Раді Вас бачити!

Слова Тео не давали спокою. Координати збіглися? І що він цим хотів сказати? Наче забув, що вона натяків не розуміє і їй потрібно говорити усе або прямо або ніяк. 

Сіла на диван, щоб зачекати на відповідь. Саме в цей момент, наче незнайомець знав, що усі пішли…а от це реально страшно, якщо здогадка правдива…нарешті написав. 

“О я не прошу багато, просто пишіть мені час від часу” 

Елексіона знову щиро розсміялася, бо їй не подобалося переписуватися у різних чатах. Цікаво чи єдина, хто у 22 столітті досі обирає живе спілкування? Але, якщо подумати…це зовсім незначна послуга. 

“Гаразд” 

Легко згодилася вона. 

“Чудово. Я хвилювався, що ви відмовитеся” 

Тон незнайомця стає доброзичливим. 

Спочатку їй було дивно й ніяково, але потім спілкування з цим Никодимом стало звичною рутиною. 

Спочатку вона лише віталася, бажала гарного дня чи вечора і йшла далі. Усе ж проєкт забирав дуже багато часу. 

– Лексі, можеш подивитися на формулу, здається у ній щось не так? 

– Так, авжеж, – повертається до Вел і починає їй пояснювати, що все гаразд і вона переймається дрібницями. 

Робота кипіла і вона відчувала ту саму ейфорію, коли усе майже завершено і ти дороблюєш останні штрихи. 

– Лексі, ти впевнена що цього разу усе гаразд? – запитує Аш схвильований і втомлений, бо погано спав останні декілька днів. 

Вона всміхнулася і заспокоїд друга. 

– Тео, перевір, – і з подивом розуміє, що її тон точнісінький, тільки ще з сумішшю тривоги і гордості водночас. 

Вона натискає обережно, наче програма може зірватися від одного зайвого руху і вони завмирають. Аш навіть руки в молитовному жесті складає. 

Відчуває як Тео стиснув її руку, мовляв, ти зі всім впораєшся. 

– А якщо знову…– починає вона і всі в один голос викрикують. 

– Жодних знову! 

Стривожено. Виснажено. І з впевненістю, що цього разу усе точно вийде. 

40, 70, 90, 100. 

Нарешті. 

– Завантажено, – вигукує вона зі сльозами на очах, і кидається в обійми Тео, просто тому що він стоїть найближче. 

Елевонда. Усі тобі повірили, персонажко. Тільки через це, авжеж. 

– Ми зробили це! Бляха я думав, що помру! – Аш підіймає руки до стелі, наче дякує якимось Вищим силам. 

– І що це за слова…видихає Вел дивлячись на нього з докором. 

Вона щасливо посміхається. Вони змогли. 

Тео виймає з кишені картку і говорить. 

– За мій рахунок. Ми точно на це заслуговуємо. 

Як чудово бути знайомою із самою елітою наукового світу. Досі не може зрозуміти, що вона такого зробила, що їй таке щастя випало. 

Хоча тут два варіанти або вона була святою в минулому житті або це все навіщось підлаштовано. 

Вони їдуть у найкращий ресторан у місті, щоб нарешті відсвяткувати їхній успіх. 

Увечері, коли все завершується вона відчуває якусь дивну втому і порожнечу. Рука сама тягнеться до телефона. Краще б вже взяла погладила Діо і ввімкнула якийсь старий фільм з 2020 років. 

Та вона зробила інакший вибір і написала повідомлення. 

Її кіт авжеж був поруч і засуджуючим поглядом дивився на свою господарку. 

“Ми завершили важливий проєкт”

“Вітаю” 

“Дякую” 

Хоча розуміла, що це звичайна ввічливість, але все одно приємно. 

Дні змінювали одне одного і вона все більше довіряла цьому незнайомцю. Вона писала про те що її турбує і те, що робить щасливою. 

За ним і місяці. 

А потім і рік. 

Вона навіть не уявляла як раніше жила без цього спілкування, воно стало важливою частиною і розбавляло її нудну рутину. 

При інших вона жодного разу не писала, бо не хотіла, щоб вони дізналися. Не хотіла чути їхні докори у її бік.

“Я завершила університет. А ще я буду працювати разом з моїми друзями” 

“Це чудова новина”

Як завжди суха і ввічлива відповідь. Її це дратувало, бо хотіла дізнатися більше. 

Але за весь час ледве змогла вивідати тільки щось зовсім звичайне, хоча як співрозмовник він був цікавим. 

І на деякі теми мав незвичну думку. 

“Чому ви вважаєте, що наша робота безглузда. Що поганого у тому, щоб досліджувати віртуальні реальності?” 

Запитала вона, коли одного разу вловила зміну його тону, ця тема здається не подобалося йому найбільше. 

