Раді Вас бачити!

Вона не знала навіщо це робила. Ні, справді не знала. Чому підбирає кращий одяг, ніж завжди? Чому так ретельно робить зачіску? 

Чому та, хто ніколи про це не думала, зараз крутилася перед дзеркалом, наче готувалася до важливої конференції. 

Хоча знала. Сьогодні зранку їй зателефонував дідусь Тео і попросив прийти у його кабінет. 

“Я зробила щось не так?” 

Подумала вона тоді. Та правда яку дізналася була значно гіршою. 

Вона швидко зібралася і налякано пройшла до потрібного кабінету. Декілька хвилин стояла, не наважуючись зайти.

Та все ж невпевнено постукала у двері. 

– Сідайте, панно Мельник, – вона лиш кивнула, навіть не дивуючись, що цей чоловік знає, хто вона насправді. 

– Чому ви хотіли мене бачити пане Вільшанський? – поцікавилася і з його дозволу сіла у крісло навпроти.

Дідусь Тео виглядав молодше своїх років, був дещо суворим, статечним чоловіком у чорному костюмі. Його ж очі були глибокого сірого відтінку і дещо лякали, тому дивитися на нього було некомфортно. 

У кабінеті оглядати не було що, надто вже звичайний і стерильний. 

Дідусь мовчав, вона ж не знала чи має право на те, щоб щось сказати. 

– Ви знаєте про нелегальний препарат, який зараз став поширюватися? – запитав пильно спостерігаючи за моєю реакцією. 

Вона лиш міцніше стиснула сумочку від такої уваги до себе. 

– Знаю, – хоч би її голос не затремтів зараз, – і з того, що мені відомо поширився з лабораторії, у якій я працюю. 

Він кивнув з ледь помітною усмішкою. 

– Тоді ви могли бачити дивну поведінку Теодора. 

Думки калейдоскопом пронеслися в голові і вона завмерла, вражено прикрила рот долонею і тихо перепитала. 

– Чи не натякаєте ви на те, що його закоханість у цю простачку лише через препарат. 

Вона ледве стрималася, щоб не розсміятися істерично, як якась третьосортна лиходійка. Ким та Айрін себе вважає, що дозволяє собі таке? Хвилювання змінила цілковита роздратованість. 

Навіть випрямилася ще більше, ніж раніше. 

Вона настільки звикла, що її прийняли в еліту, що й не зчулася як стала інакшою. І все ж їй це подобалося і вона вважала себе гідною цього місця. 

Дідусь насупився. 

– Можливо. Я б хотів аби ви передали йому антидот, – сказав він і простягнув мені невеличкий флакон у якому була лише одна єдина кругла таблетка. 

Вона прийняла його і сховала в сумочку. 

– Зроблю усе як найкраще, – рішуче всміхнулася. 

Вона нізащо не дозволить їй робити усе, що забажається. 

– Що б ви хотіли за це? 

Задумалася. І чому вона навіть не подумала, щоб просити щось натомість. Адже ризикує, бо є ймовірність, що Тео має справжні почуття до тієї пройдисвітки. 

Якщо так…

– Моє прохання…

Відказала вона і попрощавшись швидко покинула приміщення. Це те, що їй потрібно і відступати вона не збиралася” 

Інше, що наштовхнуло її на це була чергова переписка з Ніком. Запитувати у Вел було якось ніяково, бо останнім часом вона й Аш віддалилися від неї, а вона від них. 

Тому запитати у незнайомця з яким ніколи не зустрінешся було б краще. 

“Я…мені подобається один мій знайомий…” 

“Теодор, якщо не помиляюся” 

Швидко зрозумів усе він і вона побачила як йде набирання повідомлення. Цікаво, що він скаже. 

“Тоді зізнайся йому. Краще дізнатися, аніж мучити себе здогадками” 

“Так і зроблю. Давно вже варто було, якщо чесно” 

Запанувала мовчанка у чаті. Вона встигла зробити усі його справи, і лиш тоді побачила відповідь. 

