Раді Вас бачити!

Максиміліан сидів на підлозі біля дивана, обхопивши коліна руками. Він не плакав — просто дивився в одну точку на килимі, де тінь від дуба за вікном повільно повзла. — А що буде, якщо фронт посиплеться? — запитав він тихо, майже пошепки. — Якщо Автократи захоплять країну? Віктор, що стояв біля вікна, різко повернувся. Обличчя було спокійним, але очі — ні. — Вони не прийдуть, — відповів він твердо. — Королева тримає оборону. Союзники вже рухаються. Це не буде швидко. Максиміліан підвів погляд. Очі були великі, перелякані, але голос — дивно спокійний. — Я омега, тату. Якщо вони прийдуть… мене не вб’ють. Мене повернуть у те, від чого ти мене врятував. У нашийник. У номер. У… річ. Віктор підійшов. Сів поруч на підлогу — незвично, незграбно, ніби забув, як це робиться. Поклав руку синові на потилицю — важко, але ніжно. — Вони не прийдуть, — повторив він. — А якщо… якщо щось піде не так, завтра ми поїдемо на південь. До кордону. Там безпечно. Там наші війська. Ми поїдемо разом. Максиміліан кивнув — ледь помітно. — А якщо я не витримаю дорогу? Віктор зрозумів, про що йдеться. Тічка. Вона мала початися за тиждень. Без блокаторів — катастрофа. Без ліків — ще гірше. — Ми візьмемо все необхідне. Документи, гроші, теплі речі, медикаменти. Він обережно обійняв сина за плечі і погладив по волоссю, що в променях сонця переливалося вогнем. Максиміліан мовчав. В хол увійшли дві постаті в уніформі. Темно-зелена тканина, акуратні нашивки, кашкети під пахвою. Маргарита й Наталі виглядали так, ніби ніколи й не знімали ці мундири — тільки тепер вони сиділи на них інакше: важче, гостріше. Маргарита увійшла першою. Обличчя її було блідим, але усмішка — впевнена, майже зухвала. — Все нормально, — сказала вона одразу, ще з порога. — Це просто провокація. Автократи хочуть нас налякати, розхитати. Ми перевіримо периметр, підтягнемо резерви, і до вечора я буду вдома. Обіцяю, тату. Не треба панікувати. Вона підійшла до батька, обійняла його швидко, міцно — як завжди робила, коли хотіла, щоб він повірив. Потім повернулася до брата. — Максе, — сказала вона м’якше. — Я повернуся. Ми всі повернемося. Це не війна. Це просто… диверсія. Максиміліан кивнув — але очі його залишалися великими, наляканими. Він не відповів. Наталі стояла трохи осторонь. Вона не посміхалася. Її погляд був спокійним, але в ньому вже не було тієї м’якості, яка з’являлася в студії. Тепер це був погляд офіцерки, яка знає, що завтра може не бути «до вечора». Вона підійшла до Віктора де Лакруа — прямо, без вагань. — Пане де Лакруа, — сказала вона тихо, але чітко. — Це не провокація. Моя мати в розвідці. Вона знає, що Автократія вже перекинула сили. Вони не грають у ігри. Якщо фронт прорвуть, а він прорветься, якщо не вдасться стримати першу хвилю, — вони дійдуть сюди. До Моро. Швидко. Віктор подивився на неї — довго, оцінююче. — Ви впевнені? — запитав він, хоч у голосі вже не було сумніву. — Так. І якщо це станеться… усі омеги під загрозою. Особливо Максиміліан. Він не просто омега. Він син аристократів. Син урядовця. Син того, хто пробив права омегам. Для них він — символ. І трофей. Вони не вб’ють його. Вони зроблять з нього іграшку. Ви знаєте, що вони роблять з такими, як він. Віктор стиснув щелепи. Його рука мимоволі лягла на плече сина — важко, захисно. Наталі повернулася до Максиміліана. Вона зробила крок ближче. Потім ще один. Тепер вони стояли майже впритул — так близько, що він відчув її запах: чистий, стриманий, з нотками соснової хвої й металу від форми. Альфа. Але не той, що лякає. Той, що обіцяє. Вона нахилилася — ледь помітно, щоб її слова були тільки для нього. — Максе, — сказала вона тихо, майже ніжно. — Я зроблю все, щоб з тобою було добре. Все. Я не дозволю їм тебе торкнутися. Але ти мусиш їхати. Геть. Зараз. На південь, до кордону, як сказав батько. Не чекай мене. Не чекай Марго. Не чекай, поки стане пізно. Візьми те, що потрібно — і їдь. Обіцяй мені. Він дивився на неї знизу вгору — зеленими, переляканими очима. Губи тремтіли. — А ти? — прошепотів він. — Я повернуся, — відповіла вона. — І знайду тебе. Де б ти не був. Обіцяю. Вона торкнулася його щоки — коротко, пальцями в рукавичці. Легко, але так, ніби це був останній раз. Потім відступила. Маргарита вже стояла біля дверей. Ключі від автомобіля дзенькнули в її руці. — Ходімо, Наталі, — сказала вона. Голос тремтів ледь помітно. — Нас чекають. Наталі кивнула. Останній погляд — на Максиміліана, на Віктора. Потім вони вийшли. Автомобіль Маргарити — загарчав на під’їзній доріжці. Двері грюкнули. Машина рушила — повільно спочатку, потім швидше, зникаючи в напрямку головної дороги. У холі залишилися тільки Віктор і Максиміліан. Віктор обійняв сина — міцно, ніби боявся, що той розчиниться. — Ми поїдемо, — сказав він тихо. — Сьогодні вночі. Як тільки Еміль повернеться з медикаментами. Ми поїдемо разом. І все буде добре. Максиміліан не відповів. Він тільки притулився до батька — маленьким, переляканим рухом. І в тиші маєтку чути було тільки, як десь далеко, за лісом, стихав звук мотора.