Раді Вас бачити!

Моє святилище. Мій бункер у формі куба зі шліфованого бетону та сталі — захист від фізичного проникнення. Від магічного — кабінет залитий безтіньовим світлом. Сюди не пробереться навіть щур. Навіть хробак. Без моєї санкції. Тут немає зайвого, одразу знищуються всі пилинки та комахи. Тут стерильність, озон і тиша. Неприступна фортеця посеред міста, яку ніхто не бачить.

І тепер вона тут. Це втілення хаосу, запаху, недоречності. Вона випромінює квітковий аромат і роззирається, оцінюючи бездоганність! Дихає моїм повітрям і ще й демонструє ознаки відрази. Роксі провела пальцем по сталевій поверхні столу, з надією подивилася на пучку — сподівається знайти пил? Тут такого не буде!

— Мило, — сказала вона, здивовано дослухаючись до луни. — Ти тут людей катуєш чи просто дизайнера давно не міняв? У мого стоматолога такий кабінет, але там хоч є вікна.

Вона. Зрівняла. Мою. Цитадель. Із кабінетом стоматолога.

— Мрррррррр, — лагідно простогнав я, зазираючи їй у очі, наче пес побитий.

Треба зосередитись. Це ще одна операція, а вона — інструмент. Я контролюю ситуацію. Брудний, грубий, але необхідний інструмент. Я — хірург. І я повністю контролюю ситуацію. Блокнот і ручка лежали ідеально паралельно до краю. Я взяв ручку. Натиск був таким сильним, що я ледь не прорвав папір. Кілька слів. Великих. Лютих. Наказ.

Я простягнув їй аркуш. Вона взяла і прочитала вголос, розтягуючи слова з відвертою іронією:

— «СІДАЙ. ТИ ЗРОБИЛА ЦЕ. ТИ ЦЕ І ВИПРАВИШ. ТОРКАЙСЯ. ОБЕРЕЖНО. ЦЕ НЕ ІГРАШКА».

Вона пирхнула. Звук, який змусив мій гранітний член сіпнутися від болю.

— Серйозно? «Це не іграшка»? Ти так з усіма дівчатами розмовляєш? — вона кинула папірець на стіл. — Добре, показуй свого монстра. Де болить? Хоча я, здається, здогадуюся.

Вона сіла на стілець, закинула ногу на ногу. Леопардові лосини натягнулися на стегні.

Залишки моєї гідності розсипалися на пісок. Роксі стояла прямо переді мною. Її руки з дешевими браслетами міцно обхопили мою голову. І вона — абсолютний хаос у леопарді — наполегливо, з силою втискала моє обличчя прямо у свій пишний бюст.

Я намагався відсторонитися, але вона тримала мене так впевнено, ніби робила це щодня. І що найгірше — вона почала гладити мене по моєму жорсткому, коротко стриженому волоссю. Як маленького, блядь, хлопчика, який розбив коліно.

— Тшшш, Гранітику. Розслабся, — проворкувала вона зверху, і її голос вібрував прямо мені у вухо. — Вдих-видих. Мама тут. Я бачу твою ауру, вона вся червона і пульсує. Зараз енергія заспокоїться, потік вирівняється, і твоя... проблема впаде. Просто дихай мені в груди. Спокійно. З Валєріком це працювало безвідмовно!

Я — СМЕРТЬ ТЕМНИХ МАГІВ! Я — КАМІНЬ, ОБ ЯКИЙ ЛАМАЮТЬСЯ ВОРОГИ! Я ГРАНІТ, ЧОРТ ЗБЕРИ! А вона... вона пропонує мені цицьку?! Вона гладить мене по голові!

Від тертя моєї щоки об її тепле, м'яке тіло, яке пахло ваніллю і гріхом, моя магічна проблема в штанах Armani не те що не падала — вона перетворилася на зброю масового знищення! Вона зараз проб'є металевий стіл, проб'є бетонну стелю бункера і вийде на орбіту! Кожен її подих, кожен рух її пальців у моєму волоссі надсилав електричні розряди прямо вниз мого живота. Це не лікування. Це витончена, садистська інквізиція! Я воїн, а не пудель! І я точно їй не Валєрік! Те, що заспокоює того слимака, для мене — бензин у багаття!

М'язи на спині напружилися до межі, готові розірвати сорочку. Я відчайдушно спробував вирватися з її «цілющих» обіймів, гнівно задихаючись. Я хотів загарчати на неї: «ВІДІЙДИ, ВІДЬМО, БО Я ЗАРАЗ ВТРАЧУ КОНТРОЛЬ!». Я відкрив рота, набрав у легені повітря, щоб стіни здригнулися від мого наказу.

З мого горла, прямо в її леопардовий виріз, вирвалося лише глухе, низьке, хрипке гарчання. Роксі міцніше притиснула мою голову.