Раді Вас бачити!

Максиміліан прокинувся від дивного відчуття, ніби ліжко ледь помітно здригнулося. Вікно було відчинене. У кімнату заходив теплий червневий вітер і запах жасмину з саду. Другий поштовх прийшов за кілька секунд. Не сильний. Глухий. Далекий. Він розплющив очі повністю. Гроза? Але небо було чисте ще вчора. І спека трималася вже третій день. Третій удар прокотився десь за містом. Скло ледь задзвеніло, ніби хтось торкнувся його нігтем. Максиміліан сів. Серце тривожно билося в грудях. Він подивився в вікно. Над містом ще стояв передсвітанковий серпанок. І раптом на обрії спалахнуло світло. Коротке, білувате. Не блискавка. Занадто низько. Він примружився. Ще один спалах. Пауза. Глухий звук, який докотився із запізненням. Хлопець встав з ліжка і вийшов на терасу. Там вже стояла Наталі. Дівчина з тривогою вдивлялася в далекі сполохи на сході. — Що відбувається? — тихо запитав Максиміліан. Наталі з тривогою подивилася на хлопця. — Можливо військові навчання, — відповіла за неї Маргарита, що щойно прокинулася і також вирішила перевірити, що відбувається. — База ж недалеко. Це звучало логічно. Настільки логічно, що в це майже повірили. У будинку почали відчинятися двері. Хтось із прислуги визирнув у коридор. Ніхто не плакав. Ніхто не бігав. Усі були просто… збентежені. Віктор з’явився останнім. Він не дивився в небо. Він одразу пішов до радіо. Максиміліан раптом відчув легке роздратування на себе. Звичайно, це навчання. Чому ти одразу думаєш про гірше? Радіо довго ловило хвилю. Лише тріск і шурхіт. Потім — голос диктора. Незвично напружений, але ще стриманий. “…сьогодні вранці…” “…перетин державного кордону…” “…удари по стратегічних об’єктах…” У кімнаті стало тихо. — Провокація, — сказала Маргарита швидко. Наталі лише кивнула і пішла до своєї кімнати. Віктор не відповів. Максиміліан дивився у відкрите вікно. Птахи все ще співали. Сонце починало сходити, фарбуючи дах сусіднього будинку в м’який золотий. Світ виглядав абсолютно звичайним. І саме це лякало найбільше. — Це ж не війна, — тихо сказав він, ні до кого конкретно. Ніхто не заперечив. Але й не підтвердив. Десь далеко піднявся тонкий стовп диму. Його можна було прийняти за ранковий туман. Максиміліан дивився на нього довго, поки сонце не зробило його майже невидимим.

Маргарита пішла перевдягатися. Віктор мовчки дивився у вікно, ніби там могли з’явитися відповіді. Максиміліан повернувся до своєї кімнати й одягнувся так само, як учора. Літня сорочка. Світлі штани. Наче день мав бути звичайним. У будинку запахло кавою. Це чомусь заспокоювало. Якщо варять каву — значить, світ не валиться. Вони сіли за стіл. Сонце вже піднялося. У вікна лилося тепле червневе світло. Сад виглядав бездоганно мирним. Птахи співали занадто голосно для катастрофи. — Це, мабуть, прикордонний інцидент, — сказав Віктор рівним голосом. — Таке трапляється. Маргарита кивнула. — Зараз усе з’ясують. Максиміліан узяв чашку. Руки були теплі, кераміка трохи обпікала пальці. Він зосередився на цьому відчутті. На гіркості кави. На тому, як ложечка тихо дзенькнула об край. Якщо я можу відчути смак — значить, нічого незворотного не сталося. Десь у місті знову щось глухо вдарило. Вони всі завмерли — буквально на секунду. Потім Маргарита зробила ковток. Максиміліан не дивився на них. Він дивився на стіну навпроти. І тоді стався вибух. Ближчий. Справжній. Стіни здригнулися. Зі стелі посипалася тонка біла крихта тиньки — спочатку трохи, потім ще. На стіл. У чашки. На темну поверхню кави впали світлі порошинки. Ніхто не закричав. Ніхто не схопився. Просто стало дуже тихо. Максиміліан подивився на свою чашку. На білу крихту, що повільно тонула в чорному. І раптом усе стало кришталево ясним. Не через радіо. Не через слова диктора. А через те, що будинок — їхній безпечний, міцний будинок — здригнувся. Він підвів очі. — Війна, — надто спокійно проговорила Наталі, і подивилася на хлопця так наче просила вибачення. Маргарита не заперечила. За вікном світило сонце. Сад пахнув літом. І світ виглядав майже так само, як учора. Тільки вже не був ним. Каву ще не встигли допити, коли задзвенів телефон. Маргарита підняла трубку. Вона стояла прямо, спина пряма, але щось у її очах миттєво змінилося. Вона слухала. Довго. Занадто довго. — Так, зрозуміла, — тихо сказала вона, потім ще раз — гучніше. — Я вирушаю негайно. Трубка лягла на стіл. Тиша у кімнаті стала важчою за будь-які вибухи, що були до цього. Віктор рушив ближче. Його рука ледь торкнулася плеча дочки. Він не запитував, не казав нічого. Просто дивився, і у погляді був той тремтливий страх, який він завжди намагався ховати. Вона подивилася на подругу, яка здається вже знала, про, що саме була розмова. — Нас викликають до частини. Вимагають прибути негайно. Максиміліан мовчав. Він відчував, як серце б’ється, ніби хоче вирватися з грудей. Руки стислися на краю столу. Кава остигла. Очі розбіглися, він хотів сказати щось, але не міг. Віктор нахилився до нього, обережно, ніби через дотик можна передати силу: — Все буде добре — прошепотів, дивлячись прямо в очі сина. Максиміліан кивнув, але всередині все ще панував хаос. Він бачив Маргариту, спокійну, рішучу, впевнену, і розумів, що її впевненість не перекриває страху, який вона теж намагається приховати. Вона підвелася, взяла сумку. Віктор провів її до дверей, затримав руку на зап’ясті, не відпускаючи. — Бережи себе, — тихо сказав він. — Завжди, — відповіла вона. І навіть її голос звучав трохи чужим у спокійному ранку, яке вже не могло бути колишнім. Віктор повернувся до Максиміліана. Хлопець дивився на стіл, на каву, на крихти тиньки. І зрозумів, що цей ранок вже не повернеться. За вікном спалахнуло світло, і він відчув, що воно відображає тепер не тільки сонце.