Раді Вас бачити!

В вітальні організувався домашні генштаб. Тут зібрались: я, Сова Килина, Юлька, Богдан. Я сиділа на диванчику, перед мною стояв столик, який я заставила всім що потрібно для ремонту плаща, і я вирішала, поки Килина проводить брифінг, полагодити цю річь.

Чогось Богдан на це дивився як на сьоме диво світу.

– Ти ба, наче став як новий і слідів не лишилось! А навчи мене лагодити речі? – чогось попрохав Богдан.

– Тю. А нашо? Зараз речі дешеві їх багато на любий смак, то нащо морочитися з відновленням пошкодженого? – здивувалась я.

– Та я знайшов на горищі, нашого фамільного маєтку косуху, а вона трохи порепана. Хочу повернути її до життя. Так, але це буле не дідова шкірянка…я хочу саме її! – сказав Богдан, ще з таким видом, наче я йому порадила не морочити голову і купити нове, а сказала викинути самого діда, а не його косуху.

– Ну хочеш, привезеш мені. Я полагоджу, – сказала я.

– Нє, я сам хочу навчитися це робити, це справа честі! – наполіг Богдан.

Я знизала плечима. Довелося показувати йому як я повертаю до життя старі речі. Дякую, бабця мне цього навчила, бо в наші часи ніхто власно руч нічого не лагодить чи клеїть, все купляють нове. І тільки бабуся знала, як добре щось зашити чи заклеїти, бо вона прожила, нелегкі післявоєнні часи. Де не було такого різноманіття та фінансів.

– Гей, клуб очманіли рученята. Не відволікайтеся від головної теми! – сказала сурово Килина.

– Так, хер, майор! – грайливо відповів Богдан і кумедно відав честь сестрі.

Та закотила очі.

Килина поставила на декоративний камін голограммер, увімкнула його і ми побачили голографію карти нашого міста, де відмічені місця вбивств.

– Так… тут всі зібрались, бо в нашому місті орудує маніяк. Зараз з’ясувались нові обставини, стало можливим зв’язати всі убивства. В яких тепер знайшлося де що спільне. Більше того… ми тепер можемо знати приблизно де ховається душе згуб. Як він потрапляє до своїх жертв…– прочистивши горло, почала офіційно Килина, стоячи посеред вітальні так, щоб ми всі її добре бачили і вона нас.

– Так, добре пізно, аби ніколи, – пролунало десь позаду.

Я озирнулася, відволікшись від лагодження плащу, побачила – що позаду в затишному, затемненому місці стяв Сова, прихилившись спиною до стіни, та схрестив руки на груді. Він був вдягненій в чорну футболку, з гербом сови збоку грудини, та штани кольору хакі, підібрав довге, світле волосся в недбалий хвіст, та натягнув на голову козирку, яка прикривала очі. Взагалі… він зараз був схожий на типового мисливця, так схоже одягався мій Марко.

В мене від цього порівняння, в серці гострою голкою вкололо. Я навіть плащ випустила з рук, він наче сам висковзнув – став наче живим, та опікав руки, які спітніли та затрусилися. Я важко задихала.

– Так, розмови з задньої парти! – полу шуткуючи, полу серйозно вигукнула Килина.

– Але ж це правда…ви рік наче спали, та ось заворушилися, коли вже той вилупок зовсім знахабнів і вже полює на одну з вас, – не вгамовувався Сова.

Килина подивилася на нього вбивчим поглядом, її кутики рота стали напружені.

– Ні, ми не спали. Але зрозумій, цей вилупок гарно замітав сліди. Навіть по різному вбивал жертв. Одну наче кислотою об ’їло, другу просто вкусило. Іншій глотку роздерли. Треба визнати… воно розумне, хитре та обережне. А про те, що воно може пересуватися каналізацію, ми взагалі подумати не сміли. Такого ще не було! – відповіла опісля напруженої паузи Килина.

– Так-то так…але все одно, ви себе показали мало ефективними, і це треба визнати, – сказав іронічно Сова.

