Раді Вас бачити!

Через день після зборів мисливці почали збиратися в закинутому заводі, бо там вирішили облаштували спостережний пункт. А завод цей був якраз недалеко від входу в комунікації де ховається чудовисько. Підуть униз: Остап, Килина, Богдан, Юлька, Ярослав, Данило та їх люди і Сова. Плюс дрони, які будуть рухатися попереду, скануюси шлях на предмет небезпек чи проваль. Ще вони будуть слугувати екстреним зв’язком, якщо інші види стануть неможливі.

Мене нажаль, не взяли, ну звісно, я всього рік мисливиця – а там найнебезпечніша почвара міста, а може і цілого світу. Але, я можу наглядати за друзями через монітори, знов дякую дронам. Тож я теж буду в курсі всього, що там відбуваєшся. Сова не приховував полегшення – коли дізнався, що я лишаюся. Він щиро вірить, що чудовисько полює за мною. Я в це не вірю, але йти самовільно при наказу Остапа лишитися – не буду.

Але менш з тим, я дуже нервую за безпеку друзів, хоча вони були вдягнуті в спецкостюми, які витримають луги та кислоти, респіратори, проти газів, та кислотних випаровувань. Озброєнні на любий смак зброєю, наче почистили увесь Арсенал Академії. При чому там була зброя: зі заморожуючими кулями, світові гранати, кулі-нейтралізатори кислоти, усякі мобільні пастки.

Але все одно мені було не спокійно, я обійняла кожну подругу і навіть Богдана. Новим знайомим Данилу та Ярославу просто потиснула руки. А от до Сови ніяк не могла наважитись підійти, якось мені було це особливо важко. Поки наважилася – він зник. Потім виявилося, він майже чи не першим увійшов у вхід який вів до колектору, його вірні дрони слідували за ним. Мені стало якось сумно і трохи образиво, що він не попрощався зі мною. Це він так дає зрозуміти, що я йому байдужа? А може просто він людина справи і не любить цих всіх ніжностей. Тож я недовго на нього ображалась, потім тільки сумувала та нервувала як і за всіма іншими.

Нехай, я для нього не значу нічого, але він мені дорогий, як і мої друзі.

Я тяжко видохнула. Сіла за своє місце спостерігання, поки що монітор, який було поділено, показував, як друзі заходять в темний, бетонний тунель. Чутні їх перемови, хтось жартує, плескіт води.

Я почула, що поряд хтось ходить, озирнуся – а це інші мисливці, які відповідали за тех.підтримку, бо тут не тільки я була у палатці і наглядала в монітори за всім, що відбувається там унизу.

Я знов повернулася до спостереження. Хвилини складалися в години, але нічого не відбувалося. Я вже сходила за стаканчиком кави, бо щось почала позіхати і нудитися. Невже я помилилася і ця вся масштабна операція зроблена дарма? Йой, не бажаю підводити друзів.

Я підперла нижню щелепу кулаком – подивилася на монітор де показується рух мого Місяця, у Сови теж наче все добре.

Та ось друзі перейшли в іншого типу тунелі – не з бетону, а цегли. І ці тунелі були старші на вид. Навіть деякі були такі наче от-от обваляться.

Я побачила, що на одному екрані, який показував, що там відбувається у Сови, висвітилось червоне віконечко, вказуюче на небезпеку. Я поспішила зв’язатися з ним, але був поганий зв’язок, а потім почався на екрані якийсь хаос і сумбур, поки зовсім не запанувала темрява. Я аж підскочила з крісла, вирячив злякано очі, мої руки зпітніли, а серце пропустило удар.

– Сова! Ти мене чуєш! Сова ні…– тільки змогла злякано кричати я в не силах щось вдіяти.

– Аліса, що там в тебе сталося? – стурбовано спитав Остап.

– Щось сталося з Совою: його камера більше не передає сигнал, – сказала я в спеціальний мікрофон, що зв’язував мене з членами команди.

– Дідько! Казав самому нікуди не йти, брати хоч напарника, але ні, воно саме розумне….Не хвилюйся, зараз перевірю що там з тим нещастям, – спокійно сказал Остап.

– Дякую.

