Раді Вас бачити!

– Гей, я розумію, цей придурок будь кого дістане! Алісо, не вбивай його, він нам поки що потрібен живий. А от після завдання, я тобі навіть допоможу! – пролунав раптово на смішливий голос Килини.

Вона якраз зайшла на кухню і побачила мене, яка замахнулась на Сову ножем, тримаючи другою рукою його за горло.

А в мене серце в п’яти упало, бо по-перше: це мене треба рятувати від цього ікластого бозна чого. А по-друге: мені стало незручно, що Килина стала свідком наших…розбірок з Совою, наче вона затукала нас за чимось непристойним. Хоча наче ж нічого такого не робили…

В мене від нервів у роті пересохло, я злякано вирячилась на Килину.

– Та… Я…не хотіла… – тихо відповіла я і зашарілася.

– Так, не хотіла, прибити мене при свідках. Я бачу, Аліса, не далеко від своїх подружок мисливиць пішла. Така ж кровожерлива! – бовкнув цей, гівнюк ікластий, і ще підморгнув мені.

Знущається гад! Я ж навіть не впевнена, що просто ножом його можна порішити, але чогось дуже закортіло це перевірити.

Я вперла гнівний погляд в Сову, а він криво всміхнувся і відійшов від мене.

– О, як цікаво, а я гадав, по доброті душевній мене врятували, а ви меркантильні і чого вам від мене треба? – перепитав Сова проходячи повз Килини і проникливо подивився на неї.

– Звісно, ти живий, поки потрібний, нам потрібні твої дрони. От скільки їх в тебе? – сказала як відрізала Килина, змірив Сову з ніг до голови поглядом, що мав виклик в собі.

– Скільки треба І взагалі… головне не кількість дронів. А вміння ними користуватися! – бовкнув це Сова.

Килина пирхнула з сарказмом та закотила очі.

– Так, повимахуйся тут! Там вже прийшли до нас люди зі союзної родини, ти сильно очі не мозоль. Для них ти просто консультант зі сторони. Ясно? – попередила сурово Килина.

– А чого я повинен коритися твоїм командам? – з викликом перепитав Сова і подивився з спідлоба на Килину.

– Бо я можу передумати, і все ж тебе добити,– похмуро відповіла мисливиця.

Вони обмінювалися вбивчими поглядами. Ситуація накалялась. Я нервово ковтнула грудку, застряглу в горлі, зробила вдих-видих. І сказала:

– Сова, причини, не починай бійок! Бо інакше…

– Що-о…інакше? – аж зацікавлено на мене кинув погляд Сова.

– Точно отримаєш кудись ножа! – обурилась я і подивилася виразно на Сову.

– Оу, обіцяєш? – якось з надією перепитав цей добвень.

– Сова-а-а, – більш з впевненим натиском проговорила я та подивилась гнівно на нього.

– Ну добре, моя пані, я побуду гарним хлопчиком, і не переб’ю нахабних мисливців, тільки з поваги до тебе, – сказав Сова, подивившись на Килину як на калюжу на дорозі і пішов собі в гостинну.

– Ні. Він мене точно доведе! Як ти його терпиш? Ну воно конечне! – перепитала Килина.

Я знизала плечима.

Коли ми з Килиною вийшли до гостинної – там вже прибавилося народу, а саме: двоє один кремезний, широкоплечий під два мерти роста, коротко стрижений з темним волоссям. Другий явно молодший і менший на вид, але жилястий, підтягнутий та... рудий, я просто люблю рудих це ж мій типаж! Хоча я закохалась в Марко, який не був рудим, але все одно. Рудий мисливець мав на блідій шкірі веснянки, які його не псували, бо я теж люблю ластовиння. Вважаю його милим. І носив окуляри в круглій оправі. Ці двоє одразу поглянули на нас з Килиною.

– О, приветулі, Килинко, а ти все гарнішаєш з кожним днем! – пробасував громило та підійшов до Килини, весь сіяючи з радощів.

– Так, Данило, а ти як бачу стаєш все крупнішим і крупнішим, співаюся ти не граєшся всякою хімією для нарощування м’язів? – перепитала з долею підколювання Килина теж посміхнувшись новоприбувшим.

