Спочатку:
На сторінку книги
Лорд Едріан Валоріан повертався назад крізь магічний туман, і вираз його обличчя міг би змагатися за похмурістю з грозовою хмарою. Генерал був не просто не в гуморі — він був розлючений.
Його спроба таємно перетнути ельфійський кордон зазнала нищівного фіаско. Ельфи захистили свої рубежі так, наче чекали наступу всього Даркмуру: крок праворуч — і повітря вибухає срібними іскрами магічної пастки, крок ліворуч — і коріння дерев намагається зв'язати тебе по руках і ногах. Побачивши, що ельфійські лучники перекрили навіть найменші звірині стежки, Едріан змушений був відступити. Навіть натяку на те, як знайти тут магістра Олдуса, він не отримав.
Поки він пробирався назад крізь хащі, у його голові визрів чіткий, хоч і важкий план. Залишати Ріту та орка тут, на нейтральному рубежі, ставало смертельно небезпечно. Едріан вирішив написати офіційне розпорядження для свого заступника, сержанта Бранна. Ґрум і Ріта мали негайно вирушити назад до головного загону Олантії, де воїни Едріана сховали б їх до його повернення. Сам лорд планував повернутися до ельфійського лісу і прориватися далі самотужки. Пробиратися крізь пастки буде набагато легше, коли його мозок не буде паралізований щосекундним страхом за безпеку Ріти.
«Вона хоч і бойовий дракон, але її людська душа надто беззахисна, — похмуро думав лорд, продираючись крізь зарості хмелю. — Я не дозволю їй ризикувати».
З цими шляхетними й тривожними думками лорд Валоріан безшумно вискочив на їхнє таємне лісове сховище в глибокому яру. І на кілька секунд повністю втратив дар мови. Навіть під час найважчих військових облог Едріан так сильно не дивувався.
Затишний яр, укритий густими заростями хмелю, перетворився на якусь філію ельфійського театру поезії. На великій поваленій колоді, витончено закинувши ногу на ногу, сидів золотоволосий ельф у зеленому плащі. Він тримав у руці пергамент і мелодійним голосом декламував вірші.
— Твій погляд, леді, наче спалах зорі,
Хоч тіло вбране в чорний колір сталі...
Твоя краса сильніша за вогні,
Що ворогів палили в темній далі! — натхненно вигукував ельф, картинно притискаючи руку до серця та підморгуючи Ріті.
Ріта в тілі великого дракона лежала на м'якому моху, підперши лускату морду обома передніми лапами. Її хвіст задоволено й мірно погойдувався з боку в бік, а великі зелені очі блищали від чисто дівочого захоплення. Що б там не казали, а слухати компліменти про свою «неперевершеність» Маргариті з Києва подобалося в будь-якому світі та в будь-якому тілі.
Але це було ще не все. Поруч стояв гігантський орк Грум. Щоб не відставати від золотоволосого конкурента, велетень напружував свої неймовірні біцепси, ламав руками товсті дубові гілки, демонструючи силу, і час від часу басовито перебивав ельфа, пропонуючи Ріті найсоковитіші ягоди ожини прямо зі своєї величезної долоні:
— Вірші — це вода, леді Маргарито! Справжній чоловік має приносити вітаміни! На, з'їж ягідку, Грум спеціально для тебе вимив її в струмку!
Орк та ельф абсолютно безсоромно змагалися за увагу Ріти, влаштувавши справжній конкурс лісових талантів.
Лорд Едріан повільно опустив руку з меча. Протягом пів хвилини він просто мовчки споглядав цю картину. Ельф-красень читав оди його бойовому дракону, орк підгодовував його ягодами, а Ріта мурчала від задоволення. Всередині генерала в ту ж секунду злетів такий потужний вибух роздратування й гарячої люті, що він не витримав.
Йому здалося, що Ріті дійсно до смерті подобаються ці вухаті залицяння та солодкі поеми.
— Я бачу, у вас тут справжній бал-маскарад, — крижаним голосом промовив Едріан, виходячи з тіні дерев.
Почувши його голос, Ріта миттєво підхопилася на всі чотири лапи. Поема ельфа та ягоди орка були забуті в ту ж мить. В її смарагдових очах спалахнула така чиста людська радість, яку неможливо було приховати. Забувши про всяку драконячу грацію, дівчина в пориві емоцій кинулася назустріч Едріану, ледь не збивши хвостом колоду з ельфом. Вона підскочила до нього впритул, схилила морду і ледь не обійняла його своїми гігантськими крилами, гаряче дихаючи йому в обличчя:
— Едріане! Ти живий! Цілий! О боже, я так злякалася, тебе так довго не було! Я вже збиралася йти штурмувати цей їхній ельфійський кордон!