Я обезсилено впала на крісло, яке скрипіло під мною і трохи від’їдало назад на коліщатках. Я тяжко видохнула.

Я ж щось таке передчувала…про Сову…там ще, коли мене понесло на кухню. Невже історія повторюється? Якийсь жах! Та за що? Мені що пороблено, що всі мої чоловіки гинуть? Я що приношу нещастя?

Я відчула, як по щоці скотилася сльоза. Я гнівно стерла її, зробила вдих-видих, і вирішила сконцентруватися на друзях. Потім, коли все скінчиться впаду в депресію на рік. Тим паче на моніторах, де показували їх випливли червоні віконця, як в випадку з Совою. Моє серце знов стиснулося. Я подумки молилася, щоб з друзями все було добре. Нервово стиснувши кулаки.

Я усвідомила про наближення небезпеки.

Друзі вже були готові зустріли те що лізло до них. А там до них вже загрозливо сунули істоти, які були схожі на ту, що напала на нас в будиночку. Я невідривно дивилася на екран, впившись нігтями до болі в долоні. Бо дуже нервувала, але друзі гарно працювали, злагоджено, їх зброя на цей раз була ефективна. Я чула навіть через динаміки гулкі постріли, що ехом розносилися тунелями, їх голоси в яких не було відчутно страху, тільки азарт. Хтось знов жартував. Ну дають! Ще в такий жахливий час можуть шуткувати! Я все одно переживала за друзів, але і вірила в них, я посміхнулася.

Та ось почула кроки позаду і відчула рух повітря, то мабуть хтось теж ходить туди-сюди по справах. Я тут сиджу не сама.

Але щось мене вкололо під серцем, а спину наче холодною водою обдало. Я відчула не типовий страх, а той древній, який викликає споглядання сили явищ природи – типу пожежі, чи лави що суне на тебе. І ти нічого не можеш зробити. Тільки стояти і дивитися як тебе накриває і зносить в прірву. Я повільно озирнулася і підняла погляд. І до свого жаху побачила темний силует позаду себе, а на фоні червоні очі…це останнє що я запам’ятала перед тим, як він на мене кинувся. Потім настала темрява.

Я приходила в себе повільно і тяжко, голова боліла, на язиці був металевий присмак, кінцівки були обважнілі, навіть кінчики пальців покалувало. Але, коли я проблималася, то почала озиратися і зрозуміла, що я вже не в центрі спостереження перед монітором, а…не знаю навіть де…

Зараз я лежу на ліжку з вітнажним, металевим каркасом, яке скрипить жах, в нього сітка замість рамелів. Колись воно було білим, а зараз облущилося. Але постільна білизна свіжа з квіточками…дуже схожа на ту яку любила вибирати бабуся. І плед цей...нагадує плед, який зв’язала бабця…Стіни сірі, обшарпані, зі сторони ліжка, висів гобелен, зображуючи дівчину яку викрав хлоп.

Я опустила ноги на бетонний пол. Почала більш детально оглядатися – це наче якесь приміщення без вікон. Чи якась закинула станція, чи бункер – не можу зрозуміти. А джерелом світла тут було багато свічок…я свічки бачила тільки в історичних фільмах, бо зараз купа всього на акумуляторах і ніхто їх не використовує.

Із-за такого типу освітлення на приміщення опускалося помаранчева золотаве світло, смерділо чадом і воском з парафіном, і було задушливо. Бо вікон-то не було.

Найбільше мою увагу притягло – це величезний я не знаю як назвати…вівтар, гігантський фотоальбом? Бо на одній із стін, віялом були розклеєні фото. Фотографії теж – це вже пережиток минулого, все можна збігати на цифрових носіях. А це хтось так заморочився і ще хитро все оформив.

Я на хитаючихся ногах підійшла туди…і моє серце стиснулося людяною рукою жаху, а іншою кігтявою рукою він вирвав мою душу.

Бо я побачила фото своїх батьків, мене в різні часи і моменти життя. От батьки одружуються, от фото вже зі мною, коли мама поверталася з пологового, от де ми в парку я невпевнено біжу за метеликом. Тут фото бабці є теж. І не тільки як вона була старою, а коли була молодою. І от….знайомі фото... бабуся в білому медичному халаті, а поряд з нею рудоволосий хлопець років шістнадцяти на вид і ще один майже лисий. І фото є тієї супер рок зірки, в кліпі якої знімалася бабця, навіть є фото зі зйомок того кліпу.