– Нє, кріхіко, все сто процентів без хімії і ГМО! – гордо відповів Данило, скинув куртку, залившись в чорній футболці зі лого його сім’ї, а саме: совою з мечем. Почав показувати свої «банки».

Йой, та в мне нога тонша ніж в нього рука! Цьому Данилу навіть зброя не потрібна – він черепи нечесті буде голими руками трощити як ото гарбузи.

– Ну торкнися, перевірь,– почав тицяци своїм біцепсом Килині.

Килина закотила очі та тикнула пальцем, а Данила як жартома кине:

– Бум! – і починає сміятися

Килина відсахнулася, зашипіла і…скрутила жартівна в баранячій ріг, при чому це зроблено витончено, як танець. Я аж замилувалася.

– Ха-ха, Килино, обожнюю твій традиційний захват! Він став ще граційний, – ще більше зрадів Данило, як обернулась його витівка.

Килина всміхнулася хижо.

Я так розумію, якщо в звичайних людей при привітанні потискають руки, обіймаються, то у мисливців – це застосування якихсь не болючих коронних прийомчиків. Я прямо розчулилася. Якось це по-мисливському.

– Вибачайте за придуркуватість мого старшого брата, але його в дитинстві під яблунею лишали, і схоже одне яблуко по голові прилетіло, але видатним вченим він не став. Тільки видатним дурко. Мене Ярослав звуть. Ми з сім’ї Пугач, а ви? – почула я над вухом. Та підняла погляд і побачила цього гарного рудого.

В мене аж серце стало, потім затріпотіло зазвичай я до чоловічої краси спокійно відношусь. Але ж ну коли тут поряд твоя оживша мрія, як тут бути спокійною? Він виявися вищим за мене на голову і виглядав меншим поряд з великим братом. А ще в нього довге волосся, зібране в хвіст.

Він мені привітно посміхнуся.

– Йой, та нічого, це по своєму миле проявлення почуттів. Головне, щоб без агресії, і всіх все влаштовувало. Та і за Килину я не переживаю...а от за вашого брата так…Мене звуть Аліса, дуже приємно познайомилися, – відповіла я, теж ввічливо посміхнувшись, я підняла ненадовго на Ярослава погляд, а потім знов опустила. Я трохи знітилась.

– А ви з якої сім’ї? Я щось вас не бачив раніше…

– Я з сім’ї Сірого вовка…але я так...тільки рік тому до вас приєдналася. Прожила серед звичайних людей. Я нічого видатного не зробила, тож якась така собі мисливиця. Тож, якось невдобно примазуватися до такої поважної сім’ї, – зізналась я.

– О, то дурниці! Ви що дійсно вважаєте, що всі мисливці поголівно повинні бути такими дебелими, як мій брат чи вправними, як Килина? Ми різні, і в цьому наша сила головне знайти того, хто буде доповнювати недоліки і звісно правильно оцінити свої можливості і знати недоліки, щоб вдало підібгати напарника, який буде компенсувати ваші слабкості, – відповів Ярослав, поправив окуляри, що зблиснули.

– Так...ви праві… може я просто ще не знаю про свої сильні сторони, а от про недоліки знаю багато! – сказала я, задумавшись.

– Ну от я наприклад, боюся крові…якось на першому завдані, ми з братом переслідувати вовкулаку, я просто порізав долоню…потім все як в тумані, а тут ще напав вовкулака...якби не брат мене тут не було б...Досі не зручно це згадувати…якось соромно мисливець з поважного роду, який походить з козаків Характерників...боїться власної крові…ну це посміховисько, а не мисливець…але я знайшов свій плюс...я збираю дрони, і керію ними, вони наближаються до ворога і слугують підтримкою, там де я не можу бути корисним і ця моя слабкість може підвести інших. Бо вони крові не мають, – сказав Ярослав.

– Йой, так ви теж по дронам? – зраділа чогось я.

– Так, а ви ще когось з мисливців з дронщиків знаєте?

– Йой...ну так…– чогось розгубилася, не знаю можна щось казати по Сову.

Але тут Ярослав чогось смикнуся, наче змерз.