Коли вона так щиро, по-дівочому панічно заговорила своїм басом, виражаючи чисту турботу лише про нього, суворе серце Едріана радісно відгукнулося. Уся його злість зникла, поступившись місцем теплій усмішці. Він обережно поклав руку на її прохолодну луску:
— Усе добре, Маргарито. Я живий. Ельфи мене не з'їли.
Орк Грум, який уважно стежив за цією сценою, усміхнувся у свої великі ікла і шмигнув носом. Його план лісової свахи працював ідеально — реакція Ріти та погляд Едріана говорили самі за себе.
Тут з колоди граційно підвівся ельф, елегантно обтрушуючись від сухого листя. Його пафосний погляд зупинився на людському генералі.
— Лорде Валоріане, — мелодійно промовив ельф, закидаючи золоте волосся назад. — Твоя спроба пробратися через наші рубежі була приречена на провал. Магічні лабіринти Вічного Благословення не підкоряються залізу. Але тобі пощастило. Я знаю таємні магічні коди кордону. Я знаю, де переховується твій маг Олдус, і я обіцяю провести вас до нього найбезпечнішим шляхом.
Едріан здивовано насупився, переводячи погляд з ельфа на Ріту.
— І з якого це дива ельфійський патрульний вирішив зрадити накази свого короля і допомогти людському генералу? — недовірливо запитав лорд.
Іліон повернувся до Ріти, упав на одне коліно і знову палко подивився на її лускату морду, ігноруючи страшні зуби:
— О, мій королівський обов'язок нічого не значить перед величчю цієї прекрасної Музи! Крізь зелені очі цього грізного Дракона я бачу чарівність, тонку красу та неймовірну душевну глибину леді Маргарити. Вона — перша істота в усьому світі, яка зрозуміла мою поетичну тугу. Тому я допомагаю вам виключно через неї. Тільки заради її безпеки та її посмішки!
Ельф знову зробив їй палкий, витончений комплімент, натякаючи на свої суто лицарські наміри щодо дівчини.
Всередині Едріана знову щось гостро, боляче кольнуло. Це були найсильніші ревнощі, які він коли-небудь відчував у житті. Йому хотілося взяти цього золотоволосого поета за комір і закинути в найближче болото, щоб той більше ніколи не дивився на ЙОГО «Маргаритку». Воїн спробував подумки переконати себе, що це просто турбота про військову таємницю, але серце чітко знало правду: він ревнував жінку. Свою дивовижну, вередливу дівчину-дракона.
— Мені байдуже, які ельфійські музи тобі ввижаються, — сухо процідив Едріан, роблячи крок уперед і символічно заступаючи собою Ріту від погляду Іліона. — Якщо ти знаєш дорогу до мага — веди. Але якщо це пастка, твої довгі вуха не врятують тебе від мого меча. Рушаємо!
Ріта винувато прикусила язика. Попереду на них чекав магічний ельфійський ліс.
А далеко вгорі, остаточно знесилений від емоційного та шпигунського навантаження, на самій верхівці срібного клена висів нещасний гоблін-шпигун Кронк. Його пергамент повністю розмок від лісової роси, але він тремтячою рукою продовжував шкрябати свої останні сенсаційні нотатки для генерала Даркмуру:
«Екстрене повідомлення! Психологічна зброя людей під назвою "Маргарита" повністю паралізувала ельфійську армію!
Генерал Валоріан повернувся з невдалої розвідки і застав ельфа-патрульного, який читав Дракону вірші про кохання, поки орк-дезертир Грумбаш годував його ягодами.» Зараз генерал людей перебуває в стані хронічних ревнощів найвищого рівня. Він закриває Дракона своїм тілом і погрожує відірвати ельфу вуха. Ельф заявив, що зраджує свого короля виключно через любов до Дракона.
Мій фінальний висновок: військова логіка в цьому лісі померла остаточно. Орк, ельф і людський генерал зараз підуть разом до мага Олдуса, щоб з'ясувати, хто має право танцювати з Драконом на весіллі. Я подаю у відставку і йду працювати на гномські копальні, там принаймні немає рожевої луски...»