Моє серце наче почали тицяти гострі голки жаху, одна…дві…три. Господи, да що це все значить? Що ці фото тут роблять? На що? Який сенс? Мої руки трусилися. Долоні змокли, мене всю лихоманило і стало різко холодно, наче подув крижаний вітер. В роті пересохлого, горло пройняв спазм.

– О! Ти вже прокинулася? Як ото добре! – почула я раптом голос з хрипцею.

Я сіпнулася. Від цього голосу в мене по душі наче лезом пройшлися, він був дуже не приємним.

Я озирнулася і побачила високого, вельми худого, коротко стриженого, з сірим кольором волосся чоловіка років двадцять п’ять-тридцять, його обличчя було наче в шрамах и слідах від оспи.

Його колючий погляд зупинився на мені і намагався пройти крізь шкіру, наче дірки поглядом хотів просвердлити.

Мені стало не по собі.

– Хто ви? І як я тут опинилася? – все ж знайшла я в собі сили спитати, але це далося не легко.

– Пробач, що довелося так різко діяти, але ти сама винна. Ти полізла в саме осине гніздо, а зараз ці набридливі комахи роз’ятрилися і розлетілися з вулика шукають жертву, – відповів якось невпопад цей дивак.– Давай одразу на ти перейдемо.

Він посміхнувся, обнажив сірі зуби, був вдягнений як мисливець. Але щось мені підказувало, що форму цей дивак вкрав, і не мав ніякого відношення до справжніх мисливців.

Я нахмурилася, неусвідомленно відступаючи, хоча мені нікуди було відступати – позаду стіна з фото.

– Ой, де мої манери! Я ж не представився, мене звуть Іван...Іван Підколодний. А це моя скромна обитель. Вибач за її вбогість, я намагався тут все привести до ладу, але якось все одно видно що не вистачає господині, – додав після паузи чоловік.

– Ти так говориш наче знаєш мене? І звідки тут фото моїх батьків, мене і бабусі? – сипала питаннями я, відчуваючи як до горла підступає колюча грудка.

– Ох-х…це довга історія…але так, Алісочко, я тебе добре знаю. Ще з пелюшок...ти мені як рідна…ні, ти і є мені рідня…як Магонія. Ми троє були сім’єю…поки Магонія не пішла до людей...цих мерзенних, примітивних…тьху, тепліти їх не можу…вони тільки і гідні на харч...тварини в строкатому ганчір’ї! – роздратовано виплюнув слово «люди» Іван, активно жестикуюючи.

Що він меле? Він хворий на голову! Якщо до цього моменту я сумнівався – то тепер переконалася в цьому! Я наодинці з безумцем! Допоможіть!

Глава 31

Моє серце почало гупати о ребра, губи пересохли, я їх облизувала, і нервово шукала вихід з звідси, але єдиний вхід перекривав цей покидьок. Вікон чи інших дверей тут не було. Я намагалася непомітно обшукати свої кишені на предмет чогось, що зійшло за збою, але нічого не було. Вся зброя кудись ділась. Підозрюю цей вилупок постарався.

– Звідки ти знаєш бабцю? – спитала я.– Бабця не згадувала про тебе.

– Шкода...вона мабуть, про ще одного члена нашої маленької, але колись дружньої сім’ї не згадувала? – здивовано перепитав Іван і повільно підійшов до цієї моторошної збірки фото.

Він любовно погладив фото тієї трійці, довгими, вузлуватими пальцями з гострими нігтями, під якими щось було буре.

Я нервово ковтуна грудку застряглу у горлі.

Я внутрішньо зраділа, що одразу не впала в істерику. А хотілося. І не йшла відкрито в агресію з цим вилупком, бо тепер він відійшов від єдиного виходу, щоб підійти і помацати свої цінні фото.