– Бр-р..у вас тут наче в склепі холодно, мені в спину наче ледяним вітром подуло…– сказав Ярослав, та озирнуся і…побачив Сову.

Я до речі ненадовго втратила цього ікластика-жахастика із виду. Думала він десь зачаївся в темному кутку. А ні, знайшовся по заду нас Ярославом. Хоча верхню частину обличчя Сови прикривала козирка кепки, щось мені підказувало він чимось був невдоволений, тому що куточки його рота напряжені.

– Ого, ще один новенький, вітаю! Як вас звуть? А ви з якої сім’ї? – спитав доброзичливо Ярослав.

Але Сова змовчав, взагалі якась незорова аура тяглася від цього похмурого типу. Чого це він? Тільки на кухні чудив, а тепер чогось зкис? Але все ж наш буркотун, коли я вже не чекала його реакції відповів.

– Сова, я сам по собі, – тихо пробуркотів Сова.

– Оу, як так? Без підтримки сім’ї важко, особливо з нашим мисливським життям. Сова це позивний, а ім’я яке? І яке кумедне співпадіння, ваш позивний перекликається з нашим «совиним» прізвищем, – все ж не вгамовувався Ярослав, бідолаха мабуть не знав, що краще до Сови не доколупуватися.

Особливо зараз, чи щось болить цьому довботнутому мисливцю, чи мало крові випив, але щось стоїть похмуре, і хіба що чорна хмарка над ним не піднімається.

Сова повільно підняв погляд на Ярослава, з таким виглядом, мов, ти дурне чи що?

Ярослав чогось смикнувся і здається почав здогадуватися, що цей блондистий абонент поза зоною досяжності доброго норову і перестав діставати Сову.

– А не зважай, цього не дожерло о те нове чудовисько-кислотнк. Ото Сова і похмурий. Мабуть, ще не в собі від шоку після нападу. А взагалі… він теж буде відповідати за дронову підтримку і консультувати з тех.підтримки, – пояснила Килина і подивилася на Сову, наче дійсно то стояв шматочок недогризеного курячого стегенця, яке треба, або віддати тому хто його гриз, або викинути, щоб не зіпсувалося.

Сова тепер на неї поглянув таким поглядом, наче в малині знайшов клопа смердючу і тепер думає викинути його і їсти малину чи шукати іншу ягоду.

Здається це була помилка Килини. І не чморити того хто потенційно може своїми дронами тут все рознести, а при Ярославу казати щось про дрони. Тепер Ярослав знов почав насідати на Сову з технічними питаннями. Хоча до цього явно нехотів більше мати справу з похмурим типом.

– Все понесло! Мій брат хворий дронами, Ші і кібер фігнею, це капець! Тікайте та ховайтеся! У нас вже в домі всі тікають від Ярика з його лекціями про дрони! – шуткуючи сказав Данило.

– Я вважаю, шкода, що наші старші занадто консервативні і не пускають більше масштабно Ші до нашого мисливського життя! Бо ми б могли добре укріпити мисливські команди. Та і андроїдів та кіборгів можна посилати туди, де шкода залучати живих мисливців, – почав зі захватом казати Ярослав.

Тут якось по особливому на нього подивився Сова і щось темне промайнуло в синіх безодніх очах.

Мені це не сподобалося, якось це мене налякало тож я вирішила відволікти Сову. Я схопила його плащ зі столу. Який вже полагодила і підійшла до цього похмурика і всунула йому таку дорогу річь.

– На, не хмурся, в тебе нічого не болить щось ти якийсь похмурий, – поцікавилась я.

Сова вмить перевів погляд на мене і тепер в його очах я побачила тепло і вдячність.

– Дякую, та не треба було витрачати свій час, – якось навіть знітився Сова, і де його похмурість і невдоволеність ділась. – Але те що ти зробила просто диво, я не розумію, як це тобі вдалося. В тебе як кажуть, золоті руки!

Це тепер була наче інша людина. А я ж всього на всього полагода його річ. Я не пошила її з нуля. Я просто зробила звичайну справу. А він дивиться на це як на Восьме чудо світу.

