Раді Вас бачити!

— Тату, тільки не кажи, що він уже все.

Олівія стояла посеред подвір’я, схрестивши руки на грудях, і дивилася на перевернутий догори колесами велосипед так, ніби Дмитро саме збирався оголосити їй про смерть близького родича. Переднє колесо ще повільно оберталося, час від часу чіпляючи колодку гальма, ланцюг провисав, а на світлій рамі виднілася свіжа подряпина, походження якої дівчинка вперто відмовлялася пояснювати. Дмитро сидів навпочіпки біля велосипеда, крутив педаль однією рукою і з тією зосередженістю, яку зазвичай залишав для справ значно серйозніших, прислухався до сухого потріскування десь біля задньої зірочки. На його пальцях уже чорніло мастило, біля ноги лежала відкрита коробка з інструментами, а Аделаїда, якій неодмінно треба було брати участь у всьому, що відбувалося в домі, по одному витягувала з неї ключі й складала собі на спідницю. Едіта спостерігала за ними з ґанку, тримаючи в долонях чашку давно охололого чаю, і знала: ще хвилин десять Дмитро робитиме вигляд, що велосипед потребує складного ремонту, ще хвилин п’ять Олівія ходитиме за ним хвостиком і питатиме, чи можна його врятувати, а потім він витре руки об стару ганчірку, скаже своє звичне «ну, пробуй» і стоятиме біля воріт, доки вона не зробить перше коло. Так було майже з усім, що ламалося в їхньому домі. Спочатку Дмитро бурчав, потім лагодив, а вже після цього довго пояснював, як треба було зробити, щоб воно взагалі не зламалося.

— Він не «все», — нарешті сказав Дмитро, не підводячи голови. — Але якщо ти ще раз залишиш його під дощем, я особисто влаштую йому похорон.

— Я не залишала.

— Звісно.

— Це Аделаїда.

Молодша миттю підняла голову.

— Я?!

— Ти.

— Я навіть не катаюся на твоєму велосипеді!

— Але могла його залишити.

— Олівія, — Дмитро нарешті глянув на старшу, і кутики його губ сіпнулися. — Їй треба було спочатку навчитися піднімати велосипед, потім викотити його з-під навісу, дотягти до воріт, залишити там, дочекатися дощу, а після цього повернутися в хату так, щоб ніхто не помітив. Ти справді думаєш, що вона настільки підступна?

Аделаїда ображено насупилася, бо з усього сказаного зрозуміла лише те, що її в чомусь звинувачують, а Олівія не витримала й засміялася. За секунду засміявся Дмитро, а слідом і Едіта, хоча саме вона вчора ввечері першою побачила велосипед біля воріт і затягнула його під навіс. Вона могла б зараз видати доньку, але не стала. Натомість зробила ковток холодного чаю й подумала, що в їхньому домі існувало якесь негласне правило: Дмитро завжди знав правду, діти завжди були переконані, що обдурили його, а він дозволяв їм зберігати цю впевненість рівно доти, доки справа не стосувалася чогось справді важливого.

— А це що? — Дмитро провів пальцем по подряпині на рамі.

Олівія миттєво перестала сміятися.

— Де?

— Не бачу сенсу показувати. Ти ж її все одно не бачиш.

— А-а, ця…

— Саме ця.

— Я впала.

Дмитро випростався так швидко, що Олівія відступила на пів кроку.

— Коли?

— Та давно.

— Наскільки давно?

— Позавчора.

— Де впала?

— Біля магазину.

— Сильно?

— Тату, я ж стою перед тобою.

— Це не відповідь.

Він уже не дивився на велосипед. Погляд ковзнув по її колінах, ліктях, руках, ніби позавчорашнє падіння могло досі ховатися десь під футболкою й шортами. Олівія закотила очі з тією поблажливістю, на яку здатні лише діти, цілком переконані, що батьки переживають через безглузді речі, і показала невеличкий струп на коліні. Дмитро торкнувся шкіри поруч із ним, запитав, чи не болить, а почувши чергове «та ні», все одно оглянув друге коліно, лікті й долоні. Едіта мовчки дивилася на нього і відчувала знайоме тепло, яке приходило в такі миті несподівано й майже завжди змушувало її соромитися власної вдячності. Ніби за звичайні речі не дякують. За те, що чоловік перевіряє дитині гальма. За те, що пам’ятає купити її улюблені пластівці. За те, що вночі прокидається від кашлю за стіною раніше за тебе й уже дорогою до дитячої бурчить: «Спи, я піду». За те, що знає, котра донька любить чай теплим, а котра відмовиться пити його, якщо на поверхні плаватиме бодай одна чаїнка. Але Едіта давно знала: саме з таких дрібниць і складається те велике, чому люди потім дають надто просте слово — сім’я.

— Ключ на десять дай, — сказав Дмитро.

