. На обережну спробу заплатити вона лише відмахнулася:
– Ідіть уже, бо Торек зранку злий, як собака. Не заважайте йому.
Біля маєтку справді стояв неймовірний гвалт – уперше за десятки років старий будинок ожив. Хтось тягав важкі соснові дошки, хтось збивав гнилі балки, з даху безперервно летіла трухлява дранка, піднімаючи в повітря хмари їдкого пилу. Чоловіки лаялися, перегукувалися і реготали. Вівіан не стала втручатися. Будівництво завжди виглядає однаково, незалежно від паралельних світів. Хтось кричить, що все пропало, хтось клянеться, що зараз упустить балку, а людина, яка керує цим керованим хаосом, робить вигляд, ніби все йде строго за планом. Сьогодні цей будинок уже сварився, гримів і скрипів, наче вперто вирішив пожити ще трохи.
У центрі цього тайфуну височів Торек. Щойно він наказував двом парубкам піднімати балки, як його вже гукали з іншого боку двору – виявилося, хтось криво виставив риштування. Не встиг майстер спуститися, як третій робітник притягнув трухляву крокву й почав авторитетно доводити, що ”вона ще постоїть”. Торек тільки відмахнувся, різко витираючи піт з лоба:
– Та хай ті Потоки... Не мороч голову. У купу її.
За якихось десять хвилин він устиг насварити трьох робітників, двічі злетіти на риштування і один раз мало не отримати дошкою по лобі. І саме в цей момент двоє хлопців приготувалися вибивати стару почорнілу крокву під самісіньким дахом.
Вівіан не зналася на архітектурі, але її погляд все одно зачепився за стару кам'яну кладку під деревом. Каміння біля самого кута трималося хіба що на чесному слові й святому дусі, а темна тріщина від нього повзла загрозливо високо. Вона раптом дуже чітко згадала батька зі свого першого життя. Згадала, як він ремонтував їхній старий сарай і завжди повторював: “Не чіпай верх, поки низ не тримає”.
Зробивши крок уперед, вона тихо, але так, щоб її почули крізь шум, промовила:
– Перепрошую... Якщо зараз її забрати... – жінка невпевнено вказала пальцем на кут даху, – оця стіна не залишиться без опори?
Торек опустив сокиру і миттєво насупився. Його професійна гордість отримала дошкульну шпильку.
– Я двадцять років дахи ставлю, пані.
– Цілком можливо, що я помиляюся, – Вівіан одразу і дуже м'яко здала назад, не збираючись влаштовувати столичних сцен. – Просто... око зачепилося.
Майстер уже хотів відмахнутися, але професійна параноя взяла гору, і він підняв голову. Насупився ще сильніше. Підійшов впритул до проблемного кута, доторкнувся широкою долонею до каменю. Постукав кісточками. Потім гукнув одному з хлопців на риштуванні:
– Ану встань он там. Зіпрись плечем на кладку. Тільки легенько.
Той здивовано виконав наказ. Стіна під його вагою ледь помітно, але зловісно здригнулася, випустивши тонкий струмочок піску.
– Та щоб його... – тихо видихнув Торек. А потім задер голову і гаркнув на весь двір: – Стоп! Не чіпати ту крокву! Спочатку підперти стіну колодами!
Злізши вниз, він ретельно обтрусив руки об штани і підійшов до замовниці.
– Око маєш, – неохоче, але щиро визнав тесляр.
Вівіан ледь усміхнулася. За останні роки при дворі їй сотні разів казали, що вона розумна, витончена, прониклива і небезпечна, але саме ці два буркотливі слова старого майстра чомусь принесли більше задоволення, ніж усі вишукані компліменти столичних салонів разом узяті.
Та махати прапором лідерства вона не стала. Дочекавшись, поки робітники повернуться до своїх завдань, а Торек нарешті сяде перекурити, вона присіла поруч із ним на свіжообтесану колоду.
Повітря тут, на пагорбі, було дивовижно легким. Навіть після ранкової метушні й довгої дороги сюди жінка не відчувала очікуваної фізичної втоми, списавши це на цілющий сільський клімат. Густий запах сирої деревини від розпиляних дощок здавався напрочуд насиченим. Вона спробувала визначити породу дерева за малюнком ще до того, як запитала:
– Цю обов'язково міняти? – носок її простого черевика торкнувся довгої і на вигляд свіжої дошки.
– Обов'язково, – буркнув Торек, прицмокуючи.
– Чому? На вигляд міцна, та й зовсім суха.
Чоловік скоса глянув на неї. Тоді дістав із-за халяви чобота ніж, одним рухом підчепив тріску з торця і показав сіруватий пил просто під корою:
– Тут волокно кручене. Зверху ніби сухо, а всередині вже гниль пішла. Сонце вдень пригріє – її закрутить гвинтом, і матимемо халепу на цілий дах.
Вівіан уважно придивилася до темних кілець на зрізі, вдихаючи гіркуватий запах свіжої тирси. Торек сховав ніж, ще раз мазнув уважним поглядом по її зосередженому обличчю й уже нормальним людським тоном додав:
– Модрину взагалі краще з осені брати...
Далі буде...