“Чому ж ти чекала до цього часу? Я втратив мою кохану дружину, бо надто довго мовчав” 

Це було вперше, коли він розповів щось про себе. Вона відчула як накриває страх, що у неї все буде так само. Що як уже запізно? 

А ще відчувалася відповідальність за інформацію якою він поділився. Чи дозволено їй розпитати далі чи краще зробити вигляд, що не бачила?

“Про що ж ви її не розповіли, Ніку?”

Усе ж не втрималася і одразу ж вдарила себе по руках. Ну от хто так робить, Лексі! 

Але стрирати було вже пізно – авжеж воно стало прочитаним. 

“Я приховував одну таємницю, а вона коли дізналася не змогла її прийняти. Тепер навіть не знаю чи жива вона чи мертва” 

Це справді не та правда, яку хочеться знати. 

Тому я вирішила перевести тему на щось менш песимістичне, а то не зможу виконати поставлене завдання. 

“Але ж у вас мають бути і хороші спогади. Як ви зустрілися і хто зізнався першим?” 

Це точно допоможе йому почувати себе краще. 

І справді тон став інакшим більш ностальгічним і меланхолічним. Світлим і затишним. 

“Ваша правда, Елексіоно. Усе сталося просто, мене покликав друг в театр на виставу, яку я не планував відвідувати. Вона сиділа поруч…”

Перечитала текст один раз, другий…

Їй ввижається чи що?

Як він міг туди піти, якшо таких установ більше не існує. 

Вона навіть запитала у своєї Ші помічниці, але ні, у місті точно не було жодного звичайного чи кінотеатру. У наш час їх вже не було. 

Ну окей…може він з іншого міста, де таке ще є. 

Але це було дивним. 

В цілому ж історія була логічною. Вони розговорилися, коли зрозуміли, що їм обом це цікаво і продовжили знайомство опісля. Отже, як там кажуть – усе складається так добре, що аж занадто. 

“Ви, мабуть, не повірите, але це вона зізналася першою. Я ж думав, що усе й так очевидно і ледь її цим не образив” 

Боже, яке дурне. Поки не скажеш…

І тільки зараз зрозуміла, що сама через своє небажання руйнувати ідеальну дружбу пропустила ту саму можливість. 

Дурепа ти, Лексі, нічого не скажеш. 

“Але врахувавши минулу помилку я запропонував їй одружитися через деякий час. Кількома роками пізніше у нас народилися дві чарівні доньки.”

Вона ледь не завищала від милоти, аж її кіт подивився на неї як на притрушену. Тоді чому така прекрасна історія матиме нещасливий фінал? Як таке можливе. 

“Повірити не можу, що усе призведе до того, що ви згадували раніше” 

“Тоді…давайте завершимо на цьому” 

Вона погодилася. Не хотілося, щоб ця історія завершувалася погано, хай вона матиме хороший кінець, принаймні у її душі. Про це й сказала Никодиму. 

“Добре. Хай вам сьогодні пощастить” 

“Дякую” 

Після цього вона й почала збиратися. Довго роздумуючи що обрати – спідницю, штани чи взагалі сукню. І який верх? 

Як говориться, є двоє джинсів, одна спідниця, кофта, блузка і футболка, а одяг підібрати все одно надзвичайно складно. 

Йой точно. 

Та ну його все. 

Ввімкнула свою ші помічницю і прямо запитала про те, що її цікавить. 

Таким чином обрала спідницю і блузку з голими плечима, поверх джинсову куртку. Ось і все. Готово. 

– Яка я миленька, дякую Лікоріс, – сам так вона назвала помічницю. 

Вона відповіла як завжди сухо, але вона була надто піднесена, щоб на це зважати. 

І підібравши аксесуари поспішила в гараж, де було її літаюче авто, яке вона купила на свою першу зарплату і цим була дуже за себе горда. 

Коли вона пройшла всередину друзі радо її привітали і вона вручивши подарунки, поспішила всередину. Тепер залишалася найважча частина. 