– Так, добре, пан ефективність! Ти ж не вгомонишся! Ми провтикали з об’єктивних причин невідомого науці монстра, – закотивши очі, сказала Килина, – Але і ти… не надто досяг успіху, коли зустрів цю почвару. Якби не ми, то ти б тут важно не стояло і варнякало! – резонно помітила Килина.

– Гей, в мене було все під контролем! – не без іронії відповів Сова.

– Не знала, що валятися на полу і знаходитися в кігтях чи мацальцях небезпечної почвари, це називається під контролем! – с сарказмом пирхнула Килина.

Тим часом, Богдан з Юлькою дивились з цікавістю то на Сову, то на Килину здається їм було цікаво чим ж ця словесна перепалка скінчиться. Бо тут явно зійшлися два невгамовних.

Юлька з цікавістю хруснула чіпсами.

Килина подивилася на подругу з німим питанням, мов це що?

– Йой, та я коли нервую мене на хавчик пропирає. О-ось,– зізналась Юлька та знітилась.

– Якщо тебе сьогоднішня тема зборів тригерить, ти можеш не бути тут присутня. Все ж та погань на тебе напала і пройшло не так багато часу. Я зрозумію. Тобі потрібен час оговтатися, – запропонувала Килина Юльці.

– Ні, все добре! Я впораюсь, якраз за допомогою цієї пачки чіпсів! – відповіла Юля та посміхнулася.

– А в мене питаннячко...а мацальця у тої почвари були як тентаклі чи нє? – це вже озвався Богдан, ще з таким розумним виглядом задав це питання, наче він професор та перебував на науковому консиліумі

Килина повільно повернула голову в його сторону та подивилася на нього, як на ідіота.

– Так, а що таке тентаклі? – перепитала Юлька.

І Богдан показав їй на своєму смартфоні, Юлька пискнула не то з радощів побачити ілюстрацію з ними та їх застосування, ні то від з жаху.

Килина тяжко видохнула і шльопнула себе по лобі.

– Які ви ще діти! – вирвалося з неї.

– Так що, Сова? – спитав Богдан і покосився в сторону мисливця, єхидно посміхаючись.

Той подивився уважно на Богдана та відповідає:

– Скоро сам дізнаєшся, як підемо в лігво тої погані, – іронічно всміхнувся.

– Так це зрозуміло, але все ж цікаво які в тебе відчуття були, після тісного знайомства з тентаклями? – не вгамовувався Богдан, який мабуть хороброї води хильнув.

– Так… ще один хентайний жартик, і буде в нас трилер з елементами яою! – відповів з іронію Сова.

Але тут різко знов хруснула чіпсіною Юлька – Богдан та Сова виразно подивилися на неї, а вона запродувала їм чіпси.

Але, поки мої друзі і Сова обмінювалися «люб’язностями» – я далі глибше провалювалась в свої негативні емоції. Які мене заполонили, аж того гляди захлинуся. А зайве нагадування того, що Сова ледь сам не зварився в кислоті – не робити мій стан краще. Я нервово зітхнула, почув це нагадування. Це ще окрім того, що моя пам’ять невчасно нагадала про Марко, так ще і це.

В душі наче пекельний вітер повіяв, жбурляючи в мене розпашілий пісок, наче з безкрайньої пустелі. Моє серце, забилося все сильніше і наче заливалося кров’ю. Мені стало не вистачати кисню. Бо по відчуттям його наче викачали з приміщення. Я намагалася вгамувати наступаючу панічну атаку, але не виходило. Я на щастя, вже не пам’ятала чітко сон, де вбивали любого Марко. Я опустила погляд на плащ Сови, який вже встигла полагодити, але згадала наскільки він був понівечен, як і його власник. Нажаль, це я добре пам’ятала – як побачила Сову над яким хижо нависло незрозуміло що, наче жива розумна кислота. Якщо взагалі можливе існування такої істоти. Я відчула, як очі запекло від сліз, намагалась проморгати їх, поки ніхто не помітив мій стан. Добре, що друзі відволікся на Сову і не бачать мій стан. Бо я точно б зовсім розридався б.