“Ні, нічого, але це не замінить реальність. Ось чому” 

“Це занадто просто, я хочу почути вашу думку більш розгорнуто. Інколи здається, що ви ШІ” 

“Не хвилюйтеся, я людина. А щодо вашого питання, гаразд, я поясню. От уявіть, що ви створюєте віртуальну реальність, ким там стануть люди? Що це дасть їм, окрім того, що Земля проіснує довше? 

Відклала телефон і задумалася. А не можна було спитати так, щоб не ламати мозок? Люди зможуть довше жити на своїй рідній планеті і їм не прийдеться покидати це місце. Ох, а ще вони зможуть дихати чистим повітрям, вживати екологічні продукти і навіть транспорт не буде забруднювати простір. 

“То ви хочете створити утопію?” 

Запитав він точно з насмішкою після того як вона виклала свою думку. 

– Та ну його, – пробурмотіла, відкидаючи телефон, – Діо пішли краще погуляємо нашою утопією, – сказала вона дещо роздратовано звертаючись до кота.

Той радісно щось промуркотів і дозволив застебнути поводок. 

– Ось так. Молодець, – усміхнулася і накинувши легку кофту направилася гуляти містом. 

Попри все їй подобалася ця ідеальність, зручно і правильно. Пройшовши, декілька чистих вуличок вони прийшли до магазину. 

– Лексі! – почула вона голос Вел і радісно помахавши рукою підійшла, щоб обійняти її. 

Подруга вигулювала свою кішку Віолу, тому вони залишили їх двох у спеціальній зоні і взявши корзини пішли вибирати продукти. 

– Може зайдеш до нас в гості? – запитала вона, коли обирали овочі. 

– Та не хотіла б вам заважати…– протягнула невпевнено. 

Забула розповісти – ці двоє таки одружилися і тепер живуть разом, але поки нікуди не їздили, бо зайняті роботою. Тому тепер ми з Тео маємо страждати дивлячись на цих двох, а також усі інші бідолахи, які з нами співпрацюють. 

– Ну що ти, – ображено відказала вона, – ми з Ашом якраз маємо готувати нову страву, потрібна твоя дегустація. І не хвилюйся Тео теж буде і ще дехто з наших знайомих…– вона подивилася на неї з якимось натяком. 

Вони перейшли вже в інший відділ, тому так і завмерла, обираючи сир і йогурт. Мозок швидко обдумував, що вона мала на увазі. 

Якщо вони запросили інших…з роботи…

– Та Айрін теж там буде? – запитала, наче просто між іншим. 

Подруга кивнула. 

– Я прийду, – твердо відповіла вона. 

З Тео вони так і не зійшлися, але це не означало, що вона так легко віддасть його іншій. Як там говорять, ні собі, ні людям.

І гаразд, як би це ще була там Аманда, вона принаймні нормальна, а не ця Айрін. Серйозно, навіть в дорамах героїні не ведуть себе настільки крінжово.

Пройшла і взяла собі багато солодощів, щоб заспокоїтися. Потрібно влаштувати собі серіальний вечір.

Її дратувало, що та Айрін постійно крутиться біля Тео, але що робити з цим не знала. Їхні стосунки завжди були просто дружніми і вона не знала чи справді потрібно щось змінювати. 

Адже все так зручно. 

А тепер могло стати пізно. 

– Ледь не забула Діо корму купити з цими дурними думками, – насварила себе і відправилася на касу.

Самообслуговувальні були зайняті, тому прийшлося вирушити на звичайну. Такі й досі існували навіть, якщо пройшло так багато років. Мабуть, щоб залишити щось з того минулого.

– Добрий день, – привіталася вона і почула вітання навзаєм. 

– Додатком користуєтеся? 

– Так, зараз…

Вона хотіла витягнути телефон, але згадала, що забула його вдома. Це ж треба було. 

– Через браслет, – сказала вона і відстканувала потрібний код. 

– З вас 1200 гривень. 

– Також через браслет, – відповіла вона. 

Дівчина на касі помітно спохмурніла, але потім з попередньою усмішкою сказала. 

– Можете прикладати. 

– Гарного дня, – сказали їй на прощання. 

– Навзаєм, – мабуть лише заради цього вона ще досі ходила на звичайну. 

Далі пішла забирати Діо. 

– Як ти тут не сумував? – хоча це було дурне питання. 

В кімнаті можна було багато де лазити і йому точно тут значно веселіше, аніж вдома. Особливо, зважаючи на компанію в якій його залишила. 

– Прощайся з Віолою і ми підемо. 

Вираз мордочки Діо був дещо невдоволений, але він промуркотів згідно. 

Повернувшись додому вона почала готувати собі і насипала новий корм.