Раді Вас бачити!

Я пішла до тієї кімнати. Це був колишній кабінет, чи ще щось, тут було багато пилу та хламу, вікон чи іншого виходу не було. Я перевдягнулася, але це зайняло більше часу ніж вимагалося, бо в мене руки трусилися.

– Ну що ти там? Чого забарилася? – підганяв мене цей вилупок.

Я вийшла, обняла себе за печі, наче хотіла прикритися. Хоча сукня, була скромна, без якихось надмірностей. Але все одно я ній почувалася невпевнено, в штанях та футболці мені було зручніше і я більше впевненіше себе почувалася. Бо в тому одязі ще зберіглася тонка ілюзія, що я безстрашна мисливиця. А в цій сукні я налякана дівчина.

– Ох, яка ти гарна, як Магонія…тільки цей яскравий колір волосся…срібний б личив краще! – сказав цей придурок.

Я згадала, що бабця з молоду носила майже срібний колір волосся, тільки тонувала його, в якийсь теплий відтінок. Я питала чого вона посивіла так рано, а вона казала, що з таким кольором народилася. Такий колір волосся передавався через покоління жінок. І…мені передався, того я почала дуже рано фарбувати волосся, щоб сховати раннє посивіння. Бо не хотіла, щоб з мене кепкували.

– А мені подобається цей колір, – бовкнула я, – Я занадто молода, щоб виглядати бабкою.

– О ні…срібний колір волосся це не колір старості. А колір приналежності до певного древнього роду! Який виходить від княгині, що правила цими землями, і їй підкорювалися металеві птахи, – якимось загадковим тоном промовив Іван.

Боже, що воно мене? Яка княгиня? Які металеві птахи? Чого я слухаю цього божевільного?

– Пішли, я вже накрив на стіл, будемо вечеряти, як справжня сім’я, – покликав цей придурок.

Він привів мене до святково сервірованого столу, з на диво чистою скатертиною, новими приборами, які блищали в світлі свічок. Посуд накритий. Сервіровано на трьох персон.

Це мене здивувало, він що ще одну жертву десь здибав? Чи до нас прийде на вечерю його колега… інший маніяк? Нє, мені одного притрушеного вистачить! Можно не треба?

Я схлипнула, щось стало так шкода себе і я відчула втому і апатію. Коли ця дурня вже скінчиться?

Є слабка надія на друзів, але судячи з того де справжнє лігво цього вилупка – друзі далеко. Я пригадую, на карті була закинута станція, але вона дуже далеко від колектору, тоді мене можуть не встигнути врятувати. Сподіваюся все одно цього виродка знайдуть і покарають. Але я цього вже не побачу…

Я була поглинута жалем і смутком, коли почула обурений голос навіть пару лайок, шипіння грохот. І імпровізовані кислоті двері зникли і увійшов…Сова…точніше його підганяло щось без формене, віддалено схоже на купу ганчірок. Це та істота, що напала на мене на кладовищі, тоді мене врятував Нес…

Я зраділа, що Сова живий, але злякався, бо він теж тепер в полоні у цього божевільного! Тепер я буду переживати і за цього невгамовного мисливця.

Судячи з вигляду Сови, його добре потріпали в бійці, але серйозних поранень не бачу, а от те що він злий як сто чртів це точно.

– Та не підганяй мене, чухня кислотна! Ти дістала вже! Швидше не буду йти! – гримнув Сова, прудко увертаючись від мацальця тої погані, яким вона хотіла його ляснути.

– О, а он і ще один наш загублений член сім’ї. Тепер всі зборі! – радісно вигукнув Іван, хлопнувши в долоні.

– Що...так це ти головний над цими кислотними «песиками»? Слухай, ти тільки не ображайся…але ти виглядаєш навіть гірше, ніж твої тваринки. Знаєш...але не нічого… сучасна пластична хірургія творить дива! – в’їдливо бовкнув Сова.

Він що теж божевільний? Бо як в такій жахливій ситуації можна грубити своєму викрадачу? Сова що там еліксиру хоробрості бахнув? Чи просто інстинкту самозбереження немає?

Але Іван не образився, а якось дивно, криво всміхнуся. В його погляді щось промайнуло темне і таке ж бридке, як те що він робив зі своїми жертвами.

– О, зате ти не змінився, мій старий друже! Все ж шістдесят три рок пройшло з моменті нашої останоо зістрічі. Хоча...я з далеку наглядав за твоєю кар’єрою рок зірки. Мені подобались я твої пісні, вони були справжні. Останній гідний рок, а не те що зараз ці солоденькі айдоли з їх штучними голосами і неживим текстами, – сказав якось многозначним томом Іван.

Сова в мить, перестав вимахуватись і уважно подивися в очі кислотнику, який криво всміхнувся.

– Не розумію про що ти, навіжений! – більш спокійним тоном відповів Сова.

– О, розумієш ще як! В мене є добра новина, нам складе компанію онука Магонії! Нарешті кров від крові нашої сестри обрала нас, а не людей, як сама Магонія, – сказав довольний собою Іван.

Сова прислідкував за поглядом цього навіженого і побачив мене. В очах Сови щось промайнуло, це було і здивування, і тривога щось ще, що я не змогла зчитати.

– Ах, ти ж…відпусти Алісу! – вимагав Сова, загрозливо насуваючись на кислотника, я помітила його руки чимось перемотані, мабуть так його зв’язали, щоб пручався.

– Тихо-тихо, не гарячкуй! Ти ж не бажаєш, щоб при нашій сутичці постраждала кров від кров Магонії? – перепитав зловіще Іван і кинув хижий поля на мене.

Я сіпнулася та нервово проковтнута грудку що застрягла в горлі.