Добре, що мене не зв’язали. Я вичікувала момент, щоб зірватися з місця і побігти, але тільки я хотіла це зробити – як він різко озирнувся на мене, наче відчув мої наміри. Тут моє серце упало до п’ят, я стиснулась всім тілом в одну злякану грудку. Але він просто повернувся, щоб показати мені ще одне фото, а не здогадався про мої наміри.

Господи, хоч б вдалося втекти! Бо якщо не вийде…я не знаю, що цей виродок зі мною зробить. А я ніяк себе не врятую від його посягань. Я беззбройна, хіба можу декількома прийомами спробувати викрутитися. Він наче худий на вид, але все одно вищий, і худий не значить слабкий. Цей виродок в теорії важче мене, може скрутити. І я не знаю яка в нього є зброя. Це не означає, що я просто йому віддамся без бою. Я буду битись, дряпатися, кусатися. Все одно…це лише продовжить агонію. Але не стане порятунком. Волати про допомогу теж нема сенсу. Судячи з луни від наших голосів і гуркоти шагів, ми десь під землею...дуже глибоко. Смердить сирістю, пліснявою характерною для погребів і інших приміщень, які закриті від сонячних променів, і вільного доступу до свіжого повітря.

Мої друзі… на них теж надіятися марно, бо вони не знамо де, як і я. Якось зв’язатися з ними не можу, принаймні поки що.

Як мені хотілося втекти, але треба хоч приблизно зрозуміти де я.

– Ось, подивися, який я був гарний, дебелий, не те що зараз. Вибач, за мій кволий вигляд. Зараз я тінь себе колишьного, а колись дівки бігали за мною. Перший парубок на селі був, метафорично звісно, – і Іван опинися поряд зі мною буквально за секунду, дивно посміхнувся.

Йой, та він рухається з над людською швидкістю! Добре, що я необачно не побіга. Він мене все одно наздогнав б з такою швидкістю.

Моє серце тук-тут-тук… аж подих спирає.

Цей вилупок якось мерзенно смердить, я не можу описати це…щось кисловато тухле.

Я опустила погляд на фото – там були зображені двоє, той рудий хлопчина, але він явно виглядав краще і стояв на своїх двох. А поряд знаходився високий, широкоплечий дебелий парубок, такий великий, як Данило, може навіть більший. Точно не вгадаєш в цьому ледь дихаючому, але прудкому типі, того бугая.

– Т-так-к…ви…т-ти..був гарний...– тільки видохнула я, мій голос дзвенів від страху.

– Ой, зараз вже вся краса зійшла, зате в мене гарний внутрішній світ, – підбадьорив себе Іван і дурнувато посміхнувся.

Так... Дуже га-арний в нього внутрішній світ: викрав мене з під носа мисливців, силою утримує бозна де з незрозумілими намірами.

Ну чого я така дурна? Чого не сиділося вдома? Може б не втрапила в таку біду? Так, біда просто прийшла до мене до дому в вигляді кислотника.

А саме страшне, що я в цій ситуації повністю безсила – мій рік посилених тренувань нічого не дав. Я навіть не можу впоратися з якимсь задохликом. Як я сподівалася подолати вбивцю Марко невідомо. Яка я дурна, наївна і смішна!

Але цей зборонець, тільки виглядає жалюгідно, бо як мінімум він в минулому, був воєнним – тож знає купу прийомів як голі руч зробити мені боляче. Старих навичок не забути. А як максимум – він не людина, тільки прикидається жалюгідним і людиною, а сам щось куди гірше.

– А цей рудик, це Нестор Пугач, мій братан по зброї, з одного взводу. Хоча стрілець так собі, а от дронщик від Бога! – продовжив розповідь Іван, його очі палали азартом.

– Йой-й, ви тут в воєнній формі, а тому другому хлопу шістнадцять на вид, якщо це так. Він не міг бути з тобою у взводі, бо в військо беруть з вісімнадцяти, – відшукала нестиковку я.

– Це звичайних людей не беруть, а Нестор був з мисливців. Якогось древнього роду, він дуже пишався своєю сім’єю. Казав від козаків характерників походить. От я реготав, коли це чув, бо сам Нестор було худе вічно кашляло, а якось його ледь міною не розмотало. Весело, ото було, то він так за дроном своїм пішов в кущері, – продовжував розповіати байки з минулого цей безумець.

