Раді Вас бачити!

Слуги ходили швидко, майже беззвучно - ніби боялися, що будь-який зайвий звук притягне біду. Валізи стояли в холі: дві великі шкіряні, одна поменша, для медикаментів, які ще не привезли. Дівчата з кухні складали в кошики сухарі, консерви, термоси з гарячим чаєм. Віктор стояв біля сходів, перевіряв документи - паспорти, перепустки, старі карти з позначеними безпечними дорогами на південь. Його обличчя було кам'яним, тільки пальці ледь помітно тремтіли, коли він перегортував сторінки. Десь далеко, за лісом, пролунав глухий вибух - один, потім ще один, ніби хтось пробував небо на міцність. Вікна здригнулися. Служниця, що несла ковдри, завмерла на мить, потім пішла далі, швидше. Максиміліан не допомагав. Він стояв біля вікна в малій вітальні, дивився на сад, де вже сутеніло. Потім раптом повернувся, пішов до комори, витягнув старий велосипед - той самий, на якому колись їздив до річки малим. Колеса тихо скрипнули по плитці. Віктор побачив його з холу. — Куди ти? — запитав він різко, але не голосно. Максиміліан не зупинився. Він уже котив велосипед до дверей. — Прогулятися, — відповів тихо, майже байдуже. Віктор зробив крок уперед. Його голос став нижчим, важчим. — Ти їдеш до нього. До Фернандо. Максиміліан зупинився. Обернувся повільно. На губах з'явилася крива, гірка усмішка. — І що, якщо так? Віктор підійшов ближче. Тепер вони стояли впритул — батько й син, альфа й омега, один високий і твердий, другий тонкий, з волоссям, що спадало на очі. — Я забороняю, — сказав Віктор. — Він тобі не пара. Він ніколи не був тобі парою. Крім торгівлі забороненими препаратами, його ще й підозрюють у торгівлі людьми. Омегами. Живими людьми, Максе. Ти розумієш, що це означає? Максиміліан подивився на батька — довго, пильно. Потім тихо, коротко засміявся. Сміх вийшов сухим, без радості. — Плітки, — сказав він. — Це плітки, які розносить наша кухарка. І стара покоївка. І половина села. Вони завжди так роблять: якщо хтось не з нашого кола — значить, злочинець. Фернандо не торгує людьми. Він... він просто не такий, як ви хочете бачити. Віктор стиснув кулаки. — Це не плітки. Це доповіді. З розвідки. З тих, хто бачив, як омеги зникають у його маєтку й не повертаються. Я не дозволю тобі ризикувати. Не зараз. Не коли фронт тріщить, а ти... ти омега. Ти розумієш, що буде з тобою, якщо вони тебе візьмуть? Максиміліан відвів погляд. Його пальці стиснули кермо велосипеда так сильно, що кісточки побіліли. — Я повернуся до вечора, — сказав він тихо. — Обіцяю. Просто... мені треба подихати. Хоч трохи. Поки все не почалося. Віктор мовчав. Його очі блищали — не від гніву, а від чогось глибшого, болючого. Він простягнув руку, ніби хотів зупинити, схопити за плече, але зупинився на півдорозі. Опускав повільно. — Будь обережний, — нарешті сказав він. Голос тремтів ледь помітно. — Ми чекаємо. Ми не поїдемо без тебе. Максиміліан кивнув - ледь помітно. Не сказав нічого. Він відчинив двері. Холодний вечірній вітер увірвався в хол, принісши запах диму й далекого пороху. Велосипед скрипнув. Колеса застукотіли по гравію. Силует Максиміліана швидко розтанув у сутінках - тонкий, вогняноволосий, самотній. Віктор стояв у дверях. Дивився услід. Не кликав. Не біг за ним. Тільки стискав у руці паспорт сина — той, що ще не встигли покласти у валізу. Десь далеко знову пролунав вибух ближче, ніж раніше. І маєток знову занурився в тишу, тільки метушня слуг і важке дихання батька, який знав: син може не повернутися. Максиміліан загальмував велосипед біля хвіртки так різко, що колесо ковзнуло по гравію. Фернандо вже стояв на ґанку — у простій білій сорочці з закатаними рукавами, з цигаркою в пальцях. Він побачив обличчя Максиміліана і цигарка впала на землю. — Макс? — голос Фернандо був спокійний, але очі одразу потемніли. — Що сталося? Максиміліан зліз з велосипеда, ноги тремтіли. Він підійшов швидким кроком, майже бігом, і кинувся йому на груди. Фернандо обійняв його автоматично — міцно, ніби вже знав, що зараз почує щось страшне. — Війна, — видихнув Максиміліан йому в шию. — Автократія напала. Справжня війна. Батько каже — треба їхати. На південь. Зараз. До кордону. Фернандо завмер. Руки на спині Максиміліана стиснулися сильніше. — Хто сказав? — Радіо. І батько. Він говорив з Радою. Вони вже перейшли кордон. Кажуть, це «захист від омег». Що ми — загроза. Фернандо відступив на пів кроку, але рук не прибрав. Дивився на Максиміліана — довго, уважно. — Ти не поїдеш, — сказав він тихо, але твердо. Максиміліан підвів очі — здивовано, майже налякано. — Що? — Ти не поїдеш, — повторив Фернандо. — Ніхто не поїде. Ми залишимося тут. У місті. У мене. У нас. Тут безпечно. Це тил. Вони не дійдуть сюди швидко. А якщо дійдуть… — він зробив паузу, стиснув щелепу. — Я тебе захищу. Максиміліан похитав головою — швидко, відчайдушно. — Фернандо, ти не розумієш. Якщо вони захоплять країну… мене… мене повернуть у те, від чого ми втекли. У нашийник. У номер. У… Фернандо притягнув його ближче. Притиснув лоб до лоба Максиміліана. — Я розумію. Я все розумію. Але ти не поїдеш. Бо якщо ти поїдеш — ти будеш один. На дорозі. Без мене. А я не витримаю цього. Я не витримаю думки, що ти десь там, серед вибухів, серед солдатів, серед тих хто хоче тебе знищити. Максиміліан заплющив очі. Сльоза скотилася по щоці. — Але батько сказав... — Твій батько боїться за тебе. Він хоче тебе сховати. Але я... я хочу тебе зберегти. Тут. Зі мною. У нашому домі. У нашому ліжку. У нашому житті. Він поцілував Максиміліана — повільно, глибоко, ніби хотів сказати все, чого не встиг словами. Максиміліан відповів, тремтячи, але щиро. На мить світ став простішим: тільки вони двоє, тільки цей поцілунок, тільки тепло рук Фернандо на його талії. Потім Фернандо відступив. Обличчя стало серйозним. — Я не відпущу тебе. Зрозумів? Ми залишимося. Ми перечекаємо. Якщо буде дуже погано, тоді поїдемо. Але не зараз. Не сьогодні. Максиміліан мовчав. Потім тихо сказав: — А якщо вони прийдуть сюди? Фернандо усміхнувся - криво, але впевнено. — Тоді я буду стояти між ними і тобою. І я не дам їм тебе торкнутися. Обіцяю. Він узяв Максиміліана за руку. Повів до будинку. — Заходь. Я заварю тобі чай. Ти весь тремтиш. Максиміліан пішов за ним повільно, ніби ще не вірив, що залишається. За вікном сонце сідало. Сад пахнув літом. Але Максиміліан знав: це вже не той самий вечір. І вже не той самий світ. Але Фернандо був поруч. І це поки що було достатньо.