Я піднялася та попрямувала на кухню.

– Я скоро повернуся, піду вип’ю води, – не озираючись кинула я.

Друзі раптом замовкли, не питали нічого, але їх здивовані погляди я відчула на собі.

Я прийшла на кухню і дійсно налила собі в стакан води та відпила.

Я важко видихнула. Ну що це зі мною? Чого я так нервую? Нащо переживаю за Сову? А чого? Ну він же мисливець, найманець, він сам казав – що хто стає мисливцем вже мрець. Тільки питання, коли та який монстр забере його життя. Але...ж…Мені стало боляче чогось. І не по собі.

Я сильно аж до побіління пальців стиснула нервово стакан з водою.

Ми не так давно знайомі з Совою. То чого мені так за нього переживати? Ну подумаєш, одним найманцем більше. Одним менше. Глобально від того нічого не змінится. Мені треба тільки за своє коло друзів і знайомих переживати. Так я переживаю…але за Сову теж…

Але не зважаючи на те, що ми недавно з ним знайомі, ми вже багато пережили і взагалі в мене таке відчуття, що ми вже давно знайомі. Він наче хтось такий рідний, але давно втаченй. Ну що за дурня? Як таке може бути?

І здається недавні пустощі тільки погіршили ситуацію, наче глобально нічого не було, я намагалися себе переконати що, то був просто милий обмін приємностями. Я йому кров – а він мені...ой…але все одно я нажаль, просто не можу приймати таке близько до серця, я небажано для себе зблизилася з ним. Йой, а якщо б все ж ми більше собі дозволили? Що я зовсім голову втратила? Я безнадійна. Хоча сама винна, нічому мене життя не вчить! Це було вже. Вже прикипіла одного разу серцем і душею до одного мисливця і чим це закінчилося?

Але щось мені підказує, якщо з Совою щось станеться на завданні, мені знов стане нестерпно боляче, майже як, коли я втратила Марко. Якесь збочене коло Сансари. Ото я дурне! Чи не обучаєме? А з іншого боку… в мене в останній рік і вибору не було, я тільки з мисливцями й стикалася. Якось зв’язок зі звичайними людьми різко, але непомітно в останній рік обірвався. Я з головою пірнула у вир надприродних явищ та містично-міфічних істот. Я на диво для себе досить швидко прижилася і адаптувалася в цьому світі.

Тож не дивно, що я просто була приречена на те, щоб знов знайти собі симпатію серед мисливців. Добре, що хоч не когось з надприродних істот обрала собі як об’єкт симпатії…І тут я згадала про ікла Сови – те як він з задволенім недавно куштував моєї крові. Мдє…все ж вляпался... нє, мало мені просто мисливця, я обрала собі бозна що ікласте. Я точно дурне! Дурне!

Я дуже себе за це корила, але і зробити нічого з цим не могла. Те, чим б не був Сова, не перекривало мої почуття до нього. Тим паче, він себе добре показав: він надійний, може підтримати, вислухати, уважний, і як виявилося здатен на ніжності.

Я тяжко видохнула, шмигнула носом, дивлячись на стакан з водою, наче можу в її відображенні побачити вихід зі склавшоїся ситуації. Бо я чесно не розуміла, що мені далі робити з цими почуттями? Ну визнала, що знов необачно втрапила в тенета любові, а що далі? Бо попереду найтяжче завдання, яке в мене було. Чи вийду я з нього бодай живою чи цілою не зрозуміло. Як з цим клеється романтичні почуття? А чи взаємно воно? З Марко було простіше – він одразу зізнався, що наші почуття взаємні, та і він погано приховував справжні почуття. А цей сам собі на думці. Що там в цього в макітрі робиться я не розуміло.