Мисливці виходить, своїх нащадків з шістнадцяти відправляють на військову службу? Цікаво, а не шкода? Ну це ж такий вразливий вік. Я себе згадала в шістнадцять, я ще себе вважала дитиною. Я навіть не знала на кого піду вчитись – не те що йти на таку над складну і важливу службу. Ще й бути не просто принеси-подай, а займатися дронами.

Але мене покоробило на моменті де цей вилупок реготав з помилки юного побратима, який з необізнаності ледь не підірвався. Бо Нестор ж дитина по суті, що тут смішного? Як це взагалі допустили? І якщо цьому вилупку весело з небезпеки для життя найкращого друга, то якого співчуття можуть чекати взагалі стороні Івану люди? Та вони дійсно будуть пилом в його очах.

Ну точно воно гепнуте на всю голову! От що мені робити? Думки почали плутатися, тонучи в густому страху, що заповнював кожний сантиметр черепної коробки. Бо цей тип невідоме, яким править божевілля.

Хоча говорить він спокійно, навіть не лається і не говорить грубі слава, не погрожує, але це не рятує ситуацію, він все одно лякає до дрижаків. І все в мені фонить про небезпеку. Тікай! А я не можу, я заклякла, і боюся, що якщо не втечу, його гнів знищить мене. Тож краще вже це вже ввічливе змушування, бо я боюся дізнаватися, що там він може насправді.

Я не боялася так демонів – бо поряд були на підстарховці друзі. Я не боялася тих істот в Іншосвітті, бо вони хоч були страшні, але зрозумілої будови з плоті та крові. А цей…

Іван, коли розповідав про далеке минуле, аж став виглядати живішим. Прямо розквітнув. Мабуть, думки про минуле гріли його травмовану істотність і були єдиною втіхою в його жахливому стані.

– Зрозуміло... ти ж з мисливців? – питала я, намагаюсь втримати тремтіння голосу.

– Ні, я зі звичайних. А дізнався випадково про існування мисливців і тих на кого вони полюють. Але все одно не вірив в це…до пори до часу… Ми прикривали спини одне одному. А потім нас закинули утримувати якийсь розвалений завод, на якийсь дуже важливій ділянці. Наш взвод тримався достойно. Навіть рекордний, безкінечний місяць, під кінець навіть підвозу припасів не було. Ми трималися на одній волі…і дронах Нестора, він їх буквально з нічого вмів робити. Талановитий конструктор…був…– якось почав згасати запал Івана, похмурнів, опустив погляд. Він знов повернувся до свого вівтарю минулого та почепив фото і почав гладити фото з людьми в воєнній формі, де були ці двоє.

А я озиралася на вихід який мене манив. Але я не могла наважитися бігти – ноги наче приросли. Ну давай-давай, чого ти стала, поки він там в хмарах літає. Це твій шанс іншого не буде! Але я не могла поворушитися. Я корила за це себе, лаяла за свою слабкодухість. Але нічого не могла зробити. Я якесь посміховисько, а не мисливиця!

Мисливці нічого не бояться, а я якогось зачухлика злякался!

Він почав з ніжністю гладити групове фото. Його сухі руки тремтіли, а голос ще більше скрипів, він наче схлипнув.

– Смерть за нами полювала, викрадала один за одним, спочатку пішов Горох, потім Шмигля, Хропун, Командир…я…Останній залишався Пугач…не знаю, що він відчував, коли ми його покинули. А я ж поклявся не кидати його… виходить збрехав…– продовжив свою непотрібну мені сповідь цей навіжений.

Що він несе? Який Шмигля? Хропун? Що за дитячі прізвиська? Він досі про своїх побратимів говорить, чи про друзів з дитсадка? Хіба такі позивні підходять серйозним воєнним? Чи в цього зовсім бочок потік?

В мене ця розповідь викликала роздратування, бо воно мені не треба. Я бажаю повернутися до друзів. І живою! Бажано цілою! А не слухати цю дурню!

Чого я повинна це терпіти? Я що якась лялька, яку хто захотів взяв, куди захотів поклав? Чи безпатні вуха? Хай сходить до психолога!

