Раді Вас бачити!

Ложки ледь чутно цокали об порцеляну, келихи з водою блищали в останніх променях сонця. Запіканка з трюфелями парувала на тарілках, але ніхто не їв по-справжньому. Повітря було густим — від запахів їжі, від запахів людей, від того, що не говорилося вголос. Віктор відсунув тарілку. Поклав виделку акуратно, ніби готувався до чогось важчого, ніж обід. — Максе, — сказав він спокійно, але голос його був твердим, як граніт. — Я не хочу, щоб ти продовжував зустрічатися з Фернандо Мартінелі. Максиміліан завмер. Ложка в його руці здригнулася — ледь помітно, але Наталі помітила. Він підняв погляд — зелений, гострий, раптом сповнений болю й виклику. — Чому? — запитав він тихо, але в голосі вже бриніла образа. — Бо він не аристократ? Бо в нього немає нашого прізвища, наших предків на портретах? Ти завжди так робиш, батьку. Дивишся на людину — і одразу бачиш тільки її походження. Віктор не відвів очей. Його обличчя залишалося спокійним — але в куточках губ затиснулося щось гірке. — Я проти не тому, що він «вискочка», як ти думаєш. Я проти тому, що його підозрюють у розповсюдженні заборонених препаратів. Ті самі, що глушать феромони, ламають цикли, роблять омег слухняними. Ті самі, через які в містах досі гинуть люди. Доказів поки що немає — він хитрий, дуже хитрий. Але чутки не з’являються просто так. І я не дозволю, щоб мій син був поруч із тим, хто грається з такими речами. Маргарита опустила погляд у тарілку. Еміль тихо кашлянув, ніби хотів щось сказати, але передумав. Наталі сиділа нерухомо — тільки пальці її стиснули край столу. Вона не втручалася. Максиміліан різко відкинувся на спинку стільця. Його щоки спалахнули — не від сорому, а від гніву. — Чутки, — повторив він, майже прошипівши. — Ти завжди на чутках будуєш свою правду. Фернандо ніколи не примушував мене. Він… він просто поруч. Коли мені погано. Коли я не можу дихати в цьому будинку, де все нагадує про те, чого ми не знали. Ти хоч раз подумав, що мені потрібно не твоя правда, а просто хтось, хто не дивиться на мене як на останнього омегу роду де Лакруа? Віктор мовчав секунду — довгу, важку. Потім зітхнув — тихо, втомлено. — Я дивлюся на тебе як на сина, Максе. І саме тому не хочу, щоб ти закінчив так, як закінчують ті, хто грається з цими речами. Фернандо не просто «поруч». Він володіє. І ти це знаєш. Ти просто не хочеш собі зізнатися. Максиміліан стиснув губи. Очі його заблищали — не від сліз, а від чогось гострого, болючого. Він різко встав — стілець заскрипів по підлозі. — Я не дитина, батьку, щоб ти вирішував, хто мені потрібен. Він вийшов — швидко, не озираючись. Двері столової грюкнули тихо, але звук рознісся по всьому будинку, ніби удар. Запала тиша. Віктор дивився на порожнє місце навпроти. Його плечі опустилися — ледь помітно. Маргарита поклала руку на його долоню — коротко, заспокійливо. — У місті всі тільки й говорять про Автократію, — раптом заговорив Еміль. — Наче їм більше нема чим зайнятися. Віктор підняв брову. — І що говорять? — Що Валеріан знову погрожує. Що хоче “повернути порядок”. У вітальні пахло хлібом і вином. Світло падало косо, золотило скатертину. — Люди завжди говорять перед виборами, — сказала Маргарита спокійно. — Це нічого не означає. — По дорозі сюди ми бачили військову техніку. — раптом вступила в розмову Наталі. — Багато техніки, пане де Лакруа. Вона їхала до східних кордонів країни. — Так, — підтримала подругу Маргарита. — Це демонстрація сили. Не більше. Наталі знизила плечима. — Можливо. Вони їли. Говорили про врожай, про виставку картин, про новий університетський закон. Світ здавався впорядкованим. Після другого келиха вина Маргарита сказала: — Навіть якщо щось станеться, ми не самі. Є союзники. Є пакт. Світ змінився. — Світ завжди змінюється, — тихо зауважив Еміль. — І саме тому вони не посміють, — твердо відповіла вона. — Це було б самогубство. Віктор усміхнувся. — Вони не настільки дурні. Наталі обвела поглядом стіл, білу скатертину, полуницю, пляшку вина. — Я теж так думаю, — сказала вона. І всі майже повірили у це. За вікном сонце торкалося горизонту. Сад дихав теплом. Усе було стабільним. Законним. Захищеним. Вони говорили про можливу війну так само, як говорять про бурю — далеку, ймовірну, але не обов’язково їхню. Ніхто з них насправді не вірив, що вона може прийти сюди. Бо це було б занадто безглуздо. Занадто жорстоко. Занадто неможливо.