Я розгубилася і мені дуже погано, і знов розітрилися старі рани, та повільно почали наповнювати серце кров’ю, змушуючи його в жалю стискатися. Так, треба брати себе в руки! Але це легко сказати, чим дійсно зробити.

– Ну і чого ти тут киснеш? Що сталося? – почула я раптом.

Я смикнулася і вода з стакану розплескалася.

– Йой-ки! Чого лякаєш?! Я і без тебе на нервах! – обурилась я, важко дихаючи під жахливе калатання серця.

– Ну пробач, ти все сиділа більше хнюпившись, потім різко схопилася та пішла на кухню. Я подумав, сталося щось, прийшов перевірити чи все добре, – повідомив Сова, прискіпливо подивився на мене.

– Та все добре, просто хвилююся за майбутню операцію. Це най масштабніша, в якій буду мати справу і сама найтяжча...А ще хвилююся чи все добре буде з друзями і з тобою...– зізналася без ентузіазму я, та тяжко видохнула, опустив очі.

– Ну про своїх друзів тобі дійсно треба переживати, бо якійсь вони не зібрані. Наче до кінця не розуміють з якою небезпекою доведеться там у низу зіштовхнутися, – з іронією сказав Сова, підійшовши до мене та взяв серветку, почав витерати руки ледь відчутними доторками.

А потім ніжно, одними подушечками пальців торкнувся мого підборіддя. Коли зрозумів, що я не проти його доторку – став відчутніший, від змусив підняти моє лице, щоб зазирнути мені в очі.

– Щось, в тебе очі червоні, ти що плакала? – спитав Сова.

– Взагалі, то ні…і це за тебе треба більше переживати, бо це тебе ледь не зжерли, а не моїх друзів, – бовкнула я, відвернулася, бо почала відчувати, що мої щоки червоніють.

– Але ж не зжерли, – резонно зауважив Сова.

– Ой, тільки не починай про своє «все під контролем» і фаталістичне, що «всі мисливці вже мерці бла-бла», бо трісну! – буркнула я.

– Навіть не збирався…і взагалі… це ти мене врятувала, мій маленький пульсар, – раптом Сова видав таке, ще з таким уміліням в голосі і ніжно потріпав мене за щічку.

– Є…як мене назвав? Пульсар? Це що таке? Ти мене зараз обізвав чи так оригінаьно похвалив? – здивувалася я.

– Пульсар: це нейтронна зоря, яка випускає сильне випромінювання і світло, має потужне магнітне поле. Дуже яскрава та затамовуючи дух гарна…– відповів Сова, з серйозним виглядом, без тіні насмішки чи іронії.

Я нахмурилась. Розгубилась зовсім, як на це мені реагувати. Бо те що я почула, було ну дуже вже оригінальне. Сумніваюсь, що когось ще так називали. І...це якось було приємно...наче робило мене унікальною в його світобудові.

– Тю, якщо хотів дати якесь романтичне прізвисько міг так не морочитися, оно… є звичайні: зайка, киця, мила, – повідомила я цьому любителю повимахуватися.

А Сова подивися знов прискіпливо на мене, навіть якось розгублено, він опустив в задумливо погляд і його пухнасті на диво темні вії відкинули тінь на бліде лице.

– Якщо тобі ті приємні саме ці призвиська...то можу так називати...але вони не відображають твою істотність. Бо ти не тварина... мила так…але мені хочеться бути поряд не того, що ти мила…не тільки через це…– після довгої паузи сказав Сова.

– Йой, а пульсар прямо-таки відображає, – іронічно перепитала я.

Але за іронією я ховала те що знітилась, і просто не знала як реагувати на те, що я для когось настільки унікальна і цінна, що мене ставлять в один рівень з величним космічним явищем. Бо я ж просто земна жінка. Я не відчуваю себе достойною такого порівняння. Та мені було приємно. Щось в цьому було таке інтимне і глибоке.

