Раді Вас бачити!

Налі Денні викликали на службу зранку, у її вихідний. Наставник і напарник Бак Снарру пообіцяв, що справа у них буде гучною, сенсаційною і неприємною. Він навіть використав слова – гидка й гівняна. Так, Бак називав вбивство.

- Справа дуже, дуже гидка, а цапами відбувайлами на цей раз призначать нас, бо ти Налунечко завжди влазиш куди нетреба, от будемо мати ківш гівна, я тобі обіцяю. Тож мала, хутко сюди. Адресу я тобі скинув.

Напарник, як завжди, кинув слухавку — такий був: не прощався й не вітався. Молодша слідча вважала, що їй пощастило з напарником, бо дядько Бак був професіоналом і навчив її багатьом тонкощам слідчої справи.

Такого педагога у вищій школі поліції немає. Там зазвичай вчать як писати папери, зубрити закони, бігати, та трішки стріляти.

- Мамо, я на роботу! Звари мені швиденько кави, бо засну за кермом! – крикнула дівчина зі своєї кімнати.

Швидко прийняла душ, вдягнулася у зручний одяг. Головне, що на місце злочину можна не вдягатися за дрес-код, який чомусь у поліції стосувався виключно жінок, примушуючи їх ходити у взутті на підборах. Молодша слідча ненавиділа те незручне взуття й той тісний одяг.

Пробігаючи повз кухню, вхопила кухоль з кавою, поцілувала матір, яка буркотіла, що знову її дитина не відпочине й час міняти роботу, бо то якесь шалене життя. — «Ні шани, ні грошей, ні відпочинку, краще б стала художником, має ж талант».

- — Мамо, я тебе люблю! — крикнула Нелі й зачинила двері.

Вона пригнала свою гравітаційну машину у зазначене напарником місце. Зупинилась на висоті декількох метрів над руїнами старого будинку. Набрала Бака. Він махав їй рукою, стоячи на фундаменті зруйнованого будинку, високий, кремезний тірту, ще міцний дядько у одязі, який зазвичай носять переселенці, лафі. Старший слідчий запитав:

- Бачиш мене?

- Так. Тільки куди мені машину занизити — тут вода кругом.

— Багно, — усміхнувся старший детектив Бак, — отут біля мене стрибай, грав постав на автопілот, хай висить. Наші ж на горбочку запаркували.

— Що тут сталося? — запитала Налі, коли зістрибнула з завислої над вцілілим фундаментом гравітаційної машини.

Вона тірту з корінних жителів планети Ла, також вдягалася просто у напівспортивне, як це робили ереселенці лафі. Така тепер мода. Лафі приносили свою культуру і звичаї, які подобалися молодим тірту.

Команда з оперативників вже прибула. Маленькі, як комахи, дрони літали навколо чотирьох тіл, фотографуючи усе до найдрібниших деталей. Мертві лежали під уцілілою стіною, брудні, майже не помітні серед сміття, яке принесла вода.

- Жертви катастрофи? – здивувалася Налі.

— Зруйнувалася гребля вище, кажуть, якась диверсія, — розповідав Бак те, що встиг почути. — Цей будинок знесло водою. Тут чотири тіла, там далі знайшли ще одинадцять. По п’ять-шість кульових отворів у головах і тулубах — хаотичні.

— Вбивця не вмів стріляти, — докинула Налі, — чи то був у стані афекту. Може під впливом якихось речовин.

— А біс його знає. Патологоанатом каже, що ті поранення не могли спричинити смерть, скоріше жертви втонули або отримали поранення несумісні з життям під час повені, — відповів старший слідчий.

- Стріляли в усіх? – здивувалася дівчина.

- Дивно, але кульові отвори наявні в усіх жертвах. Зброяр твердить, що вбивця стріляв у лежачих.

- А цей будинок вже був руїною, чи його зруйнувала ранкова повінь?

- Будинок до вчора, за свідченнями свідка, був цілим. Це був великий заміський будинок якогось прокурора, оточений високим парканом. Сусіди боялися проходити повз: казали, що то було моторошне місце, й охоронці — злі, ще й собаки тут були великі. А бачиш, хтось заліз і перестріляв усіх.

— А де свідки? — поцікавилася Налі.

- Та вони товчуться біля своїх гравів, чекають, поки ми їх відпустимо. Команда А вже з ними закінчила, — відповів Бак. Йди, погори з людьми та відпусти. Я тут поки що на усе подивлюся й сходжу на другу позицію.

Налі не сперечалася з напарником — це вже стало у них звичкою. Вона розмовляла зі свідками і підозрюваними. Він ретельно вивчав місце злочину. Налі була певна, що Бак знає про зброю і поранення часом більше ніж штатний зброяр, але зброяр був дядьком головного судді. А Бака вважався вискочкою, невдахою, що став детективом тільки тому, що його вигнали з медичного університету.

