Раді Вас бачити!

Вони ще постояли біля портрета — мовчки, ніби прощаючись з тим, кого ніколи не знали по-справжньому. Сонце вже сповзало нижче, і зелені очі Анрі на полотні потемніли, стали ще сумнішими.

Тоді двері студії відчинилися знову — цього разу тихо, але впевнено.

Віктор де Лакруа увійшов першим. Високий, широкоплечий альфа з сивиною на скронях, яка не старіла його, а робила ще більш значущим. За ним — Еміль, бета, давній друг сім’ї: стрункий, з акуратною борідкою, завжди в ідеально випрасованому костюмі, ніби навіть у цьому маєтку він не дозволяв собі розслабитися.

Віктор зупинився навпроти портрета. Його погляд ковзнув по обличчю Анрі — повільно, болісно. Плечі трохи опустилися. Він не торкався рами, не зітхав голосно — просто стояв і дивився. Довго.

— Він би пишався вами обома, — нарешті сказав він тихо, ніби не дітям, а самому Анрі. — Особливо тобою, Максе. Ти став таким… схожим.

Максиміліан не відповів. Тільки кивнув, дивлячись у підлогу. Його пальці все ще стискали ганчірку, ніби це був єдиний якір.

Еміль поклав руку Віктору на плече — коротко, по-братськи.

— Ходімо, — сказав він м’яко. — Обід уже на столі.

Віктор кивнув, відірвав погляд від портрета. Усміхнувся — ледь помітно, сумно.

— Так. Ходімо.

Вони вийшли зі студії всі разом — Віктор попереду, Маргарита й Еміль поруч, Наталі й Максиміліан трохи позаду. Кроки гулко відлунювали в довгому коридорі з високими вікнами. Сонячні прямокутники вже стали довгими, помаранчевими.

Наталі йшла поруч із Максиміліаном — близько, але не торкаючись. І тоді вона відчула.

Чужий запах. Свіжий. Надто свіжий. Густий, темний, з нотками димного сандалу, гострого перцю й важкого, владного мускусу — запах альфи, який не просить дозволу, а просто бере. Він осів на шкірі Максиміліана глибоко: на шиї, в волоссі, навіть на зап’ястях, де пульсувала вена. Це не був випадковий дотик. Це був запах, який позначає територію.

Наталі мимоволі стиснула щелепи. Її власний альфа-інстинкт відреагував миттєво — не агресією, а гострим, холодним уколом. Ревнощі? Так. Але ще й щось глибше: розуміння, що цей запах належить тому, хто не звик відпускати те, що вважає своїм.

Вона нахилилася ближче до Маргарити, коли вони спускалися сходами, і сказала тихо, майже пошепки:

— Від нього пахне альфою. Сильно.

Маргарита не здивувалася. Тільки ледь помітно всміхнулася — сумно, з розумінням.

— Фернандо Мартінелі, — відповіла вона так само тихо. — Місцевий… підприємець. Живе в старому маєтку в лісі, за п’ять кілометрів звідси. Вони… близькі вже кілька років.

Наталі мовчала секунду. Потім запитала, не відводячи погляду від спини Максиміліана попереду:

— Просто близькі?

Маргарита зітхнула — коротко, майже беззвучно.

— Макс ніколи не говорив прямо. Але Фернандо — альфа. Дуже владний. Вискочка, як каже батько. Прийшов з нічого, заробив статки на чомусь… темному, мабуть. Тепер має гроші, маєток, має Макса. І думає, що цього досить.

Вони вже входили в столову. Довгий стіл був накритий білою скатертиною, срібло блищало в променях призахідного сонця. Служниця розставляла тарілки.

Віктор сів на чолі столу. Його погляд ковзнув по синові — коротко, але з чимось важким.

— Максе, ти вчора… пізно повернувся з прогулянки? — запитав він спокійно, але в голосі прозвучала нотка, яку Наталі одразу впізнала: недовіра.

Максиміліан здригнувся. Сів навпроти Наталі, і одразу опустив погляд у тарілку. Його щоки ледь помітно почервоніли.

— Так… просто… гуляв у лісі, — прошепотів він.

Віктор хмикнув — тихо, але чітко.

— У лісі. Звичайно. Той маєток усе ще стоїть, сподіваюся?

Еміль швидко перевів розмову на запіканку, Маргарита посміхнулася, ніби нічого не сталося. Але Наталі бачила: Віктор знав. Недолюблював. І не приховував цього.

Максиміліан сидів, не піднімаючи очей. Запах Фернандо все ще висів на ньому — як кайдани, які він сам надів. І від цього йому хотілося зникнути.

Наталі дивилася на нього — спокійно, без осуду. Але в її очах уже горіло щось нове. Не гнів. Не ревнощі в чистому вигляді.

Рішучість.

Вона знала, що цей запах — не вічний. І що вона, Наталі Лоран, альфа, не з тих, хто відступає перед вискочкою, який думає, що гроші купують свободу.

Обід почався. Ложки тихо дзенькали об порцеляну. Але в повітрі між ними вже висіло щось густе, напружене — ніби перед грозою.