– Так…мене тягне до тебе, якби сильно я не опирався, далеко не намагався втекти – твоє світло душі яскраве манить і може освітити саму похмуру частину космосу. Правда, якщо занадто наблизитися до пульсара, то його потужне магніте поле затягне металеву бідосю і розчавить, а елекро-магнітне випромінювання спалить всю електроніку. Але все одно неможливо тримати дистанцію…бо воно манить своїм холодним світом, – додав Сова і в його погляді з’явилось щось…таке фантастичне, заманливе.

В мене від цього погляду легке тремтіння почалось і серце закалатало. Навіть було таке відчуття, що стало прохолодніше, а з приміщення викачали повітря, бо мені перехопило подих. Сова впевнений в своїх словах, а його голос став пестливим для моїх вух.

А ще мені здалося чи світло трохи блимнуло на мить і якесь стало помаранчеве?

– Яка металева бідося? Яке електромагнітне випромінювання? Ти звідки це все знаєш? І взагалі так кажеш, наче бачив його в реальності і те що воно робить, – допитувалася я, намагаючись триматися за реальність з відчайдушністю потопельника, що тримається за рятівне коло. Бо інакше я потону в цих безодньо синіх очах.

Щось мене непокоїло і тепер вже це не сердечні переживання. А щось не менш хвилююче. Бо, коли Сова розповідав, про цей так його хвилюючий пульсар і взагалі про космос, щось в його погляді промайнуло, ледь помітне, як спалах комети в небі і раптом згасло.

– Є…та я у фільмі бачив, ага, – занадто хутко відповів Сова і ще дурнувато посміхнувся.– Головний герой заманив своїх ворогів до пульсара так з ними розібрався.

– Так-так…в мене питання, може все ж відповіси...а хто ти насправді…а то магнітишься-магнітишься, а хто саме до мене липне так не знаю…– з підозрівливостью спитала я, повільно наступаючи на Сову.

А він чогось відступає.

– Та я ж сказав вже, що не несу небезпеки для тебе чи друзів, поки вони не намагаються мене вбити,– відповів Сова.

– Це я почула, але мені цього вже мало. Я бажаю знати більше, мій ясний Місяце…– наполягла я, дивлюся на Сову не відриваючи погляду і тихенько полізла в карман.

– Та чесно нічого особливого. Давай не будемо про це. Якось іншим разом, будь ласка…– попрохав він.

– О ні! Досить один вже від мене мав таємниці і погано закінчив. Другого разу не буде...– проговорила тихо я, та де що жбурнула в Сову.

Сова звісно це зловив ще в повітрі. Він розкрив долоню і це виявилася куля, але не звичайна – а срібна, ще освячена з молитвою проти демонів. Якби перед мною була нечисть, то його трішки пекло. Неважливо якого рівня чи виду це була нечисть – то був легкий, чорний димок. А тут такого не сталося, мій Місяць якраз тримав кулю двома пальцями, вона блищала місячним блиском на діодному світлі, але його пальці були без пошкоджень.

Дивно, але купа варіантів цей тест одразу відсіває. Я ще стрімко наблизилася та хапаю його за підборіддя, та великим пальцем піднімаю верхню губу цього любителя загадок. Але ікла хоч залишилися досі гості, але того ж розміру що були. Зазвичай нечисть чи демони коли нервують чи відчувають небезпеку – без свідомо випускають більше ікла. Так нас навчали Академії.

– Що...що ти робиш? – перепирав здивовано Сова, перехопив мою руку за зап’яток і уважно подивившись мені в очі.

– Сам не говориш хто ти, от я перевіряю методом тику…– відповіла я, намагаючись висмикнути руку, але її не відпускають.

– Якого тику? Ти що в мене ще щось встромляти будеш? О, тоді отой ніж, яким ти гралась недавно...Можеш і зі мною так погратися… Я звісно не проти…але ж нас чекають там…збори, – візьми та це ляпни, цей-цей збоченець!

– Та…та я не те мала на увазі. Це так називають пошук практично підтвердження теорії...збоченцю! – випалила я.