Налі повернулася у свою стареньку машину й полетіла до горбочка, де поліція розгорнула тимчасовий табір. Декілька наметів: один для розмови зі свідками, інший для трупів, ще інший для зв’язку з головним департаментом у столиці.

Старший слідчий з команди А, стрункий чорнявий молодик, гарний брюнет, стрункий, ідеальний, син головного судді, як завжди зустрів дівчину жартами:

- Привіт, чупиндра, ти хоч знаєш, що таке косметика? Скоро яйця виростуть?

— А у тебе розчиняться, — огризнулася Нала, — привіть, містере ідеале, і йдіть до біса.

— Не дивно, що ти досі незаміжня, дурепа, — процідив Ландр.

— Поділися інформацією, — Наллі й не чекала, що колега щось путнє їй розповість, але хотіла змінити тему розмови.

— Та Бак, певно, розповів, — знизав плечима Ландр. Він був метисом: батько Лафі, мама тірту. Та материнської витонченості навіть не крихти не запозичив. Більше ми не знаємо: п’ятнадцять трупів, поки нерозпізнаних; перша група ще оглядає локацію два; за півгодини звозитимуть сюди. Там проскануємо обличчя й заженемо у базу даних. А поки вогнестріл. Он свідки, та вони нічого не знають. Вбивство сталося під ранок за дві години до повені. Я думаю, тобі тут роботи не буде.

— Це мені вирішувати, — відповіла Налі, — тільки мені.

Свідків було троє: один господар сусіднього будинку за кілометр справа, другий фермер за два кілометри зліва і третій чув постріли, коли проїжджав на велосипеді повз прокуроський будинок.

Свідок перший

У наметі усе було облаштоване за протоколом. Стояли стіл, два стільці навпроти. Затишно пахло кавою.

Асистентка групи А, сердита, невиспана, у взутті на підборах, принесла папери й каву для свідка та Нелі.

Лідча групи К сіла на стілець у глибені намету.

Асистентка покликала господаря сусіднього будинку, старшого пана, у минулому науковця, що тепер осів за містом на заслуженій пенсії, вирощував рослини.

Це був високий пан, з характерною для тірту рівною поставою, гордовито задертим підборіддям, ріденьке сивувате волосся зав’язував у хвіст, домашній одяг й капці на ногах, певне розбудили й привезли у тимчасовий табір. Маленький кудлатий песик у картатій кофтині на руках спав.

— Добрий день, — усміхнулася Налі.

— Та де він, панно, добрий, — дід махнув рукою, потім погладив песика, — де там що добре. Шалений ранок для нас із Лоло. Евакуювали серед ночі, досі не знаю, що у мене вдома робиться, хоча дякувати богині, будинок вцілів, а то бачите, як цей розвалився. І маленька Лоло зі мною, — пан знову погладив песика.

— У мене є декілька запитань, — привітно мовила молодша слідча.

- Мене розпитують цілий цей ранок. Я вже усе розповів, що знав, але нічого не вигадав, усе як знаю, нічого зайвого. Але може хтось із вас запише тут розмову, й ви перестанете тягати мене старого з Лоло до цього намету. Втомився я.

— Вибачте, такі у нас правила ведення слідства. — Налі навіть знітилася, їй стало шкода старого. — Але я остання і подбаю, щоб вас, з Лоло, відразу відвезли до вашого будинку чи у якийсь мотель, щоб ви відпочили. Отже, декілька запитань. Хто жив у цьому будинку?

- Тут ніхто не жив, Сюди приїжджали час від часу, гуляли день чи два. Це були божевільні гулянки — мені вони нагадували якесь пекло. Музика була схожа на завивання грішників. Вживали алкоголь, диміли забороненими травами запах вітром відносило аж до мого будинку, потім кури по два дні ходили сонні й не неслися. Привозили багато юних дівчаток, часом мені здавалося, надто юних. Не раз хотів поліцію покликати, але не наважився , бо хто зна, що б зі мною потім сталося. Старий я, люблю за небом спостерігати, маю телескоп, от з цікавості підглядав за тим божевіллям. Машини були виключно зі знаками високого керівництва, я ж то знаю, які вони ті сановники лафі, нахабні й розбещені. От і боявся поліцію покликати.

— А цієї ночі до катастрофи було гуляння? — поцікавилася Налі.

- Ні, цієї ночі вони не гуляли. Бувало таке. Два рази на рік машини злітаються, а гуляння немає, навіть вікна темні. — Голос старого вченого почав трохи дрижати; він побоювався розповідати й стишив голос. — Кругом було темно: на подвір’ї й у будинку, час від часу телефон фонариком блимне, та й усе.

- Що відбувалося у такі ночі на віллі?