Аделаїда радісно простягнула йому найбільший із тих, що встигла назбирати.

— Це на сімнадцять.

Дівчинка подивилася спочатку на ключ, потім на батька.

— А цей?

— На тринадцять.

— А цей?

— Теж не той.

— То сам шукай.

Вона висипала весь свій скарб назад у коробку й демонстративно підвелася, а Дмитро подивився їй услід із таким щирим подивом, ніби його щойно звільнили з роботи без попередження.

— Отак завжди, — поскаржився він Едіті. — Виростив помічницю.

— Ти її не виростив. Вона ще маленька.

— Тим більше. Уже характер є, а користі ще ніякої.

— Я все чую! — долетіло від сходів.

— От бачиш? І слух хороший.

Едіта засміялася й нарешті поставила чашку на поруччя. Дмитро був із тих чоловіків, яких важко було описати одним словом, бо будь-яке виходило або надто гучним, або надто бідним. Він не говорив красивих речей просто для того, щоб вони прозвучали, не вмів довго сердитися й зовсім не розумів натяків, через що Едіті за роки шлюбу довелося навчитися прямо казати, чого вона хоче, замість чекати, доки чоловік чарівним чином про це здогадається. Він міг забути дату, яку вона вважала важливою, зате пам’ятав, що Олівії потрібен ватман на понеділок, а Аделаїда минулого тижня сказала, що хоче жовті гумові чоботи. Міг сперечатися через якусь дурницю до хрипоти, а за пів години зайти на кухню й запитати, чи зробити їй каву, наче сварка закінчилася саме в ту мить, коли він перестав сердитися. Іноді це страшенно дратувало. Іноді рятувало їх обох. Напевно, саме тому поруч із ним життя ніколи не було схоже на красиву історію, яку хочеться комусь переповісти, зате дуже нагадувало місце, куди хочеться повертатися.

— Мам, скажи йому, щоб швидше, — Олівія підійшла до ґанку й сперлася ліктями на поруччя. — Дівчата вже чекають.

— Дівчата почекають.

— Але ми домовилися.

— Тоді треба було вчора згадати, що велосипед зламаний.

— Я думала, він сам перестане.

— Що перестане?

— Ламатися.

Едіта подивилася на доньку, намагаючись зрозуміти логіку цього твердження, а тоді перевела погляд на Дмитра. Той мовчки підняв очі. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, після чого обоє розсміялися.

— Твоя дитина, — сказав він.

— Коли розумна — твоя.

— А коли велосипед під дощем?

— Тоді взагалі не знаю, звідки вона в нас узялася.

— Я тут стою! — обурилася Олівія.

— Ми бачимо, — одночасно відповіли вони.

Дмитро повернувся до ремонту, а Олівія, зрозумівши, що підтримки від матері не дочекається, сіла просто на траву поруч із ним. За хвилину вона вже розпитувала, навіщо потрібна ця гайка, чому ланцюг чорний, чи можна самій його зняти і що станеться, якщо поставити колесо навпаки. Дмитро відповідав на кожне запитання, навіть коли наступне починалося раніше, ніж він устигав закінчити попередню відповідь. Потім вклав їй у руку ключ і показав, у який бік крутити. Олівія напружилася всім тілом, висунула кінчик язика від старання, але гайка не піддавалася, і тоді Дмитро непомітно послабив її своєю рукою, перш ніж знову віддати ключ доньці. Едіта бачила це. Олівія — ні. Вона переможно вигукнула, що відкрутила сама, і Дмитро цілком серйозно кивнув, наче ніколи в житті не сумнівався в її здібностях.

Саме за це Едіта любила дивитися на нього з дітьми. Дмитро не поспішав робити замість них те, що вони могли зробити самі, але завжди залишав руку достатньо близько, щоб підхопити, якщо не вийде. Він навчив Олівію плавати, спочатку тижнями дозволяючи їй триматися за свою шию так міцно, що ввечері залишалися червоні сліди. Він бігав за її першим двоколісним велосипедом уздовж усієї вулиці, тримаючись за сидіння, доки одного разу не відпустив, а вона ще метрів двадцять їхала, не знаючи про це, і мало не розплакалася від образи, коли зрозуміла, що він її обдурив. Аделаїду він носив на плечах навіть тепер, коли Едіта казала, що донька вже важка, і щоразу відповідав, що одного дня вона сама перестане проситися, а отже, нема чого поспішати. У його любові взагалі було мало урочистого. Вона пахла мастилом для велосипедного ланцюга, дитячим шампунем, млинцями в неділю і кавою, яку він приносив Едіті в ліжко не на річницю, а просто тому, що прокинувся раніше. Іноді їй здавалося, що саме така любов і є найнадійнішою — та, яку майже не помічаєш, поки живеш усередині неї.