– Єх, шкода...а я о це подумав…– грайливо сказав Сова, та потерся, як кіт скулою та щокою о мою руку, хіба що не мурчачи, а потім почав її спускати до шиї.

Я схопила його за шию і трохи стиснула. Він глибоко видихнув, смикнувшись та навіть щось схоже на стогін почула.

– Можеш сильніше, – з хрипотцею попрохав несподівано Сова.

– Ти що точно збоченець, любиш, коли тобі роблять боляче? – здивувалась я.

Навіть не знаю мене це обурило, чи завело. Хоча раніше за собою я такого не помічала.

– Ну шия це одне моїх вразливих місць, там купа нервових закінчень та важливих артерій… Мені будь яка взаємодія з тобою приносить задоволення. Зараз ти мене торкаєшся і мені приємно. В тебе така ніжна шкіра, так приємно охолоджує, але сильна хватка, як для твоєї статури, – відповів цей любитель гострих відчуттів.

Я нахмуриалсь.

– Ну ти даєш! – бовкнула я, ще сильніше стиснув його шию, хоча я не можу охопили її повністю. Плюс у нас різниця в зрості: я набагато нижча.

Відчуваю міцні м’язи під шкірою, але все одно дійсно мої пальці впиралися в життєво важливі артерії. Я дістала свій ніж іншою рукою і наставила йому з боку шиї, із-за чого йому довелося нахилити голову в бік, Сова прикрив очі, з виглядом що йому приємно.

Знов блимнуло світло, наче пульсувало.

– Ну вже який є…пробач. Зате ти перестала сумувати і панічна атака припинилася. Так що навіть від мене збочення є сенс і це вже добре, – сказав Сова, та почав тернитися шиєю о кінчик ножа, його здається зовсім не хвилювало те, що один невірний рух моєї руки – її смикання і він отримає якщо не смертельне поранення, що суттєве. Його пульс був спокійний. Тим більше Сова якось так зробив, що дійсно трохи кінчик ножа зробив поріз на шиї.

Полилася цівочка крові досить людського кольору, але трохи від неї відходила димка. Та і від мого подиху теж відходила пара, наче стало в приміщені холодно. А ще я наче відчула рух повітря і якусь дивну вібрацію і тихий гул.

– Йой, догралися, в тебе кров, – злякалася я, хотіла прибрати руку з ножем, але її схопили і міцно тримали, щоб я її не прибрала.

– Все одно…– прошепотів він, таких тоном, що в мене мурахи побігли шкірою, аж серце стало, а потім понеслося.

Сова примружив очі і я побачила як вони сяють проникливо синім світлом. Мене наче током вдарило, я смикнулася, а тепер вже серце хотіло провалитися в шлунок і там борсатися, а внизу живота навпаки відчула важку млосність.

Сова підвів мою руку з ножем до лиця та злизав з кінчика ножа кров, та пройшовся язиком вище аж до руки, яка тримала рукоять і вже лизнув її, а потім палко поцілував.

Рятуйте…щось мені перехотілося дізнавався правду…я щось там вже збудила…темне, як безкінечний космос, холодне і неосяжне, але воно невмолимо лине до мене, і в той час притягує мене. Я зачаровано дивлюся в його очі, що в тіні від козирки ще яскравіше і контрастніше палали. Здавалось, зараз мою тендітну тріпочущу душу спалить в полум’ї пристрасті. Та вона не проти – от тріпоче як метелик крилами, лине на світло це загадкове. Я аж дихати забула, вже легені палали, але я не зважала, бо моє серце зараз билося більш сильніше. Душа тремтіла від млосного вогню, що палав в моїх грудях, від інтимної близькості до цього невідомого хижака с пронизливо синіми очима. Здавалося, цей вогонь запалює кожну клітинку мого тіла, торкається нервових закінчень, зносить всі думки з голови. Я вже не могла сконцетруватися, бо наче кудись полинула. І мені подобалася влада цього млосного відчуття над мною.