- Та хто знає, нічого ніхто не бачив, охоронці злі й собаки у них великі, ніхто не наважився навіть підійти до паркану. Ніхто не знає, пані. – Пан гладив свого песика, старався не дивитися слідчий у вічі.

- Може, чутки якісь були? Люди зазвичай про подібні таємниці люблять пліткувати. Таке поле для фантазій.

- Чуток багато: старожили розповідають страшилки, вигадують історії, де є моторошні вигадки від канібалізму до окультизму. Та от я вирахував, вчора у народу лафі було свято духів. У давнину на своїй планеті вони приносили жертву невідомому темному божеству, яке було у них покровителем влади. Я викладав історію лафі, чи даруйте, планети Фунге у університеті. У цього народу багато дивних звичаїв і обрядів, які, здається, не мають логіки, та така жорстокість жодною логікою не виправдана.

— Отже, ви можете бути нашим консультантом, — усміхнулася Налі.

- Залюбки. Все одно мені на пенсії нічим зайнятися, а усі мої рослини знищила повінь. Приїжджайте, пані, я вас пригощу правдивою кавою і тістечками з родзинками.

- — Дякую, приймаю пропозицію, — усміхнулася молодша слідча. — То ви думаєте, люди у тому будинку могли святкувати те свято й приносити жертву?

- — Та ні! — нажахано відмахнувся професор. Лоло прокинулася, дзвінко гавкнула, заскавуліла й знову заснула на його руках. — Що ви? — вже тихіше говорив вчений. — Той культ давно усі забули. Та й криваві жертви у нашому цивілізованому світі, даруйте за жарт, протизаконні, ні. То я відповідав на ваше запитання, бо ви запитали про чутки й казки.

- Дякую, ви дуже допомогли, пане.

- Так, а ще машина приїзжала, стара, модифікована, на колесах з відкидним верхом — такі зараз рідкісні, модні і дуже дорого коштують. Постояла півгодини й поїхала геть. Я намагався щось у темряві розгледіти, та бачив тільки темну тінь і білу пляму.

Свідок другий

Налі відчула спочатку звиклий запах сільського будинку й кислий запах застарілого поту. Увійшов фермер, також тірту, втомлений, сонний. Понад усе ця людина хотіла потрапити додому, перевірити, чи там усе добре, й лягти спати. Він сам почав розмову. Як жартували, у відділку свідки були четвертої свіжості, втомлені, сонні.

- Гулянки цієї ночі не було, але машин стояло багацько. Ще певний якийсь кур’єр чи що на колісній машині приїхав та й поїхав. То мій син мені розповідав: гівнюку чотирнадцять — він з друзями там на горбочку у кущах спостерігав. Вони там за усім гулянком спостерігають. Дівок гарних у маєток привозять, хлопчаки полюбляють на них дивитися, підлітки таке люблять. Хоча я прошу їх того не робити, небезпечне те підглядання, спіймають, собакам згодують. От син казав, була лише одна дівка, й та, певно, дуже п’яна. Охоронець витягнув її з машини й заніс напівголу у будинок. Хлопці казали, що вона гарна, наче балерина. А потім приїхав хтось на машині й вивів тут дівку з будинку. Вона хиталася, ледь йшла. Я вам вже третій раз це розповідаю.

— Це дуже цінна інформація, — запевнила свідка Налі, — я можу поговорити з вашим сином і його друзями.

- Та можете, ви ж поліція, то можете.

Свідок третій

Сів маленький худенький скоцюблений лафі, засинав, бубонів вже наче завчено:

- Я їхав з роботи додому, після вечірньої зміни, дрімав так частенько вночі, кручу колеса, тримаю руль і дрімаю, поки у паркан свого дому не впруся. А розбудили мене постріли. Так за парканом. Не за моїм, на півдорозі. Зупинився, оглянувся: бачу, стою навпроти того дурного маєтку з псами.

Іноді охоронці цькували велосипедистів псами. Один раз і я тікав — штани мені порвали. Я злякався, коли побачив відчинені ворота, очікував, що знову ті кляті собаки вискочать. Ворота почали зачинятися, і звідти вилетів автомобіль на колесах. За кермом якийсь молодик, на сусідньому сидінні напівгола дівчина. От вони тією машиною розбили ворота й поїхали. А я що? Я додому поїхав. Зранку поліція приїхала, розпитувала. Мій будинок вище туди вода не дотягла, тож у нас з Джи усе дуже добре. Джи — то моя дружина, хороша вона у мене, каже мовчи. Та де ж я язика за зубами втримаю, коли така панна мене розпитує. Дядько підморгнув.

— Дякую, те, що ви сказали, дуже цінне для слідства. Ви вільні, — відповіла за протоколом Налі.

— То я піду, — дядько підвився. — Джи чекає.