Іван схилив голову і завис перед цією дивною збіркою фото, його гострі плечі опустилися і почали сіпатися, наче він схлипував.

Це мій шанс!

Я вся стиснулася – наче відпущена пружина понеслася на вихід. От скільки в мені було злості і спритності – все вклала в рух. Я так швидко ніколи не бігла, навіть коли нас ганяли по нормативам. Повітря свистіло у вухах, темний провал виходу стрімко з’явився і вже був поряд. Я затамувала подих – ось вона свобода.

Як щось зашипіло – в проході з’явилася змієподібна субстанція і заповнила собою все. Я різко затормозила, ще по інерції проїхалася на п’ятках і зупилилася за метр від цього, і з запізненням зрозуміла, що вчасно загальмувала – бо це була кислота. Яка набула густої форми. А я могла вдаритися в неї…о Господи…мені стало погано від того, що я уявила наслідки. А я бачила їх! На прикладі Сови! О, ні! Рятуйте! Хто небудь…Сова...будь ласочка, прийди врятуй! Не хочу помирати!

Мені перехопило подих, на очі навернулися сльози.

Я повільно озирнулась і побачила – як голова Івана повернулась до мене, хоча тіло розвинуто до безцінних фото. Наче йому звернули шию. Але він був живий, бо дивився на мене знищуючим поглядом. А від його спити тягнулося мацальне, яке розтягнулося аж до проходу і заблокувало його. Тіло Івана пливло, змінювало форму, наче густа рідина.

– Не…Не…мо...жна! Не дозволяю! Погана! Погана дівчинка! Не можна тікати з дому! Якщо ще раз так зробиш, ти не залишень мені вибору, я накажу тебе! – сказав з паузами він, наче стримувався і це йому коштувало великих зусиль.

Від тієї субстанції в пройомі відділився джгутик та потягнувся хижо до мене. Я почала злякано задкували, спіткнулася та впала. Почала повзти відчайдушно назад.

– Не треба! Я зрозуміла! Зрозуміла! Більше тікати не буду! – закричала я не своїм голосом, голосові зв’язки боліли мабуть верещала на все підземелля.

– Ой, пробач…маленька...я тебе налякав? Не бійся, ти тут в безпеці! Це там наверху… ти в небезпеці! Там багато підлих і жорстоких людей! А тут є я, буду піклуватися про онуку Магонії. Її кров від крові, плоть від плоті! – лементував ніжно цей вилупок.

Джгутик зупинився поряд зі мною. І доторкнувся до пасма волосся, яке вмить роз’їло.

Я крикнула ще раз і мені стало погано, живіт скрутило болісним, тугим вузлом, серце стало, я вся трусилася від жаху. Але на щастя, джгутик втягнуся назад до основної маси, яка втиснулась в дверний отвір.

– Ну не галасуй так! Тихо! – закричав на мене цей покидьок, – Замовкни! – не по-людськи рикнув.

І в мене від того звуку аж все повітря з легень видуло. Я різко обірвала крик, лише тяжко дихала, вже легені палали. А потім закашлялася, бо дихання збилося. Я забилася злякало в темний, віддалений куток, піддягнув ноги під себе і обійняв їх. Мене всю колотило, наче мене продувало наскрізь арктичним вітром.

Ні, це все не правда! Це сон! Я зараз прокинулася...і опинюся в своїй кімнаті. Перелякаю криком Килину і Юльку, вони будуть стривожено питати чого я волаю. А я скажу, що дурний сон наснився, того і верещала. Але ж ні...це не сон, я вдарила себе по нозі – було боляче. Отже це жахлива реальність. Допоможіть!

Тільки цього разу ніхто не прийде на допомогу. Я залишилася на одинці з цим...цим…що це, бляха? О, ні…

І знов схлип вирвався з мене.

До мене нарешті дійшло – це той маніяк, що вбивав жінок в нашому місці! О...ні! Ні! Мені капець! Я пропала! Він зі мною розбереться так само як з тими бідолашними. Тільки питання в тому – він мене розплавить, чи роздере горлянку і висмокче кров.

Мене накрила паніка.