І вона сподівалася з нею впоратися. 

Спочатку привіталася зі всіма, обговорила останні плітки з Амандою, дізналася, що вона зустрічається з одним зі співробітників. Зізнатися хто це вона не стала, тому зробила висновок, що це може бути хтось зі старших над нами. 

А ще нарешті покуштувала смачну їжу, бо її навички готування були на рівні – і так зійде аби їстівне. Не сказати, що вона не вміла, просто бажання не було. 

Якщо ж коротко – майстерно тягнула час всіма можливими способами. І все тому, що понад усе боялася зіткнутися з Тео. 

Так, якимось чином у неї виходило його уникати. 

Вона хотіла й боялася цієї зустрічі, бо могла легко зруйнувати усе збудоване до того. Та все ж чому бути, тому не минути як казала її улюблена героїня і момент цей таки настав. Діяла швидко, не даючи, собі ні краплі часу на роздуми. 

– Тео, потрібно поговорити, – сказала йому, нарешті переставши робити вигляд, що не бачить його. 

– Звичайно, – кивнув він, хоч Лексі і була б щаслива, якби Тео не послухав її так беззастережно. 

Вони вийшли на балкон. З нього відкривався прекрасний краєвид на вечірне місто. Підлога зроблена зі скла і здавалося, що впадеш.

Відчула як сміливість покидає її. Серйозно і це все на що її вистачило? 

Якби ж вона справді могла просто впасти вниз. 

– То що сталося, Лексі? – запитав він з хвилюванням, а вона відчула себе дуже поганою людиною, що так користується його довірою. 

Справжньою лиходійкою яка не матиме прощення. 

– Ти мені подобаєшся, Тео, – сказала вона з яскравою усмішкою, уже вибудовуючи свій план крок за кроком, – ти можеш не відповідати на мої почуття і я зрозумію, якщо ми більше не будемо спілкуватися…– напружено обдумувала, що сказати далі. 

Це вже й так прости Господи, відверта маніпуляція. І вона впевнена, що Тео мав би це зрозуміти. 

Він поцілував її раніше, ніж вона встигнула продовжити. 

Її очі сповнилися здивування. 

Це було дивно. Серце забилося швидше, але водночас відчувалося, наче робить щось заборонене чи неправильне. 

Вона відштовхнула його легеньким доторком руки. 

– Ти проти? – запитав він у ще досі шокованої мене. 

– Це…надто несподівано, – нарешті змогла щось відповісти вона. 

– Але хіба не це ти збиралася просити наступним, – запитав він, просканувавши її поглядом, – і давай більше не бачитися як ти й хотіла.

Тео покинув приміщення, а вона так і залишилася розгублено стояти. Серце продовжувалося битися так швидко як ніколи в житті. 

Здається, та хто тепер залишился з незрозумілими почуттями це вона, а не він. 

І так і не відомо у чому полягала правда, а у чому обман? 

Шкода що у цьому місті не буває вечірньої прохолоди, вона б зараз радо промерзла так, щоб надовго захворіти. 

Та у місті все контролювалося. І зараз вона відчувала, що задихається. 

Вона поїхала додому швидше, ніж зустріч завершилася. Тихо попрощалася з іншими і повернулася у свій порожній будинок, де на неї чекав тільки кіт. 

– Я вдома, – оголосила вона здавлено і світло ввімкнулося. 

Частіше вона робила це сама, але сьогодні не хотілося. 

Відчула, що це єдине, що її тримає, але…

– Діо, не хочеш пожити з Віолою? – запитала. 

Він ліниво підійняв на неї мордочку і підійшовши ближче потерся об мою руку. 

– Ви так просто мене не позбудетеся, краще погодуй. 

– Візьми сам, – буркнула вона. 

Сил вставати не було. Лиш взяла телефон і написала те, чого б не зробила ніколи в житті, але зараз відчувала, що це єдине за що могла б вхопитися.

Вона понад усе на світі хотіла покинути це місто.

“Зустрінемося завтра?”