— Готово, — нарешті оголосив Дмитро.

— Правда?

— Ні. Я просто дві години сидів тут, щоб тебе обдурити.

Олівія вже тягнула велосипед до воріт. Дмитро встиг схопити її за кермо.

— Стояти.

— Ну що ще?

— Гальма.

— Ти ж перевірив.

— Я ще раз перевірю.

— Тату!

— Можеш обурюватися скільки хочеш. Колеса — два, голова — одна.

Він кілька разів натиснув на ручки гальм, перевірив колеса, провів долонею по сидінню й лише тоді відпустив велосипед. Олівія миттю вскочила на нього й помчала до воріт, але біля самої хвіртки різко загальмувала, обернулася й крикнула:

— Дякую, тату!

— Повільніше на повороті!

— Добре!

— І до темряви додому!

— Добре!

— І телефон бери!

— Добре-е-е!

Останнє «добре» вже розчинилося десь за воротами. Дмитро ще кілька секунд стояв, дивлячись їй услід, наче сам факт того, що велосипед зник за хвірткою, вимагав від нього особливого контролю. Потім зітхнув, нахилився збирати інструменти й виявив, що половини немає. Аделаїда, яка весь цей час підозріло тихо сиділа на сходах, спробувала сховати руки за спину.

— Аделаїдо.

— Що?

— Де викрутка?

— Яка?

— Моя.

— У тебе їх багато.

— Де. Викрутка?

Дівчинка кілька секунд витримувала його погляд, а потім витягла з-за спини викрутку й простягнула батькові.

— Я хотіла полагодити ляльку.

— А що з нею?

— Нічого.

— То навіщо її лагодити?

Аделаїда замислилася.

— Щоб було краще.

Дмитро пирхнув, узяв викрутку й несподівано підхопив доньку разом із нею. Та заверещала, обхопила його за шию, а він посадив її собі на плечі, не зважаючи на брудні руки й Едітине «Дімо, вона ж у світлому!». За хвилину Аделаїда вже командувала згори, куди йому йти, а він слухняно ніс її до ґанку, дорогою погрожуючи, що віддасть у майстерню працювати за вкрадені інструменти. Едіта дивилася на них і усміхалася. Вона знала цього чоловіка давно — його звички, слабкості, мовчання, невдалі жарти, спосіб сердитися і спосіб миритися, — але інколи ловила себе на дивному відчутті, ніби досі не до кінця розуміє, як їй випало саме це життя.

Дмитро поставив Аделаїду на ґанок, а тоді підійшов до Едіти й без попередження торкнувся пальцем її носа.

— Дімо!

Вона відсахнулася й одразу зрозуміла за його усмішкою, що сталося.

— Ти мене мастилом вимазав?

— Трошки.

— Я тебе зараз уб’ю.

— При дітях?

— Аделаїдо, зайди в хату.

— Не піду. Я хочу подивитися.

— Бачиш? — Дмитро розвів руками. — Свідок є. Тепер нічого не зробиш.

Едіта потягнулася до ганчірки, але він перехопив її зап’ясток, притягнув до себе й швидко поцілував у скроню. Від нього пахло сонцем, пилом і тим самим мастилом, яке тепер, найімовірніше, було не лише на її носі. Вона машинально поклала долоню йому на груди, відчуваючи під футболкою тепло шкіри, і на якусь мить усе навколо стало до смішного простим: Аделаїда на сходах, Олівія десь за воротами, недопитий чай, розкидані ключі, вечеря, яку ще треба готувати, і чоловік, що стоїть перед нею з чорними руками та задоволеною усмішкою.

— Іди мийся, — тихо сказала вона.

— Це все?

— Поки що.

— Значить, житиму.

Він підхопив коробку з інструментами й пішов до гаража, а Аделаїда побігла слідом, бо згадала про ляльку, яку все-таки треба було зробити «кращою». Едіта залишилася на ґанку сама. Десь за сусідськими парканами гавкав собака, на кухні крізь відчинене вікно цокав годинник, а з вулиці долетів далекий сміх Олівії. Звичайний вечір, один із сотень таких самих, які не запам’ятовуються окремими датами й не потрапляють на фотографії. Колись Едіті здавалося, що щастя обов’язково повинно бути великим, майже нестерпним від своєї сили, таким, щоб серце билося швидше й людина точно знала: ось воно. Тепер вона знала інше. Іноді щастя просто лагодило велосипед твоїй доньці, сварило її за подряпане коліно, дозволяло меншій красти викрутки й залишало чорний слід мастила на твоєму носі.

Едіта провела пальцем по шкірі й, побачивши на ньому темну смужку, тихо засміялася.

— Дімо, ну я ж тебе просила!

— Люблю тебе! — безсоромно долетіло з гаража.

Вона похитала головою.

— Я тебе теж.

І пішла ставити вечерю.