Сова повагався та простяг руки до плаща, погладив його, а потім тендітно, наче крила метелика торкнувся моєї руки, що тримала плащ. А мене від такого майже невагомого, але досить відчутного доторку, наче струмом вдарило, серце забилося, а по спині мурахи побігли. І я дихати забула, наче випала на секунду з реальності. В моїй реальності був лише цей доторк метелика по моїм чутливим нервовим закінченням, що породив цунамі відчуттів.

Я навіть не помітила, коли Сова забрав плащ і навіть встиг його надіти.

– Ну добре, раз ми всі тут перезнайомилися, то час продовжити брифінг, – почала діловито Килина.

І всі розсіслися по місцях.

Я повернулася до свого крісла збираючи свій ремонтний скарб.

Килина встала так, що могла всіх бачити і її могли бачити і почала вводити новеньких в курс справи.

І тут боковим зором помітила рух, я повернула голову в бік і побачила, що Сова покинув своє тихе місце і навіть перестав підпирати стіну, вийшов до світла. І прихилився стегном до спинки крісла, на якому я сиділа, схрестив руки на груді.

Я подивилася на нього здивовано знизу вверх, бо він нависав над мною, наче стеріг від чогось. Взагалі складалось таке враження, що він поступово наближався до мене.

А тут ще виявилося, що поряд з іншої сторони сидів Ярослав, який привітно помахав нам рукою. Сова подивився на позитивного хлопця, який прямо сяяв дружелюбністю і хотів заразити нею похмурого Сову. Але той роздратовано відправив промінчики добра назад ще ляпаса поглядом дав. Бідний Ярослав аж похнюпився, із-за такої реакції. Аж шкода його.

– Сова, припини, бути таким злим, тобі ж нічого поганого цей милий хлопчина не зробив, – тихо сказала я, нахилившись в сторону цього буркотуна.

Сова пирхнув, закотив очі.

– Достатньо, що він щиро вважає, що його життя важливіше життя роботів та кіборгів. Хоча що міг сказати той, хто від народження вільний, той чиє життя вже безціне, йому не потрібно бути ефективним, доводити свою корисність, його будуть цінувати хоча б просто терпіти і не намагатися припинити існування навіть якщо від нього не буде зиску, – тихо прошипів Сова, знов його погляд потемнів, і щось так з’явилося важке і зловісне.

Мене аж сіпнуло.

– Але ж…хіба бойові кіборги та андроїди не для того створені, щоб коритися людям і бути корисними. Це ж речі, – розгублено сказала я і подивилася з низу наверх на Сову

Його погляд на мить повернуся на мене і став колючим, я прямо шкірою його відчувала, закортіло відсунутися. Але швидко він поглянув у сторону, але його обличчя стало похмуре, і знов слід від того благодущя, що було раніше не залишилося.

– Що? Що я не так сказала? Сова, агов ти на щось образився? – перепила я, хотіла доторкнулися до його руки, але він відсторонився.

Сова відвернуся і відповів:

– Та нічого, все ти правильно говориш...з точки зору людини, – та відійшов знов до темного кутка.

Він наче тепер намагався тримати від нас дистанцію, відокремитися. Тут у колі живо вели бесіду одна сторона, в світлі від світлодіодної лампи, а інша сторона представлена Совою стояла в тіні.

Я подивилась з жалістю на Сову і тяжко видохнула. Ну що з ним таке? То був тільки недавно такий веселий, а тепер щось зтих, і став наче не живий. Наче відчуває щось що наближається. Наче його час виходить.

А може то я собі щось вигадую?

– Тож ще раз дякую, що відгукнулися на наш поклик, бо старші не бажають давати добро на масштабну операцію. Тож доведеться своїми силам організовувати цю операцію, – підсумувала Килина з гіркотою голосі, – Пам’ятайте, ми маємо справу з чимось що до цього не існувало. Аліса, можеш дати свою оцінку, бо сама ти першою лікувала наслідки нападу цієї погані.

Йой, це що мені дали слово? А я з дитинства не любила виступати на сцені, я боюсь. Я знітилась.