Сова явно неохоче, але вгомонився, хоча йому ця вся ситуація не подобалася. Як і мені. Я його розумію. Стати бранцем якогось навіженого збоченця те ще «задоволення».

Та і якщо чесно, цей кислотник навіть більше масним поглядом дивиться на Сову, чим на мене. Не те що мене це обурює і мені кортіло, щоб на мене поклав око збоченець, але все ж, явно тут якась цікава історія.

І якби не загроза смерті, мені б було цікаво взнати її.

– Раз ми всі тут зібралися, то ласкаво прошу до столу! – покликав Кислотник.

– Тоді може звільниш мої руки від цієї бридоти? – перепитав роздратовано Сова, вказуючи на те що покривало його руки.

– Ах, так де мої манери, ти ж гість, а не бранець! – сказав Іван і торкнувся оковів Сови і вони розтаяли.

Коли ми йшли до столу, Сова зняв з себе плащ і надягнув на мене. Я зі вдячністю подивилася на мого Місяця і могла лише кивнути, бо тепер почувалась краще, наче це просто плащ, він ховав моє тіло від цих мерзенних очей покидька. Так мені психологічно було легше. А ще від плащу віяло теплом, яке залишилосья від тіла Сови. Це було так приємно. Та і пах плащ мисливцем.

Нас з Совою посадили напроти одного, а цей навіжений сів во главі столу.

Звісно, єдиний у кого з апетитом було все добре – це у самого винуватця нашого полону. А ми обмінялися обуреними поглядами з Совою.

Я знакам дала зрозуміти Сові, що мене цікавило як так вийшло що тут опинився, а він просто знизав плечима. Боже, цей мисливець, як і я ходяча халепа! От котрий раз він потрапляє в полон? Може в нього тактика така? Ну дає! З іншого боку мені гріх жалітися, якби я була сама, я б уже здуріла, а от коли поряд Сова мені спокійніше.

Іван увімкнув музику, я впізнала– це так сама групи в кліпі якої знімалася бабця.

– Треба же! Стільки років прийшло! А ти не на мить не постарів! Скільки тобі треба жертв, щоб підтримати таку стабільну красу і молодий вік? – поцікавився якось буденно Іван, наче питав яким охолоджувальним кремом користується Сова. А не річ йде про кровожерливе вбивство жінок.

Мені погано стало, бо згадала як знайшла першу жертву і в якому жахливому стані вона була.

Сові не сподобалося це питання, він стиснув вуста сильніше, і подивився з-під лоба на маніяка.

– Навіть гадки не маю про що це ти! – тільки відповів Сова з презирством.

– Припини! – гаркнув це згубник, вдаривши нервово по столу кулаком, я сіпнулася з переляку.– Тобі не личить ця бридотка та жалюгідна подоба людини! Годі прикидатися тим, ким ти не є!

І Кислотник з’явися поряд з Совою, але мисливець навіть не сіпнувся з остраху, лиш механічно поставив блок від удару маньяка. Але Іван не бив, він схопив за зап’ястя Сову, рука Кислотника задимилася, запузирилася, стала зеленкуватою. Я відчула бридкий сморід хімії і…паленої плоті. Бо шкіра зап’ястка Сови почала наче варитися і злазити оголюючи м’язи, які темніли, і розлазилися, як печені шматки плоті, коли повинна була показатися нарешті біла кістка – з’явился...метал…тонко складений, він формував повноцінну кінцівку, навіть пальці. Бо людські тканини злізли з руки Сови аж до передпліччя.

Сова дивився не моргаючи в очі Кислотнику, навіть не замружився від болю. Ні один м’яз на його лиці не здригнувся.

А от я викрикнула, бо мене обуяв жах. Мені було боляче дивитися на каліцтво друга. Але я поки не розуміла сенсу побаченого. Мій мозок ще тормозив з обробкою інформації і це мене уберегло від ще одного прозріня, яке ввергне мене в пекло жаху.

– Бачиш...ми однакові, ми відродилися з людських останків, в одній лабораторії. Ти такий же хижак, як і я, тільки гарно маскуєшся між жертвами і маєш гарнішу подобу, – наче припечатав Іван, жилка на його сконі гнівно пульсувала, його очі почервоніли від люті. А Сова став ще спокійнішим, тільки дивився не мигаючи дивним, потойбічним поглядом, райдужка його очей почала світитися фантастичним синім кольором.

– Алісо, тікай! – раптом повелів Сова.

І це було сказано таким тоном, що в мене душа від страху наче хвилями побігла, я підскочила з місця, та ноги самі понесли геть, хоча я хотіла заперечити, що не кину друга. Але в мені прокинулися первісні інстинкти, які волали ТІКАЙ! І я не могла не коритися.

– Пробач, – тихо вибачилась я за те що така нікчемна і від мене нуль користі.

– Я не дозвляв їй тікати! – загарчав наче дикий звір Кислотник.

Я не озиралась, але відчувала його спопеляючий погляд на своїй нещасній спині. Від стіни відділилася цеглинна кладка, яка стала тою поганю, що привела Сову сюди – хотіла мені перегородити шлях. Але з темряви з’явилося два світодіода синіх кольорів і з них полився стовп диму, який за мить обернув на шматок льоду кислотну істоту. А із темряви визирнув дрон, такий який я бачила там на кладовищі. Він швидко обігнув мене і наче легенько підштовхнув на вихід, бо я завмерла на мить.

Я побігла знов, мене вела ця машина, вона ж слгувала джерелом світла.

– Ні-і! – я почула надривний крик Кислотника, а потім скрегіт метала, підлота наче завібрувала, повітря прийшло в рух. Взагалі, здавалося наче час та простір почали якось дивно себе вести.