– Ой-й, пробач. Я не хотів на тебе кричати! Я насправді не злий, а дуже добрий! Просто погано контролюю гнів. Але з тобто все буде по іншому! Обіцяю! Ти безцінна! Одна в своєму роді, не така як ті, порожні тіла без душі! Шматки м’яса! Тьху! Всі брудні та пропащі! – сказав Іван, після затягувшеся паузи.

Він щось взяв зі шафи, що стояла біля стіни і підійшов до мене.

А в мене серце в кулак від страху стиснулося від того як він до мене наближався.

– Ось вдінь, я спеціально для тебе цю красу приберіг, тобі буде личити, – і мені поклали на коліна білу сукню.

Я аж стиснулася, коли тканина на мене впала.

Я розгорнула сукню і вжахнулся...це була копія сукні, в якій бабця заміж виходила. Бо я пам’ятала, що бачила її весільні світлини, там на постаменті. Мою душу обліпило тенетами жаху, які її стискали до гострої болі. Я у пеклі! Так, я мабуть померла, і перемістилась в пекло! Рятуйте! Коли це все скінчиться?!

Що ще він придумав?

– Навіщо? – тільки змогла я з себе вичавити.

– Як? Ну, щоб бути гарною! Твої мисливські лахи тобі не личать! Дівчина повинна носити гарні сукні, а не воєнну форму! Бути тендітною, вразливою, щоб її хотілося захищати, – відповіли мені, – Тим паче скоро до нас прийде важливий гість, треба його тобі зустріли в ошатному одязі.

Цей вилупок протягнув свою мерзенну руку до мене, мабуть, щоб погладити по голові і я гримнула:

– Не чіпай мене, покидьок! – це все на що мене вистачило, це був весь мій запас хоробрості і гідності як мисливиці.

Він зупинився, наче задумався, але прибрав руку.

– Добре, я розумію, ти дівчина з стійкими моральними принципами і не даєш просто так себе торкатися не знайомому чоловікові. Це поважно. Але я твоя сім’я, мені можна, – сказав якось ображено Іван.

– Ти мені не сім’я, моя сім’я мертва. Батьки, бабуся...це ти її вбив? – спитала я, моя нижня губа зрадницьки затремтіла.

– Неправда…я теж…і він...ми всі сім’я, бо ти кров від крові Магонії. А вона стала нашою сестрою, бо поділилася своєю кров’ю з нами. Тож ми поріднені. Кров це джерело життя, і те що споріднює покоління і людей, – сказав Іван.

– Фу, не вірю… бабця не могла піти на таке збочення! Вона була порядно жінкою, любила тільки дідуся! – обурилася я, бо цей покидьок намовляв на бабцю, псував її світлу пам’ять.

Він не просто позбавив мене свободи зі своєї примхи і тут утримує силою. Він не просто загрожує моєму здоров’ю і життю – він плює на те світле і добре, що тримає мою менталку: пам’ять про бабцю. Вона була звичайною жінкою, дбала про чоловіка, моїх батьків і мене. Вона не могла знюхатися з якимсь збоченцем і давати йому свою кров. Я мимо волі торкнулася, шраму звідки брав мою кров Сова. Не те що я...якусь нечисть напоїла своєю кров’ю. Бабця була свята жінка!

– Вона нас врятувала від пекелього вогню. І дала кров для зцілення. Ніяких збочень. Її кров це наче святиня, її слід приймати з чистою душею і повагою! Не рівняй мене з тими ницими кровопивцями, вампірами і нижчою нечистю! Магонія богиня в тілі смертної жінки! Вона неопалима! Вогонь склонився їй не опікая її прекрасну шкіру! – сказав з гордістю і благоговійно Іван, його тіло било дрижаками.

– Що? Це що вже містика пішла? Да ти зовсім божевільний! – обурилась я.

– Ні, я нормальний, ти зрозумієш, все скоро зрозумієш! Перевдягайся швиденько, оно, можешь в ту кімнатку зайти, якщо стидаєшся тут перевдягатися, – «люб’язно» запропонував цей відбитий.

Який «турботливий»…гівнюк!

Я не хотіла випробувати його терпіння і викликати нову хвилю агресії, але перевдягатися в ЦЕ теж не хотіла. Але довелось підкоритися, бо вид у цього притрушеного був лютий.