– Єм…ну… – я ледь зібрала думки в кугу від нервовості, – Лікувала це гучно сказано…Але найперше… потрібен захист шкіри, від будь якого контакту з цією істоткою. Воно впиває на нашу шкіру, наче кислота. А ще мені здається, воно так і полює, сидить собі в зливі, чи іншій засідці, поки жертва не наблизиться достатньо для атаки, а потім під тиском виривається і атакує. І під тиском кислота, зносить шкіру, м’язи з кісток. Так можна пояснити зовсім жахливі випадки з жертвами.

Тут почався ґвалт, хтось присвиснув, хтось клацнув язиком.

– Фігасе, – а хтось видав це від здивування та жаху.

– По-друге: потрібен захист органів дихання: навіть просто перебуваючи поряд з ним в закритому приміщенні можна отирати опіки органів дихання. А ще потребі якийсь заморожувані чи нейтралізуючи кислоти кулі чи ще щось, – закінчила звіт я і полегшено видохнула.

І тут запакувала тиша. Нарешті мабуть наші нові союзники зрозуміли ЩО їх чекає там у низу. І це явно їх лякало як будь-яке невідоме.

– Так. Справа не проста, але в нас не має вибору. Час спливає...якщо не вирішимо цю ситуацію. За неї візьмуться Діти ночі, а ми будемо дискредитовані і дамо їм привід витурити нас з цього міста, – додала Килина, на її обличчі відобразилася тривожність.

– Та от чого останнім часом нижча нечисть знахабніла і завдань стає більше! Вони відчувають невидимий, але відчутий рух в своєму вимірі, – здивувався Данило, бемкнувши кулаком о долонь.

– Так отож… а це ще Діти ночі не перемогли. А що буде, якщо все ж вони візьмуть гору. Нас звісно ніхто не попре звідси ми добровільно не підемо. Але спалахне хаос. Нам цього не треба. Мир треба зберегти будь якою ціною! – попередила Юлька.

– Так, зрозуміло, що Діти очі охфігіли, але кого вони від себе пошлють чи вже посали? Іншого вампіра? Дампіра? Якусь іншу нечисть? Ну що в них за така супер секретна та смертельна зброя, га? Якщо наші сташі, які більше сучасні відкидають надбання новітніх технологій навіть дрони со скрипом приймають на озброєння. То саме цей древній рід Дітей ночі ще традиційніший максимум що вони виставлять це якийсь гібрид вовкулаки з вампіром зі пістолетами. А судячи з опис даної тварі, вона того гібрида розплавить на супчик! – не вірив в Дітей ночі Богдан.

– Так-то так...але тоді в ту рокову ніч, коли загинув Марко…вони щось послали. Я там не була присутня, навіть чітких записів не залишилася, та і розповісти нікому. Але щось в цих кровосмоків є, – задумливо сказала Килина.

Мені стало погано при згадці по Марко і ту рокову ніч. А ще згадала той віщій сон. Мене пробив озноб, обхопила себе руками, наче намагалася зігрітися.

Я відчула позаду рух, озирнулася і побачила Сову, він накинув мені на плечі плед, і знов цей ледь відчутний доторк самим кістяками пальців нижче моєї нижньої щелепи, а від неї до скули. Я затамувала подих, а потім тяжко задихала.

– Д-дякую, – тільки і змогла з себе видавити, дивлячись на нього зацікавленим поглядом, бо щось мені закортіло повторити ту невеличк гру, що була раніше, коли він мене кусав.

Ну ще разок. Перед таким важким на небезпечним завданням. Зігнати стрес.

Йой, щось я не про те думаю і не тим місцем. Але що можу зробити, коли тут така спокуса поряд треться?

– Нема за що, ти єдина кому мені в задоволення прислуговувати, – прошепотів Сова мені на вухо та прибрав волосинку з губи вказівним пальцем.

Чим знов викликав купу мурах, які понеслись спиною, а тіло стиснулося в одну чуттєву грудку бажання.

А коли до одурманеного мозку нарешті дійшов сенс сказаного...то все в мені вибухнуло, я ледь стрималася, щоб не згоріти від сорому. Ну що він робить? І знов ця дивна зміна в його настрою, то віддаляється, то чудить таке…